МАРЦІН КАЛИНОВСЬКИЙ. ВЕЛИКИЙ МАГНАТ І ЛЮБЛЯЧИЙ БАТЬКО. СПИТАЙТЕ У МЕРТВИХ ЧУЖИНЦІВ

Марцін Калиновський. Великий магнат і люблячий батько. #Спитайте_У_Мертвих_Чужинців

ПОЛЬНИЙ ГЕТЬМАН МАРЦІН КАЛИНОВСЬКИЙ

З попередньої статті «Осман ІІ. Орлятко, якому не дали злетіти» ми дізналися про те, як в 1621 році українські козаки на чолі з Петром Сагайдачним врятували польсько-литовську державу Річ Посполиту від турецько-татарської навали. Однак заслуги українців не були оцінені належним чином. Наш народ і далі залишався третім зайвим у цій державі. Воляче терпіння нашого люду закінчилось. Практично кожні декілька років спалахувало повстання, до якого окрім козаків стали долучатись інші суспільні стани. Також козацтво почало зближуватись з православною церквою Цей процес був доволі суперечливим, але все це були ознаки визрівання української державницької ідеї. Як знаємо ми, націоналісти: «Ніхто не зупинить ідею, час якої настав». Для українців 17 століття час «Ч» настав 1648 року, коли під проводом Богдана Хмельницького наш народ піднявся на повстання, яке, за словами академіка Степанкова переросло в Національну Революцію 1648 – 1676 років. Самозрозуміло, уряд Речі Посполитої кинув усі сили на її придушення… Одним  з тих, хто намагався здійснити цей задум був магнат Марцін Калиновський.

Молодість

Походив він з відомої шляхетської родини Калиновських гербу Калинова. Третій, наймолодший син Валентія Александра Калиновського — брацлавського, вінницького, кам'янецького старости, старости генерального подільського  та його дружини Ельжбети зі Струсів. Ймовірна дата народження 1585 рік. Інша версія – 1605 рік, але з огляду на те, що в 1618 р. він перебував у війську королевича Владислава Вази під Москвою, де був важко поранений – сумнівна.

Після загибелі свого батька Валентія Александра і брата Войцеха в битві під Цецорою (див попередню статтю), Марцін отримав у спадок родинний замок у Гусятині.

Володів великими земельними маєтностями в Україні. Кар’єра молодого магната розвивалась швидко. На початку 1620 рр. став старостою літинським та брацлавським, 1626 р. — кам'янецьким підкоморієм.

1624 р. воював проти татар у битві під Мартиновим, у якому польська армія на чолі з Станіславом Конєцпольським розбила татарську орду, котра через територію Молдавії (Волоський шлях) вторглась у Галичину.

В 1632 році помер польський король Сигізмунд ІІІ. Московське царство вирішило цим скористатись задля відвоювання територій, які Річ Посполита відібрала у Смутний час. У Європі в цей час, як ми вже знаємо, точилася Тридцятирічна війна. Річ Посполита входила до коаліції католицьких держав на чолі з Габсбургами. У цій ситуації природним союзником Московщини стала протестантська Швеція. Вступ у війну Московщини усував для шведів (що тоді воювали в Німеччині) загрозу війни на два фронти. Укладенню міцнішого союзу між країнами перешкодила смерть шведського короля Густава II Адольфа (1632), тому Московська держава розв'язала війну самотужки.

20 червня 1632 року Московський Земський собор оголосив війну і 9 серпня московські війська вторглися на територію Великого Князівства Литовського. У жовтні 23,9 тисяч солдатів (у тому числі 3 тисячі найманців із Західної Європи) боярина Михайла Шеїна із 150 гарматами підійшли до Смоленська, який захищало 1600 вояків коронного війська, підпертих 1000 посполитого рушення шляхти Смоленського воєводства. На чолі оборонців стояв капітан С. Соколінський та поручник Я. Воєводський.

Допоміжні московські загони оволоділи меншими фортецями в окрузі (Біла, Невель, Серпейськ, Стародуб), але укріплений Смоленськ наскоком узяти не вдалося, і в грудні 1632 він був обложений. У березні 1633 року до фортеці підтягли облоговий арсенал, що мав 7 великих мортир, які стріляли ядрами вагою від одного до двох пудів. Після тривалого бомбардування московити двічі штурмували Смоленськ, але обидва рази з великими втратами відступали.

