БРЕЙН-РИНГ: ПРИХОДЬТЕ ГРАТИ І ВБОЛІВАТИ. 18.30, ВІВТОРОК, "7 ДНІВ"

Щовівторка о 18.30 в готелі "7 Днів" відбувається гра інтелектуалів "Брейн-ринг". 

Немає спонсорату від влади чи якоїсь централізованої організації цього дійства. 

Є щира зацікавленність учасників, командний азарт і доброзичливість.

Наразі, грає 9 команд.

За результатами ІІІ туру, команди розподілились так:

1. "На колесах"
2. "Ва-Банк"
3. "Свобода"
4. "АСД"
5. "Квазисиметричний стелларатор"
6. "Олімпійці"
7. "Народжені перемагати"
8. "Палата №6"
9. "Майже матріархат"

Пам'ятаю цю гру в другій половині 90-тих. В нашому місті вона відбувалась в ресторані "777" (нині - "Розмарин" і цього закладу вже немає). 

Вів її Ігор Чернецький. На жаль фоток з тих часів не збереглося.

Тут мені подальшу історію трішки підказали: 

"А потім після Чернецького Брейн-ринг проводив "Петрович" (Олександр Поритко), кнопками якого ми зараз і граємо.

Приблизно в межах 2006-2010 р.р. Брейн грався у багатьох закладах (це і "Юність", "Оскар", "Карфаген", "7 Днів", "Ратуша", "Фізмат", "Кофете" тощо...).

Згодом особливого шарму грі додав Віталій Горбуленко, який раніше був гравцем, а згодом став ведучим. Він і запровадив ігри зі спортивної версії "Що? Де? Коли?" (зараз Віталій служить у військовій частині)...

Сьогодні завдяки Руслану Константінову відбуваються онлайн трансляції гри , також левова частина фото саме його...

Цей сезон вийшов спонтанним, але приємно, що команди відгукнулись і зараз маємо те, що маємо!

Хочеться вірити, що є перспектива все-таки розвивати і підтримувати такий вид дозвілля у нашому місті..."

Тому користуюсь дружнім дозволом групи "Брейн ринг" і хочу ще й ось тут зберегти світлини з ігор 2017. 

Суть цього блогу така: граєте чи ні, приходьте - буде цікаво і пізнавально. 

Таке не забувається.

Ну і фоток більше, звичайно що, найближчої мені команди - "Свобода".

Принагідно рекламую групу в ФБ:  https://www.facebook.com/brainringkp/

ПАМ'ЯТЬ НАРОДУ ЗБЕРІГАТИМЕ ПРАВДУ: ПРО МІТИНГ-РЕКВІЄМ, АПАТІЮ ТА КАТІВ З "ЖОВТОГО КНЯЗЯ" ВАСИЛЯ БАРКИ

Сьогодні в Кам’янці-Подільському біля меморіального знаку в пам’ять про жертв Голодоморів, відбувся мітинг – реквієм, зорганізований місцевою організацією ВО «Свобода», патріотами міста. 

Як зазначив голова партійного осередку, 

Михайло Посітко: «Перед усім українським народом, сьогодні, як і на початку минулого століття, стоїть завдання єднатись та виборювати незалежність України. Помилки, зневіра та розбрати минулого призвели до катастрофічних наслідків: репресій, голодоморів, геноциду українського народу. І сьогодні наше завдання ні в якому разі не «опускати руки», гуртуватись перед вирішальним боєм, пам’ятати всіх тих, невинно убієнних українців, що були вбиті лише за те, що були українцями, хліборобами, патріотами рідної землі. Багато хто сьогодні зневірився, багато хто виїздить закордон, але ж якщо не боротись, можна втратити свою землю, позбавити майбутнього своїх дітей і внуків. Ми не маємо на це право».

Отець Юрій ( УПЦ КП) та отець Ігор (Українська автокефальна православна церква) провели поминальні панахиди.

На мітингу були представники Студентської Свободи, КП ВГО «Сокіл», кам’янчани.

Ось як відреагували кам’янчани, учасники мітингу на те, що останніми роками містяни  все менше добровільно беруть участь в патріотичних заходах:

«…Сьогодні багато тих, хто не прийшов із причини "я не по мітингах" або " я не маю часу" - можливо - запалить на вікні жалобну свічку.... Запаливши її подумайте. Подумайте не тільки про саму трагедію Голодомору, не лише про те, що у 33-му українці пухли з голоду і їли власних дітей... Подумайте про те - ЧОМУ ЦЕ СТАЛОСЯ... Подумайте про Голодомор як про наслідок а не окреме трагічне явище. І ще... подумайте, чи не закладаєте ви сьогодні, бодай гіпотетично своєю пасивністю, байдужістю та відмазкою, типу "я не по мітингах" чи "я не маю часу" дещиця за дещицею основу для можливих нових трагедій, від яких страждатимуть уже ваші онуки і правнуки... Саме це у 1917-20-му зробили ті, хто у 33-му вмирав з голоду на масному українському чорноземі. Вони просто свого часу не згуртувалися єдиним фронтом проти людоненависницької більшовицької системи. Щоб не довелося у недалекому минулому і вам самим примусово, під дулами автоматів ходити до інших пам'ятників, типу "слави русского оружія" та пам'яті "героїчєскіх бурятів", що врятували Україну від бандерівців. Люди... ви не з тим жартуєте. Бо все, насправді, починається із дещиці. З голови, думок, відношення, дії кожного з нас окремо взятого. З малого... У мене все.» (Лора Підгірна)

«Байдужість вбиває. Людей і справді було мало. Дуже.» (Людмила Шидей)

Не було свічок пам’яті і на фейсбук-сторінках очільників міста.

На завершення пропоную для тих, хто не читав, або ж читав і забув невеличкий уривок  з документального роману Василя Барки «Жовтий князь» ( обрала сцену розправи  червоних партійних комісарів з селянами, взятими в заручники для придушення сільського «мятежу хліборобів»:

….Сам («Бровик»-Шкірятов з основною частиною загону, зосередився на облозі двору та будівлі пожежної команди, де замкнулись посталі селяни.

Один раз навіть виставлявся трішки наперед – промовити прямо до хліборобів:

-  Здавайтесь! Хто прийде з повинною і складе зброю, зменшить собі кару або зовсім звільниться по амністії. Наказую: негайно припинити саботаж!

Відповідь йому була дана пострілами, від яких він відплигнув, як кіт і потім держався від них зовсім осторонь: весь час, бочися дістати кулю або дріб, бо повідомлено, що селяни захопили, крім міліціонерських гвинтівок і револьверів, також мисливськи берданки, двоствольні рушниці – «дробовики», бережені в пожежників.

Що було далі, стало відомо тільки через десять років, під час війни: з розповіді одного учасника події, хто служив, як вартовий при загоні Шкірятова… З його докладної розповіді про облогу будівлі, де боронилися хлібороби,- все ж не можна було довідатися: хто початково визначив страхітливий спосіб скоро розправитися з повсталими: чи сам Шкірятов, чи «спеціаліст» у допитах, Єфим з «органів», прикріплений до загону…

У підвалі Шкірятов і «фахівець» на допити, із підручними, призвичаєними до жахливих справ, обладнали несвітську операцію.

Передусім: від обеззброєних місцевих міліціонерів випитали прізвища селян, хто на них напали. Відразу ж заарештовано обголоднілі сім’ї непокірних: чотирнадцятьох, а ще два були одинокі; і крім того, схоплено п’ять інших сімей, і всіз загнано в одну із підвальних кімнат зайнятого будинку.

Після цього, через радіорепродуктор, наставлений близько до протипожежницькогодвору, постійний на розі, проголошено остаточну вимогу селянам про піддачу. І загрожено, що в противному разі вони будуть спричинниками суворої кари для своїх рідних; а зрештою, взяті живими і розстріляні; або інакше – спалені в будинку разом з ним…

Який початок з неродичами? Скажи! – звертається «спеціаліст» Єфим до Шкірятова.

- Початок? Я колись читав книжечки про «сищиків», - там згадувалося, як прискорювали виплату за схоплених заложників. Їм відрізали, наприклад, вухо і посилали платникам при листі з погрозою: знову вжити ножа, якщо зразу не дадуть визначеної суми. Нам – модель; Отроходін схвалив і вживав.

-То може відріжем обоє: на відкриття діла! – пропонує «спеціаліст». – Враження буде вдвоє сильніше.

-Хоч і так. Тягни найстаршого! З поваги до нього вразяться дужче: на самий початок.

Доставлено, з поштовхами від нетерплячих вартових, - селянина: зовсім схудлого з початкової голодівки; зодягненого в сорочку вилинялу, колись зеленкуватого кольору, полатану на ліктях,- і в штани сірі, теж зношені, і зовсім пожмакані.

Запалий щоками глибоко; волосся на голові і борідка, пройняті сивиною і скуйовджені. Вигляд крайньої занедбаности: в біді, доведеної до межі смертности.

Але дідик тримався рівно, з привичною достойністю, як непідлеглий, і саме це дражнило обох напасників, особливо Шкірятова. Бо він назавжди і непохитно, як його спів допитувач теж, і також – як Отроходін, ще більше: - утвердився у самосвідомості своєю вищістю: через приналежність до партії, ніби до касти, вкріпленої в зверхність, здається через весь світо порядок. Долалася побільшена самооцінка, як особи, що на цілу голову – вища, над всіма з місцевого населення, з неросіян. 