До невдач московського штурму не в останню чергу призвело те, що укріплення Смоленська незадовго до війни були відремонтовані та покращені зусиллями смоленського воєводи Олександра Ґосєвського.

Тим часом у травні 1633 року московське військо під проводом П. Лукомського і С. Мякініна виступило із Великих Лук під Полоцьк, і 2 червня захопило місто. Гарнізон під проводом Я. Лісовського утримав замок, тому московське військо було змушене піти з Полоцька, але на зворотному шляху розорило Полоцьке воєводство. Також улітку 1633 року москвини розорили вітебський, усвятський та велізький округи.

ПОЛЬСЬКИЙ КОРОЛЬ ВЛАДИСЛАВ IV

Тим часом поляки провели сейм, коронували нового короля Владислава ІV. У вересні 1633 року новий король підійшов до Смоленська з 15-тисячним регулярним військом та 12 тисячами запорозьких козаків. 3 жовтня йому вдалося прорвати блокаду, а в грудні оточити військо Шеїна. Московська армія князів В. Черкаського і Є. Мишецького, направлена на допомогу Шеїну, не наважилася атакувати польсько-українські сили і відійшла до Дорогобужа.

Заблокувавши Шеїна, Владислав зміг відрядити частину війська на схід. Полякам вдалося наскоком відбити Дорогобуж, після чого польські та козацькі загони почали акти відплати на заході Московського царства — палили села від Великих Лук і Ржева до Можайська, Калуги і Козельська.

Багато дворян і найманців, що потрапили у блокаду під Смоленськом, не бажаючи потерпати від голоду і хвороб, покидали московський табір і переходили до Владислава. 1 березня 1634 року Шеїн капітулював.

Половина (близько тисячі) європейських найманців, котрі служили в московському війську після капітуляції перейшли на службу до Владислава, а Шеїн з 8-тисячними рештками війська отримав право повернутися до Москви, залишивши Владиславу всю артилерію і табірне майно. Як трофеї полякам дісталися від московитів 118 гармат, 8 тисяч мушкетів і 129 прапорів. У Москві поразку сприйняли дуже болісно. Шеїна звинуватили в зраді, зробили крайнім і стратили.

У цій війні, окрім інших, взяли участь двоє осіб. Котрі у майбутньому стануть смертельними ворогами. Це Марцін Калиновський та Богдан Хмельницький. Перший був важко пораненим. Другий, за даними Петра Буцинського, відзначився у бою, врятувавши самого короля, за що отримав у нагороду коштовну шаблю. Через 15 років ці два воїни зійдуться на полі бою як командуючі військами…

В 1635 році Калиновський став першим воєводою чернігівським. Управляючи воєводством, мав претензії стосовно надмірного визискування на сеймі 1637 р. Будучи великим магнатом, утримував приватне військо.

Брав активну участь у придушенні козацького повстання Павлюка і Гуні у 1637–1638 рр. з власним військом. В 1638 р. за 119 тисяч золотих здав в оренду на 3 роки гданському купцеві містечка Буки, Іваньки, Маньківку, Мошурів та місто Умань, з правом виробляти поташ, селітру і смольчугу.

У 1640-х рр. дав кошти на побудову Сидорівського замку біля Гусятина, рештки якого збереглись до нашого часу.

ЗАЛИШКИ ЗАМКУ В СИДОРОВІ

В 1644 році брав участь у Охматівській битві проти татар На відміну від битви під Мартиновим, цього разу татари йшли на українські землі Речі Посполитої безпосередньо через південь України. (У той час – Дике Поле). Орду було відігнано. Однак це була чи не остання велика битва, в якій польська армія почувалася повноцінним господарем України. Невдовзі на арену вийде Військо Запорозьке в якості української держави. Натомість командуючий татарської орди Тугай-бей стане союзником України і виконає союзницький обов’язок ціною власного життя.

Українське повстання

На початку 1648 році з Запорозької Січі почалось козацьке повстання, якому судилось перерости у національну революцію. На той час польний гетьман Марцін Калиновський разом з коронним гетьманом Миколаєм Потоцьким-«ведмежою лапою» очолювали контингент військ в Україні, на які було покладено місію придушення повсталих. Авангард польського війська на чолі з сином Потоцького Стефаном був розгромлений під Жовтими Водами силами повсталих козаків Богдана Хмельницького та татар Тугай-бея.

Дізнавшись про поразку передового загону, польська армія розпочала відступ з-під Чигирина до Корсуня, плануючи з’єднатися з силами Яреми Вишневецького, які мали підійти з лівобережної України. Військо Речі Посполитої 12 (22) травня зупинилося табором на захід від Корсуня, під фільварками на лівому березі Росі. Дізнавшись про підхід армії Б.Хмельницького, Миколай Потоцький віддав Корсунь на грабунок солдатам, водночас наказав копати шанці з трьох боків табору. З четвертого боку його захищав старий вал, який лише трохи поправили. Військо Миколая Потоцького складалося з 5000 кінноти, 15 тисяч піхоти, до 50 гармат.

14 (24) травня 1648 року Хмельницький вислав наперед полк Кривоноса, частину кримців із наказом затримати противника до підходу основних сил козацько-татарського війська. Увечері цей полк розпочав дії за Россю у тилу Потоцького. Під Стеблевом, за милю на захід від Корсуня, козаки Кривоноса загатили ріку Рось, щоб полегшити доступ до табору Речі Посполитої.

На світанку 15 (25) травня у район Корсуня підійшла основна козацько-кримська армія і переправилась через Рось, скупчившись у Корсуні. Військо Богдана Хмельницького мало понад 15 тисяч козацької піхоти і кінноти, 26 гармат. З ним були також не менше 3 тисячі кримської кінноти.

ГЕТЬМАН БОГДАН ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ

Довідавшись про підхід Хмельницького, Миколай Потоцький наказав запалити Фільварки. Вогонь швидко перекинувся на Корсунь, випаливши ціле місто, за винятком замку та церкви. Увесь день пройшов у розвідувальних операціях, перестрілках невеликих загонів.

Пізно ввечері 15 травня у наметі Миколая Потоцького відбулася військова рада. Серед командування військ Речі Посполитої одностайності не було. Польний гетьман Марцін Калиновський, інші досвідчені воїни радили зміцнити табір і відбиватися; більшість на чолі з Миколаєм Потоцьким, налякані перебільшеними чутками про чисельність кримської кінноти, наполягали на відступі. Зважаючи на перевагу козаків і кримців у живій силі, відсутність допомоги та провізії, було вирішено на світанку наступного дня відступити на Богуслав під захистом табору з возів.

Про наміри ворога Б.Хмельницький дізнався від козака-розвідника Самійла Зарудного, який за його дорученням виконував роль провідника урядових військ. Аби перерізати їм шляхи відступу, був відряджений Корсунський полк на чолі з Кривоносом, який вранці 16 (26) травня зупинився у березовому гаю, в урочищі Горохова Діброва (поблизу с. Виграєва за 8–10 верст від Корсуня) із піхотою й 10 гарматами. Козаки перекопали шлях глибокими ровами, завалили стовбурами дерев, а у хащі поставили гармати.

На світанку 16 (26) травня, під захистом табору з возів, військо Речі Посполитої рушило з-під Корсуня по Богуславському шляху. Козаки і кримці пропустили його, однак супроводжуючи, тиснули з флангів і тилу. Кілька разів зчинялася перестрілка. Опівдні урядові війська, зазнавши відчутних втрат, увійшли у балку, густо зарослу лісом і чагарником. Там командири урядових військ сподівалися зменшити перевагу кримської кавалерії і уберегти себе від стріл та куль.

Долаючи перешкоди та яруги під постійним обстрілом козаків і кримців, сили Речі Посполитої наблизились до пагорбів, між якими проходила широка (близько 3,5 км) і глибока балка. Затиснуте ліворуч болотом, а праворуч кручами, шляхетське військо наткнулося на перекоп та завали на шляху і змушене було зупинитися. Схил балки був таким урвистим, що, під час спроб обійти перешкоду, вози переверталися. Табір утратив порядок. Розгорнути до бою артилерію не вдавалося, бо вози застрягли в багні. Тіснота не дозволила стати до бою кавалерійським хоругвам тилової частини.

У цю мить, козаки Кривоноса, які засіли в заздалегідь викопаних шанцях, вдарили спереду і з флангів. Раптовий вогонь гармат і самопалів спричинив паніку у ворожому війську. З тилу противника атакували козаки самого Хмельницького і воїни Тугай-бея. За чотири години армія Речі Посполитої була розгромлена.

Битва завершилась близько другої-третьої години дня. Переважна більшість солдат противника загинула. Козаки захопили обоз, 41 гармату, багато вогнепальної і холодної зброї, військові припаси. Татарська кіннота переслідувала втікачів понад 30 км. З усього війська від полону й загибелі врятувалося тільки 1,5 тисячі чоловік.