А тому належиться їм відчувати таку вирішальну різницю і відповідно поводитися: перед ним, Шкірятовим, ну, і перед всіма його спів службовцями, власниками партквитка.

Шкірятов, кип’ятиться злістю, глядячи на селянина, сповненого самоповаги: стриманої в само збереженості, але з тривалістю, прикметної для вдачі: твердою і спокійною.

Крикливо починається допит, як анкетний, з гострою ворожістю, нестримною в Шкірятова:

-          - Ти хто? – освіта і заняття, соціальне походження і сімейство.

-          -Я селянин. Одинокий, - жінка померла: від сухот, недавно. До революції скінчив учительську семінарію і працював з фаху, в молодших клясах; так само – після революції. Батько – слабий середняк.

-          - Чого покинув школу, чи вигнано: як буржуазного прихвосня?

-          - Ні. Без того! Декілька років тому звільнили, бо стало відомо, що дід був священик.

Тільки короткі секунди спотребувалися Шкірятову, аби виникла і, посилювана, проблиснула думка: що ось – підозрілий підбурювач до саботажу, нападу на міліцію, і натхненник контрреволюційної змови на збройний спротив радянській владі.

Дрібна гадючка підозри прискорено розрозлася в дракона: в уявну побудову – широку картину підпільної діяльности по селах...

- Он що! Ти ти – з мракобісного кодла!... підкинутий сюди: вести серед трудового селянства контрреволюцію підривну? – Ану, признавайся! Враз: повно, щоб – як на долоні!

- Провини нема. Пристав до далеких родичів: при господарстві. Я цілком лояльний громадянин: радянський.

-Ти саботажник, будеш мені відпиратись?! – гніваючися, винуватить Шкірятов: - викладай імена ворожих змовників! По порядку. Я жду. Називай:хто перший?... 

– Єфим, опрацюй контру, швидко! – щоб знав, як страшно ворогувати з нами!

Поплічник розміреним рухом взяв ніж зі стола, а враз поривними жестами, вхопивши кріпко вухо селянина-вчителя, і відрізав, кинувши додолу, зразу ж виконав однакову справу з другим вухом.

Тільки стогоном, зболю і душевної муки, відозвалось в душі нещасного:

-Ой-йо-о! Чого? За що?! Яким правом – різати?

Показав на ніж Шкірятов і пояснив:

-Цим правом! Має, хто держить: проти ворогів народу. Був попереджений.

Селянин-вчитель з невиразимим жахом обторкує рани і зразу оглядає обкривавлені руки, ніби ніяк не може повірити: щоз ним скоїлося – з моторошною непоправимістю, як в сні: навіяному чорними крилами демонів. Зрештою, отямивсь і втамував розпач. Смутно поглянув на обкривавлені вуха – долі, і несподівано заговорив просто з дна серця свого, аж змусив прикипіти катів, слухати:

-          - На мені Бог поклав свій образ: добрий, а ви його скалічили з моєю кров’ю – ось вона: стікає з моїх долонь… бо притулив до ран, спинити… болять вони. Хтож ви? Сини прокляття! Коли навіть Петро, апостол, відсік мечем вухо напасникові, боронивши Христа Спасителя, то Господь підняв вухо з землі, притулив до рани і приживив: на місці. Син Божий поправив каліцтво на образі, даному від нього. А ви – що? Людоїди! Слуги прокляття:спотворили образ Божий на мені, - бо ви слуги диявола… діти в його істотах ваших погніздились. Роги і хвости їхні на вас…Мені – вмерти краще, ніж у каліцтві жити: крізь плач на осміх, облитий сльозами!

-          Ось вам! – плачу знаком горя і муки моєї: на вічну відпечать!

-          

     Миттю вчитель-селянин взяв до уст кров з правої долоні від однієї рани ушної, і виплюнув в обличчя сидячого Шкірятова.

-          - Можете стерти мою кров з видів ваших, але знак буде: невидимо! – з ним станете в блискавицю Суду страшного!...

 ...

Незабаром, навідавшись в кімнату з арештованими, вивів (Єфим) звідти дівчину,- судячи з вигляду, могла мати під двадцятку років…

-Як звуть: повне ім’я? І чим займаєшся?

-Звуть Ганна Робочук, працюю в сільському хазяйству, дома і в полі.

- Скільки десятин?

_ Дві з половиною; ми – бідняки: так пишемось.

-Сімейний стан?

-Я заручена. Разом з батьками моїми наречений поїхав на Донбас, приробити трохи грошей, тоді справим весілля.

-І що потім для життя: при соціалізмі?