Незабаром Б. Хмельницький з усім військом, рухаючись понад Россю, підійшов до Білої Церкви. Відсвяткувавши перемогу і укріпивши місто, він відпустив полки на відпочинок, а сам переїхав до Чигирина.

Внаслідок перемог під Жовтими Водами і Корсунем була знищена урядова армія Речі Посполитої на землях "українних". За 6 днів до Корсунської битви помер король Владислав IV, патрон козаків і натхненник опору шляхті, яка заважала здійсненню його планів по війні з Османською імперією. Держава раптом втратила монарха і контроль над Україною. Створилися умови для зростання козацького повстання.

У землях українських королев'ят почали спалахувати селянські бунти, учасники яких приєднувалися до повсталих загонів Хмельницького. Через побоювання козацько-кримської армії члени міських адміністрацій Київського, і Брацлавського воєводств евакуювалися у Литву. Безвладдя розв'язало руки невдоволеним селянам, міщанам і міським козакам, які заходилися нападати на маєтки знаті і садиби заможних городян, вирізуючи шляхту, духовенство і єврейське населення. До прибуття Хмельницького у Київ розгніваний простолюд грабував і палив не лише католицькі, а й православні монастирі. Шляхтичів вирізали, незважаючи на віру і походження. Рятувалися лише ті, які були схоплені безпосередньо козаками Хмельницького і переходили на бік повсталих.

У кінці 1650 року М.Калиновський був викуплений з полону після виплати частини суми.

«Проклята справа»

На початку лютого 1651 року польські коругви під командуванням М.Калиновського, порушивши Зборівський договір, напали на містечко Красне (тепер село Красне Вінницької області; було спалене) де були розташовані козацькі загони, очолювані брацлавським полковником Данилом Нечаєм. Калиновському вдалося зненацька заскочити передовий загін сотника Романа Шпаченка у Ворошилівці. Гарнізон містечка поліг у бою, а сам сотник, замість того, щоб попередити полковника про ворожий напад утік у Мурафу.

20 лютого авангард польського війська, замаскувавшись під козацький роз’їд вдерся в Красне. Заскочений зненацька, славетний полковник Данило Нечай мужньо бився, але загинув.

БРАЦЛАВСЬКИЙ ПОЛКОВНИК ДАНИЛО НЕЧАЙ

Козаки під орудою новообраного полковника Григорія Кривенка мужньо оборонялись. 21 лютого М. Калиновський запропонував захисникам скласти зброю, обіцяючи зберегти їм життя та свободу, однак українці відмовились. В ніч з 21 на 22 лютого козаки спробували таємним ходом покинути містечку, але були виявлені в полі і в жорстокому бою полягли. Місто було спалене, а всіх жителів було жорстоко винищено. Ці трагічні події знайшли відгук у народній пісні. За словами академіка Степанкова, саме вона стала джерелом, яке звернуло увагу вчених на фатальну роль сотника Шпаченка .

        

Ой, з-за гори високої

З-під чорного гаю,

Ой, крикнули козаченьки:

Утікай, Нечаю!

Не журіться, не журіться,

Пани-отамани,

Поставив я охорону

Усіма шляхами.

Нечаю, Нечаю,          |

Тримай коня на припоні |

Для свого звичаю!      | (2)

Як я маю козак Нечай

Звідси утікати,

Славу мою козацькую

Марно потеряти?

То ж є в мене козак Шпак,

Ото добрий хлопець,

Він одразу дає знати,

Коли утікати.

Нечаю, Нечаю,          |

Тримай собі шабелечку  |

Для свого звичаю!      | (2)

Сідлай, хлопче,

Сідлай, малий, коня вороного,

Та побіжи в чисте поле,

Чи йде ляхів много?

Вертається малий хлопець,

Аж із Полоного:

Іде ляшків сорок тисяч

Тільки без одного.

Сідлай мені вороного,

Собі - буланого

Та й виріжем вражих ляхів,

Гей, що до одного!

Ой, не встиг козак Нечай

На коника спасти,

Враз ляхами, як снопами,

По два ряди класти.

Нечаю, Нечаю,          |

Тримай собі шабелечку  |

Для свого звичаю!      | (2)

Як розверне козак Нечай

Та ліве плече,

А вже ляхів - вражих синів

Та кров річкою тече!

Повернувся козак Нечай

На правую руку,

Ой, не вискочив Нечаїв кінь

Із ляшого руху.

Ой, як стисне козак Нечай

Коня острогами,

За ним ляхів сорок тисяч

З голими шаблями.

Пошпотався під Нечаєм

Коник на кубинку,

Зловив ляшок - скурвий синок

Його за чупринку.

Ой, вдарився козак Нечай

Об кулак рукою,

Ой, прийдеться розлучитись

З дітьми і жоною.

Гей, молоді козаченьки,

Котрий буде в місті,

Поклоніться матусеньці,

Нещасній невістці.

Нехай вона, нехай плаче,

А вже не виплаче,

Ой, над сином, над Нечаєм,

Чорний ворон кряче.

За час, за хвилинку,

За малу годинку

Качається Нечаєва

Голова на ринку.

Ой, не дбали вражі ляхи

На козацьку вроду,

Рвали тіло по кавалку,

Пускали на воду.

Нечаю, Нечаю...

Отак мужній козак Нечай

За Вкраїну бився,

І за те вічної слави

В внуках заручився!

Нечаю, Нечаю... Нечаю, Нечаю...

Нечаю, Нечаю... Нечаю...

Намагаючись максимально скористатись фактором раптовості та великою чисельною перевагою М.Калиновський продовжив наступ попри серйозні втрати під Красним (до 4 тисяч осіб). Були захоплені містечка Мурафа, Шаргород, Чернівці, Ямпіль. Опір вчинили козаки пі проводом сотника І.Олександренка у містечку Стіна. Однак після доби боїв, втративши частину міста, капітулювали. Вдовольнившись 4 тисячами золотих контрибуції та обіцянкою сотника присягнути королю, Калиновський рушив на Вінницю.

КАЛЬНИЦЬКИЙ (ВІННИЦЬКИЙ) ПОЛКОВНИК ІВАН БОГУН

Обороною цього міста керував інший славетний полковник Іван Богун. На відміну від свого колеги, йому вдалося підготуватися до оборони. Через слабкість укріплень міста, центром оборони було зроблено приміщення монастиря, навколо якого було зведено кілька ліній укріплень. На Південному Бузі було прорубано ополонки та замасковано соломою та снігом.

11 березня польський авангард під командуванням брацлавського воєводи С.Лянцкоронського підійшов під Вінницю. Іван Богун вивів піших і кінних козаків на ріку позаду ополонок. Поляки спробували відрізати їх від замку, але потрапили у підготовлену пастку. У крижаних водах Бугу потонули десятки шляхтичів, зокрема брат київського воєводи Адама Кисіля ротмістр Микола. Тіло ще одного ротмістра Мелешка, за свідченнями щоденників польських воїнів, стало здобиччю місцевих собак. Сам Лянцкоронський ледь зумів врятуватись. Ближче до вечора підійшли головні сили польського війська, але Калиновський не поспішав зі штурмом, очікуючи на артилерію.Опівночі, підпаливши Вінницю, козаки відступили до монастиря. Нарешті поляки розпочали штурм. В ніч з 12 на 13 березня Іван Богун зробив вилазку у ворожий табір. Під час сутички поранений у чоло козацький полковник сам ледь не потрапив у льодову пастку, де перед тим так успішно потопив ворогів.

В наступні дні тривали бої, які чергувалися з переговорами про капітуляцію козаків. За деякими даними під час одного з раундів переговорів нібито було досягнуто домовленості про вихід козаків зі зброєю з міста. Калиновський планував влаштувати засідку, щоб змусити козаків у полі скласти зброю та видати очільників, серед яких був ще один славетний полковник-галичанин Семен Височан. Однак в останній момент Богун відчув пастку і переговори були зірвані. Обидві сторони використовували різні хитрощі, намагаючись таким чином завдати шкоди суперникам. Козаки вигнали з міста коней, обстрілюючи поляків, котрі намагались їх ловити. Натомість поляки намагались відрізати обложений від води, однак невдало.

18 березня стривожений чутками про наближення українських військ Калиновський вислав свого сина Самуеля на чолі загону до Кальника. Наступного дня цей загін був розбитий Уманським полком під командуванням Йосипа Глуха. На допомогу Богуну йшов також Полтавський полк під командуванням Мартина Пушкаря. У польському таборі почалась паніка. В цих умовах Марцін Калиновський приймає чи не єдине вірне рішення. Польські війська імітували останній штурм, в той час як обоз почав переправу через Південний Буг і відступ. Якби у цей час Іван Богун перейшов в контратаку, польське військо могло б повністю загинути. В реальності, покинувши напризволяще близько тисячі хворих та поранених, поляки, скориставшись, тим, що крига на південному Бузі почала танути втекли у напрямку міста Бар, а далі на Кам’янець-Подільський. Ця кампанія, названа польським офіцером В.М’ясковським «проклятою справою», коштувала полякам втрат у розмірі 50% чисельності військ, що були в ній задіяні. Висловлювання київського воєводи Адама Киселя мало ще більш «зрадофільський» характер: «Взагалі затіяли цю війну лише для знищення польської шляхти...»