- Будем трудитись. Сім’єю. Виховаєм дітей, і вони будуватимуть соціялізм…Я ж вам сказала: нема нічого злісного в нашій хаті.

- Ти знов: своє! Видно, ти – з заклятих. Дістанеш!....

На оклик від Шкірятова, здійснити: що буває на дні пекла, Єфим звичним порухом, взявши кухонний ніж, метнув його: з такою лютою вразистістю, як, роздражнена вкрай ядовита гадюка, подібно до туго здавленої і враз розправленої пружини, кинеться на жертву – вчинити їй смертельне всічення, -так виконавець катівства схопив ніс дівчини і враз відрізав і випустив додолу, і не давши дівчині відійти, схопив також верхню губу і відітнув її, і слідом нижню, обидві впали….

З безсилости впала жертва на коліна, закриваючи долонями свою скривавлену каліч на втраті найкоштовнішого: своєї гарної вроджености…

-         

      - Подивіться на її волосся!

-          Тоді зауважили: побіліло, зовсім побіліло, як в старухи, коли по обличчю котилися сльози і біля ран змішувалися з кров’ю і падали на білу сорочку….

Дякуємо за світлини Ларисі Діновській, а за книгу, що дав прочитати, Ігору Сосні

АНДЖЕЙ ПОТОЦЬКИЙ. ВІДМІННИК, БАТЬКО, ЧОЛОВІК. ПОНЕВОЛЮВАЧ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ

Анджей Потоцький маршалок Галицького крайового сейму, згодом Галицький намісник

У минулій статті читачі мали можливість дізнатися про трагедію тисяч українців, життя і долю яких під час Руїни відібрав кат українського народу Стефан Чарнецький, якого врешті-решт наздогнала українська куля (чи отрута). Однак ці звірства не пішли на користь Польщі, як не йде їй на користь і подальші загарбницькі дії. Навіть попри поразку Української революції ХVII ст. Річ Посполита невпинно котилася до занепаду і наприкінці ХVІІІ ст. була розшматована сусідніми державами Австрійською, Російською імперією та (іронія долі) своїм колишнім васалом - Пруським королівством, яке входило в свої золоті часи. Але не про Прусію нині мова.

Після Речі Посполитої

Австрійська імперія в 1772 році захопила українську Східну галичину та польську Краківщину. Загарбані землі отримали назву "Королівство Галичини та Лодомерії". Колишні поневолювачі поляки і поневолені українці опинилися під німецькою п'ятою. Якщо гонорові поляки боляче сприймали втрату свого панування і на перших порах не бажали співробітничати з новою владою, то українцям стало навіть легше. Освічені імператори Марія-Терезія та її син Йосип (Йозеф) ІІ запровадили в краю свободу віросповідання та обмежили владу польської шляхти над кріпаками. Через те в західних українців залишилась добра пам'ять про "небожку-Австрію".

Австрійська імператриця Марія-Терезія

Австрійський імператор Йозеф ІІ

У першій половині ХІХ ст. національна свідомість та політична активність галицьких українців була невисокою. Суспільна еліта українців на той час складалась майже виключно з греко-католицьких священиків. Становлення модерної української нації лише розпочиналось в культурній сфері. Між тим, оговтавшись, польська еліта яка складалась з магнатів, шляхти, до якої поступово долучалось міщанство, зрештою відмовилась від протистояння з Віднем та розпочала курс на повзуче захоплення владних посад в Галичині та посилення автономії.

Переломним в цьому плані став 1848 рік, коли Австрію, як і всю Європу охопила революційна хвиля, прозвана істориками «Весною народів». Того року у Львові розпочала діяльність перша політична організація українців Головна Руська (українська М.Сливка) Рада. Вона складалася з 30 осіб, переважно греко-католицьких священиків та інтелігенції. У маніфесті від 10 травня 1848 Головна Руська Рада заявила про єдність усього 15-мільйонного українського народу і підтримала національні права всіх поневолених народів Австрійської імперії. Головна Руська Рада вимагала поділити Галичину на дві окремі адміністративні одиниці: східну — українську і західну — польську; об'єднати в одну провінцію українські землі — Галичину, Буковину і Закарпаття; викладання в школах та видання урядових розпоряджень вести українською мовою. Було утворено виконавчі структури, силові формування, культурні установи. Над Львівською ратушею вперше в історії було піднято синьо-жовтий український прапор. На противагу Головній Руській Раді полонізована українська шляхта створила свій орган так званий Руський собор, який співробітничав з Польською національною радою. Колабораціонізм – одвічне лихо українців. Зрештою Львів зайняли урядові війська. В 1851 році Головну Руську раду було розпущено. 

Від польсько-австрійського протистояння до україно-польського

В управлінні Галичиною наступили зміни. Коли раніше австрійськими чиновниками на місцях призначалися німці або онімечені чехи, тепер їх місця почали займати поляки. Відбувалася полонізація всіх сфер життя. В 1860 році було утворено орган місцевого самоврядування – Галицький крайовий сейм. Він діяв паралельно з імператорським намісництвом. Стосунки між цими установами дуже нагадують, на думку автора, стосунки між нинішніми українськими облрадами та обладміністраціями (питання розподілу грошей та повноважень). Слід зазначити, що загального виборчого права тоді не було, і депутатів обирали за куріальною системою. Це означало, що різні суспільні верстви мали свою депутатську квоту в сеймі. Внаслідок цього українське селянство, наприклад, попри свою чисельність не могло здобути переваги в сеймі над горсткою польських поміщиків.

ДУЖЕ ВАЖЛИВИЙ МОМЕНТ! Австрійський уряд, навіть у часи найтепліших стосунків з українцями, категорично не сприймав висловленої в 1848 році ідеї розподілу Королівства Галичини та Лодомерії на українську та польську частину за етнічною ознакою. Чому, читачі мають здогадатися самі. Нічого все розжовувати)))))).

Посилення польських позицій в Галичині супроводжувалося розколом в українському таборі. Руська інтелігенція у пошуках нових аргументів на користь своїх національних прав прагнула довести, що вона має за собою такі самі давні політичні і культурні традиції, як і поляки. З цією метою одна її частина (староруси) посилалася на історію Київської Русі й Галицько-Волинського князівства, на церковнослов'янську літературу, інша ж (москвофіли) шукала порятунку від полонізації в орієнтації на Російську імперію.

Наступові москвофільства протистояла молода народовська інтелігенція. Відсутність організаційно-політичної опори в масах штовхала народовців до пошуку компромісів і угод. 

"Нова ера" та її крах

В 1890 му році Галицький намісник Казимир Бадені уклав політичну угоду з українськими депутатами крайового сейму. Обидві сторони оголосили про «нову еру» в польсько-українських відносинах.

Галицький намісник Казимир Бадені

Внаслідок цих подій українці мали ряд практичних політичних і культурних здобутків: було дещо українізовано сферу освіти, зареєстровано низку українських економічних установ. Однак «нова ера» тривала недовго. Польсько-українське протистояння в Галичині загострювалось. Час грав на українців. Зростала політична свідомість та активність українського загалу. Українські депутати як в Галицькому крайовому сеймі, так і в Австрійському парламенті домагались збільшення можливостей для свого народу.

Український рух на початку ХХ ст. досяг таких відчутних результатів, що тогочасний польський історик Станіслав Смолька називав цей період не інакше, як «українські завоювання» Галичини. Головним здобутком українського національного руху стала національна мобілізація галицького селянства. За два передвоєнні десятиліття на місці пригнобленої і безправної селянської маси виросла свідома своїх політичних інтересів українська нація. Це цілковито змінило загальний баланс сил двох головних галицьких національностей: якщо польська еліта й надалі переважала українську завдяки збереженню своєї політичної монополії в краї, то українське селянство своєю організованістю і національною свідомістю значно перевищувало польське. Ця зміна була явно не на користь поляків. Як писав відомий польський економіст Францішек Буяк у 1908р., «наші перспективи на майбутнє у Східній Галичині не є сприятливими. Доля англійської національності в Ірландії, німецької і чеських землях служить для нас злим прогнозом».

Дитинство і юність Анджея Потоцького

Саме в цей час на політичний олімп Галичини увійшов Анджей Потоцький. Він був представником одного з найзаможніших і найвпливовіших в Польщі магнатських родів, який відомий ще з ХІV ст. Батько – Адам Потоцький був одним з очільників лояльного до Австрії угрупування польської шляхти. Мати – Катажина Браніцька – відома красуня, якої свого часу домагався майбутній французький імператор Наполеон ІІІ, племінник Наполеона Бонапарта. Мав брата Артура-Владислава старшого на 11 років.

Анджей народився 10 червня 1861 р. на Кжешовіцах на Краківщині. Там, а також у Кракові провів дитинство. Серед оточення його родини були відомі тогочасні польські митці (родина активно займалась меценатською діяльністю). Освіту здобував спершу вдома з ретельно підібраними вчителями. Навчальний процес контролювала особисто Катажина Потоцька. Вона прищеплювала дітям глибоку релігійність, почуття патріотизму, потребу в служінні польському народові. Мати надзвичайно любила молодшого сина, однак намагалася бути суворою. Втративши батька в 11 років Анджей став вдумливішим, і не по дитячому серйозним. В 1877 – 79 роках навчався в Краківській гімназії святої Анни. Найбільші успіхи мав у вивченні історії та літератури. Захоплювався кінним спортом. Користувався популярністю серед товаришів. Вчителі відзначали високі здібності, працездатність юнака, а також його дуже стрманий характер. Вимоги на випускних іспитах до гімназистів були високими. Готуючись до них, Анджей витрачав до 10 годин на день. Багатьом з сучасних батьків це знайоме. Однак чимало з них здивуються тому факту, що гімназійний вчитель історії відмовився приймати іспит в Анджея, через те, що раніше навчав його приватно, а тому не хотів виглядати упередженим. Як це відрізняється від поведінки багатьох сучасних учителів.