Облога Кам’янця і «Біг до Сокаля»

Наприкінці квітня 1651 року українсько-татарська армія розпочала наступ. В ніч з 7 на 8 травня Богдан Хмельницький вислав з-під Меджибожа близько 15 тисяч українсько-татарської кінноти на Кам’янець-Подільський з метою розгрому військ Калиновського. Українці і татари здійснили стрімкий рейд і вже за добу дістались Кам’янця, який тоді був адміністративним центром Подільського воєводства. 300 козаків ледь не повторили недавній польський прорив у Красне. Втім, Марцін Калиновський з основними силами до того часу вже покинув місто, вирушивши у напрямку Сокаля на з’єднання з королем Яном Казиміром.

Командир українських військ Дем’ян Лисовець зробив помилку. Замість того, щоб переслідувати всіма силами Калиновського, він роздробив свій корпус на дві частини. Одна кинулась доганяти поляків, інша – спробувала захопити Кам’янець. Козацький табір розташовувався на просторі від Зіньковець до Медоборів і Мукші. 10 травня козаки на чолі з Іваном Богуном здійснили спробу штурму через Руську браму. Поляки здійснили вилазку, підпаливши Карвасари. Українці відступили під вогнем замкових гармат.

Вночі Лисовець отримав наказ Хмельницького повернутись до головних сил. Однак зранку козаки зробили ще одну спробу взяти місто. Поляки зупинили міський годинник та заборонили міщанам бити у дзвони, побоюючись дій української агентури. Між тим Іван Богун знову атакував Руську браму. В бою під ним загинув кінь, а сам полковник вижив. Зрештою, після повторного наказу Лисовець відступив.

Не досягли успіху й війська, котрі переслідували Калиновського. Вже 9 травня українці й татари напали на ар’єргард поляків, які переправлялися через Нічлаву під Пробіжною. 12 травня вони завдали удару при переправі через Стрипу під Купчинцями. З великими труднощами Калиновський зумів відбитися. При цьому поляки захопили в полон татарського мурзу Нітшоха, який ймовірно, зіграв фатальну роль у підкилимних домовленостях поляків з татарами під Берестечком. В ніч з 12 на 13 травня було зроблено засідку на поляків біля Плугова. Однак Калиновський пішов іншим шляхом через Поморяни. Спаливши там рештки обозу, магнат відірвався від переслідувачів і дістався до табору короля під Сокалем.

Берестечко – Біла церква

Влітку 1651 року польська армія з-під Сокаля рушила назустріч супернику. Сили поляків налічували до 220 тис осіб. З них 120 тисяч «рицарів при огні й залізі», решта – озброєні слуги. Це – найбільша сила, яку Польща виставляла в ті часи. Така велика армія при тогочасних засобах зв’язку була слабокерованою. У випадку раптового удару на марші з боку 150-тисячного козацько-татарського війська (якісний склад якого у пропорційному складі приблизно відповідав польському) Річ Посполиту могла спіткати державна катастрофа. Враховуючи, що Богдан Хмельницький був майстром такого прийому, а також слабкість польської оперативно-тактичної розвідки, такий розвиток подій був реальним. Втім цього разу польський король вчасно отримав відомості про наближення українсько-татарських сил.

28 червня 1651 року війська протиборчих сторін зустрілися на Берестецькому полі. В перший день битви польська кіннота завдала поразки українсько-татарському авангарду.  Наступного дня, підійшли основні сили і відбувся один з найбільших кінних боїв у тогочасній Європі. Виплекана Богданом Хмельницьким практично з нуля українська кіннота разом з татарами та невеликим символічним контингентом турків завдала поразки прославленій польській кінноті. За словами сучасника С.Освєнціма «після цієї кривавої справи військо втратило самовпевненість, так що ввечері мало хто залишався біля корогов». Ложкою дьогтю в бочці меду для протилежної сторони була загибель кількох татарських мурз, зокрема героя битви під Жовтими Водами Тугай-бея.