Вищу освіту А.Потоцький здобував спершу в університеті в Граці, згодом перевівся на юридичних факультет Ягеллонського університету в Кракові. На рік перервав навчання, проходячи службу в армії. Не став одружуватись на двоюрідній бабусі, щоб відкосити від війська, як дехто з наших сучасників)))). По закінченні навчання 21 лютого 1884 року здобув ступінь доктора права, що присвоювався лише кращим з кращих. Відзначити цю подію Катажина хотіла сімейною поїздкою до Єгипту, однак брати змушені були поїхати в під російську Україну на Київщину на похорон дядька. Візит вплинув на Анджея, сформувавши в нього ілюзію про безхмарні стосунки між українцями та поляками на прикладі Білоцерківщини.

На дипломатичному поприщі

Громадську діяльність Анджей почав на дипломатичній ниві. Планувалося, що після її завершення молодий магнат займеться управлінням своїми маєтками. Площа володінь Кжешовіцької лінії Потоцьких складала до 100 тис га на території Австро-Угорської та Російської імперій. Дипломатична кар’єра розпочалася в 1885 р. у апараті міністерства закордонних справ. За декілька років Анджей побував на різних посадах в австро-угорських посольствах в Іспанії, Швеції, Франції. Оволодів іспанською мовою. Дипломатична служба зіграла значну роль в становленні молодого політика, хоча на його думку, робота в цій галузі мала бути тимчасовою. 

Великий вплив на сина здійснювала його мати Катажина, яка глибоко вникала в його справи і давала поради. Один з домашніх вчителів писав Анджею, що на нього дивиться весь народ і покладає великі сподівання. Сам Потоцький теж дуже переживав за репутацію польського народу за кордоном, зокрема сумував з приводу недостойних дій окремих своїх співвітчизників.

Катажина Потоцька - мати Анджея Потоцького

В 1889 році Анджей одружився з представницею відомого магнатського роду Кристиною Тишкевич. Кохання було взаємним. В родині було дев’ять дітей. Кристина була в хороших стосунках і з свекрухою Катажиною, яка перед смертю, всиловлювала радість, що та стала її невісткою.

Початок політичної діяльності в Галичині

В 1890 році від раку горла помер старший брат Анджея Артур. Молодший брат з молодою дружиною повернувся з Литви в Галичину. В 1891 році подружжя зрештою здійснило відкладену шлюбну подорож до Єгипту. Впорядкувавши свої справи, Анджей розпочав політичну кар’єру в Галичині. Цьому сприяли як особисті здібності, так і родинні зв’язки, зокрема з правлячою династією Габсбургів. Спершу він був членом Хжанівської повітової, Краківської міської рад. В 1893 році був організатором триденного католицького віча у Кракові. Того ж року він балотувався у президенти Кракова, але програв. Належав до керівництва багатьох господарських, культурних і наукових товариств. В 1895 і 1901 роках здобував мандати депутата Галицького крайового сейму. В 1900 року разом з дружиною відвідав Рим, де був на прийомі у папи Лева ІІІ. Це була його остання поїздка за кордон. Не крайня, а саме остання. Але про це згодом.

На політичних посадах Анджей Потоцький працював старанно. Демонстрував системний підхід у вирішенні проблем. Досвід приходив з часом. Перші емоційні виступи молодого депутата з часом ставали серйознішими та фаховішими, і сприяли утвердженні його образу як політичного лідера.

Політично Анджей Потоцький належав до угрупування «краківських консерваторів», т.зв. «станьчиків». Політчина програма цієї політичної сили полягала у відмові, принаймні у коротко- і середньостроковій перспективі від збройної боротьби за відновлення незалежності Польщі. Натомість передбачалось максимальне використання галицької автономії у зміцненні польських позицій. Щодо українського питання, то ідеологи краківського консерватизму критикували польську експансію в україні у середньовічні часи, як таку, що призводила до даремної витрати польських сил, що йшло на шкоду власне самому польському народові. Однак при тому на практиці польські консерватори не збиралися поступатися своїми позиціями в Галичині на користь українців і виступали проти останніх єдиним фронтом з іншими польськими політичними середовищами.

Сам Потоцький на початку своєї політичної кар’єри обертався переважно у колах польської та європейської еліти, мало контактуючи з українцями, а тому мав обмаль знань про наш народ. Так під час свого першого виступу на галицькому сеймі з українського питання влітку 1901 р. він допустив необережне висловлювання, по суті назвавши українських народовців агентами Москви, хоча справжні москвофіли на той час не мали депутатського представництва. Це викликало гостре обурення українських депутатів, які почали сприймати молодого політика як українофоба, хоч на думку деяких істориків це було передчасним. 

Маршалок крайового сейму

Через пару місяців Анджея Потоцького було призначено маршалком (головою) Галицького крайового сейму. Це було зроблено рішенням віденського уряду після певних консультацій. Більшість політичних сил, як польських, так і українських (в тому числі промосковського крила) неприхильно сприйняли нового очільника сейму. 12 жовтня 1901 р. Анджей вступив на посаду. Попри внутрішні чвари, польські політичні сили надали цій церемонії вигляду польської національної маніфестації, що не спободалось українцям. Вступаючи на посаду Анджей Потоцький закликав галицьке суспільство до єдності заради вирішення наболілих питань: економічного та культурного розвитку, адміністративної реформи. Вказано було на необхідність польсько-українського порозуміння. Українці почали вимагати «не слів, а дій» поляки проявляли скепсис.

Як ми вже зазначали на початку ХХ століття українці загострили тактику політичної боротьби в Галичині. В 1902 році відбувся великий страйк сільськогосподарських робітників, організований українськими партіями. У відповідь на відмову польської більшості в карйовому сеймі відкрити українську гімназію в Станіславові (Івано-Франківськ) українські депутати почали зривати роботу сесій.

Польська еліта вважала за необхідне силою придушити виступи українських страйкарів, вимагаючи ввести в Галичині надзвичайний стан. Однак австрійський уряд відмовився це зробити, вказавши полякам на необхідність переговорів з українськими політиками, пропонуючи своє посередництво. Поляки натомість заявили, що домовленість з українцями буде досягнута без урядового втручання в рамках роботи крайового сейму. В реальності польські активісти на місцях розпочали кампанію з внутрішньопольської консолідації та творення польських організацій з метою національної самооборони. Ці дії активно координував урядовий намісник поляк Л.Пінінський. Анджей Потоцький зі свого боку теж їздив галицькими повітами вивчаючи ситуацію. Його необдумані виступи на польських вічах не додавали йому довіри серед українців. Втім у Відні вважали А.Потоцького людиною, яка може досягти польсько-українського примирення. В червні 1903 року Пінінського було відправлено у відставку з посади намісника, а на його місце призначено А.Потоцького. 

Галицький намісник

10 червня 1903 року Анджей Потоцький отримав посаду Галицького намісника, а разом з тим і реальну виконавчу владу в краю. Польська громад переважно позитивно сприйняла нового намісника. Українці зайняли вичікувальну позицію. Чи не першою справою, яку зробив Анджей у новому кабінеті було написання листа улюбленій матусі. Далі новоспечений намісник взявся за налагодження роботи владної вертикалі та підготовки адміністративної реформи. Однак в липні 1903 року Галичину спіткало стихійне лихо: повінь на заході, яка спричинила великі руйнування у надвіслянських містах та зливи з градом на Сході, котрі завдали значної школи урожаю. На подолання лиха Відень виділив майже 3 млн. крон. Більшість цієї суми було витрачено на захисні споруди на Краківщині.

Восени 1903 р. Анджей Потоцький важко захворів настільки, що написав заповіт. Видужавши, приймав імператора Франца-Йосипа, який відвідав Галичину з нагоди військових маневрів. Візит володаря супроводжувався показухою: ремонтом доріг, оновленням інтер’єру апартаментів намісництва, де зупинявся правитель. Читачу, знай, що не лише в Російській імперії будувалися потьомкінські села))))) Сам Франц-Йосип, відомий нам як чоловік імператриці Сісі, старий втомлений життям, правив державою вже більше, ніж півстоліття не надто хотів вникати в проблеми провінції, а тому охоче сприймав все те, що йому показували і не цікавився чимось іще.

Австро-Угорський імператор Франц-Йосип І

"Неможливо задовільнити всіх"

Відбувши візит начальника, Анджей Потоцький виступив на відкритті чергової сесії Галицького крайового сейму. Окрім загальних фраз про розвиток і процвітання краю, намісник висловився щодо українського питання. Він заявив, що про неприпустимість загострення міжнаціональних відносин та неможливість задовільнити всіх.