КРИМСЬКИЙ ХАН ІСЛАМ-ГІРЕЙ ІІІ

30 червня відбувся вирішальний бій. Поляки відмовились від традиційного польського шикування (три ешелони кінноти в центрі, піхота на флангах) і перешикувались голландським способом, подібно до чехів у битві під Білою Горою 1620 року. Підрозділи кінноти по фронту чергувались з піхотою та драгунами. Марцін Калиновський того дня командував лівим флангом польської армії. Битва була масштабною та драматичною. Однак у вирішальний момент, коли стрімка атака татарської кінноти могла все вирішити, кримці несподівано покинули поле битви. Навколо цього епізоду досі ламають списи дослідники.

Богдан Хмельницький успішно відвів війська у долину ріки Пляшівки, де швидко було споруджено укріплений табір, а сам рушив шукати кримського хана. Декілька днів українці успішно відбивали ворожі наступи. Однак в таборі зростало психологічне напруження. Декілька разів переобирали наказного гетьмана, аж доки ним не став Іван Богун. Ним було розроблено план прориву з оточення. Було таємно споруджено імпровізовану переправу через Пляшівку і в ніч на 10 липня розпочався вихід військ.

Однак досвідчений воєначальник Іван Богун допустив психологічну помилку. Зібравши старшину, він виїхав першим до переправи, щоб оглянути її. Через це у таборі склалось враження, що очільники війська втікають як це нібито зробив Хмельницький. Почалася паніка. Некерований натовп кинувся до переправи. В болотах загинуло декілька тисяч осіб. Втім основній частині війська разом з артилерією вдалось благополучно вийти.

Через такий розвиток подій відбувся ще один трагікомічний епізод. Польське командування прораховувало можливість прориву козаків через Пляшівку, і на другому березі був розміщений невеликий військовий заслін. Однак гамір переляканого натовпу українців перелякав і польський підрозділ, який відступив геть, полегшивши відступ українцям. Між тим частина останніх героїчно прикривала відступ. Легендарною стала оборона на острівці 3 сотень козаків. Які відкинули пропозицію капітуляції, висипали гроші з гаманців у болото і вели бій до останнього. Згадують джерела і про одиночного козака, який бився, доки не був розстріляний 14 кулями.

Ця битва має в усі часи вивчатися українськими державцями, особливо її психологічні моменти. Здогадуюсь, що «порохоботи», прочитавши це, з задоволенням будуть смакувати епізод з переправою, і використовувати його у своїй демагогії. Не вступаючи у полеміку, зауважу: проблему довіри між воєначальниками і народом необхідно вирішувати ще до битви, а не тоді, коли вона вже почалась.

По завершенню Берестецької битви значна частина шляхетського ополчення з корінних територій Польщі вважала свою роботу зробленою і покинула військо. Вглиб України рушила зменшена польська армія на чолі з М.Потоцьким. Натомість з Білорусі, здолавши український заслін, вторглася литовська армія на чолі з Я. Радзівіллом. Об’єднана польсько-литовська армія оточила 60-тисячне українське військо у таборі під Білою Церквою. Однак всезагальне повстання українського народу спричинило загрозу тилам загарбників. Також надійшла інформація, що кримський хан не зацікавлений в остаточній поразці українців вирішив повернутися на допомогу.

28 вересня 1651 року було укладено Білоцерківський мир. За ним військо Запорозьке зберегло за собою лише Київське воєводство. Було зменшено козацький реєстр. Всі, хто не потрапили до нього, змушені були повернутись під владу шляхти, яка поверталась у свої маєтки. Умови договору не влаштовували українців, через це в державі почалась політична криза, яка була розв’язана наступного року через відновлення воєнних дій.

Вендетта імені трьох Батогів

В травні 1652 року Богдан Хмельницький закликавши населення винищувати польську шляхту й урядовців вирушив у похід. Після підходу татар, його військо налічувало до 35 тисяч осіб.

В 1651 році померли Микола Потоцький та Ярема Вишневецький. Марцін Калиновський очолив польські сили. Його військо (20 тисяч регулярних військ і шляхти при 15 тисячах обслуги) розташовувалось на Брацлавщині на березі Південного Бугу. Цікаве було місце. Річка Батіг протікала біля однойменної гори та селища. Сподіваючись на приєднання полків з інших регіонів, Калиновський спорудив величезний табір, в якому могло розміститись до 100 тисяч осіб. Щодо доцільності такого кроку , а також щодо якості інженерних споруд у таборі досі дискутують дослідники. Серед контингенту табору була велика кількість озброєної навколишньої шляхти з родинами. Які втікали від козаків. Боєздатність шляхетського ополчення оцінювалась невисоко.

ТИМОФІЙ ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ ТА РОЗАНДА ЛУПУ

Богдан Хмельницький вдався до хитрості. В авангарді було відправлено сина Тимофія Хмельницького під приводом руху в Молдавію, де мало відбутися одруження його з Розандою, дочкою молдавського князя Василя Лупу, про що було домовлено ще в 1650 році. Український гетьман написав листа гетьману Польщі з проханням не перешкоджати руху Тимофія. Розрахунок Богдана великого був точним. Запальний і впертий Калиновський вирішив зупинити Тимофія і виступити рятівником молдавської принцеси від невідповідного шлюбу. До того ж, Богдан Хмельницький місцем написання листа вказав Чигирин, а традиційно слабка польська розвідка не знала достеменно, що основні сили козаків рухаються слідом за Тимофієм.

29 травня 1652 року передові загони татар підійшли до берегів південного Бугу. Командир німецьких найманців, досвідчений генерал Зігмунд Пшиємський на військовій раді запропонував Калиновському залишити в таборі піхоту й артилерію, а самому з кіннотою відступити на захід і збирати додаткові сили. Польний гетьман відкинув цей план. 1 червня зав’язалися бої, які зі змінним успіхом тривали цілий день. Тим часом непомітно підійшли основні сили Богдана Хмельницького. Провівши рекогносцирування, український гетьман віддав наказ про атаку табору з різних боків. Стрімкий напад українсько-татарських військ призвів до того, що польська кіннота похитнулася. Ненадійне шляхетське ополчення почало тікати. Розлючений Калиновський віддав наказ німецькій піхоті Пшиємського відкрити вогонь по «не цнотливих синах, не синах, а виродках Вітчизни». Це призвело до ще більшої паніки в польському таборі.

В цей час одвічна і невловима «українська ДРГ» підпалила запаси соломи й сіна, які зберігалися в польському таборі. Величезна пожежа ще більше посилила психологічний ефект. (Любимо ми, українці, вогонь. Він з нами завжди. Від Батога і до Майдану). Рештки польського війська відступили у земляні редути під прикриття німецької піхоти.

З’ясовувати стосунки з німецькою піхотою взявся інший улюблений українцями рід військ – наша страшна арта. Кілька десятків гармат відпрацювали по редутах, які згодом взяла штурмом українська піхота. Загинула велика кількість магнатів і шляхти. Втекти вдалось небагатьом.

За деякими даними Марціну Калиновському майже вдалось вислизнути з оточення. Однак, отримавши інформацію, що син Самуель у біді, люблячий батько повернувся на виручку. Українці й татари, побачивши його спрацювали чітко. Імпровізована засада, залп з мушкетів, а потім остання рукопашна. Настромлена на спис голова Марціна Калиновського стала презентом Богдану Хмельницькому. Врешті-решт останнім пристанищем невдалого воєначальника став костел у опікуваному ним Сидорові.

Такого розгрому не зазнавала жодна польська армія ХVI – XVIII ст. Загинуло щонайменше 8 – 10 тисяч польських солдатів та шляхти (не рахуючи полонених). Серед них була майже половина всіх гусарів Речі Посполитої (елітний рід військ). Чи не в кожному шляхетському роду оплакували полеглих. У польській літературі поширене твердження, що Богдан Хмельницький наказав убити всіх полонених. В українській це твердження дискутується. Нещодавно поширилась інформація, що вцілілі в тій битві німецькі найманці після загибелі Зігмунда Пшиємського перейшли на службу до Богдана Хмельницького. Щодо Самуеля Калиновського, якого ціною свого життя намагався врятувати батько, то за одними даними, він загинув у бою. За іншими – врятувався і прожив до 1658 року.

Так закінчився життєвий шлях одного з найбільших магнатів Речі Посполитої Марціна Калиновського та його війська. Українці помстились. І за славного Данила Нечая. І за Берестечко. Ми люди чесні)))). Борги віддаємо сповна. А в нас ще боргових зобов’язань вистачає. Іловайськ наприклад…))) Наші останні колектори поки що тупцюють на Донбасі. Але вони своє отримають. Сповна… В нас з ними довга історія кредитних стосунків. Про це – в наступній статті.

Слава Україні!