Знайома риторика, чи не так? Скільки поколінь українців чули такі виступи від чужих намісників. Тепер чуємо таке нібито від «своїх» можновладців. І мусимо йти на черговий майдан.

Політична ситуація в краю загострювалась. Концепція А.Потоцького стосовно українського питання була системною, логічною і антиукраїнською. Вона передбачала:

1.     Максимальне усунення впливів віденського уряду на вирішення національного питання в країні.

2.     Пріоритет польських національних інтересів.

3.     Відмова від грубої сили і дії в «правовому полі». Натомість ставка робилась на розпалювання ворожнечі між українськими промосковськими силами.

Стратегія українських політиків полягала в максимальній ескалації протистояння, при чому мали поєднуватись як парламентські так і вуличні методи боротьби. В серпні 1903 року після з’їзду українських депутатів всіх рівнів, делегація українців відвідала галицького намісника А.Потоцького та очільника крайового сейму С. Бадені. Українці дорікали Потоцькому несправедливим на їх думку розподілом урядової допомоги при ліквідації наслідків стихійного лиха та зловживаннями місцевої влади. Галицький намісник відкинув звинувачення українців в несправедливому розподілі коштів та заявив про намір дотримуватися чинного законодавства в управлінні. Якщо судити з подальших заяв української преси, українські депутати залишились незадоволеними. Друкований орган українських націонал-демократів газета «Діло» закликала Потоцького не очікувати скарг, а самому проявляти ініціативу в боротьбі проти чиновницького свавілля. 

Загострення українсько-польської боротьби

Восени 1903 року польсько-українське протистояння загострювалось. Польська більшість у крайовому сеймі саботувала відкриття української гімназії у Станіславові, хоча під це гроші виділили із загальнодержавного бюджету. Польські депутати звинувачували українських сутденітв Львівського університету в заворушеннях. Українські депутати крайового сейму демонстративно склали мандати. «Діло» вимагало запровадження Віднем прямого державного правління в Галичині. 5 листопада 1903 року А.Потоцький зустрівся з імператором та прем’єр-міністром. Судячи з усього йому вдалося переконати останніх у своїй правоті.

Українці не припиняли боротьби. Скаржились на перешкоджання чиновниками законній діяльності українських установ, утисках української мови. А.Потоцький робив вигляд, що бореться зі зловживаннями, але його дії часто були показушними. Польсько-українська боротьба точилася у всіх сферах. Польські чиновники, виконуючи вказівку А.Потоцького перешкоджали українцям у виїзді на тимчасові заробітки у Німеччину. Це викликало обурення українських політиків, які вважали виїзд українських селян на тимчасові роботи за кордон корисним, бо це призводило до розширення світогляду та загальної культури українців. Цього разу австрійський уряд підтримав скарги українців. Намісник змушений був прикинутись дурнем, назвавши свою вказівку «непорозумінням».

Ще одним фронтом польсько-українського протистояння була діяльність створених Кирилом Трильовським спортивно-пожежних товариств «Січ». Поляків лякала їхня діяльність, бо вони бачили в них зародок української збройної сили. Проти українського спортивно-патріотичного руху працювала провладна медіа машина, проводились жандармські обшуки. Нинішньому поколінню молодіжних військово-патріотичних організацій це знайоме. 

Влітку 1904 року Галичину відвідав австрійський прем’єр Е.Кербер. він зустрічався з польськими і українськими політиками. Тоді ж відбулася демонстрація українців, яка завершилася сутичками з поліцією. Було чимало заарештованих, зокрема студент Мирослав Січинський. До цієї особи ми ще повернемось. Самому високому гостеві довелося напівтаємно пересуватися містом. Через брак джерел невідомо достеменно, які висновки з поїздки зробив високопосадовець. Поляки зберегли свої політичні позиції, однак і українські депутати вважали події своїм політичним успіхом. Справа гімназії у Станіславові зрушила з мертвої точки. Вітм, уряд Кербера невдовзі пішов у відставку.

Ернест фон Кербер - прем'єр-міністр Австро-Угорщини

Виборча реформа та перемога українців на парламентських виборах

Революція 1905-1907 років справила вплив і на події в підавстрійській Україні.  В Австрії постало питання запровадження загального виборчого права. Польська еліта занепокоїлась. У випадку втілення в життя цієї ідеї поляки, які були меншістю в східній Галичині втратили б свої політичні позиції. На противагу закону про загальне виборче право, польські націонал-демократи розпочали агітацію за збільшення автономії Галични, яка була б вигідна полякам. Натомість польські соціалісти підтримали цю ідею, ставши таким чином ситуативними союзниками українців. Ті, в свою чергу, наприкінці 1905 року розгортали масові заходи, готуючи загальний робітничий страйк. 

А.Потоцький вживав гарячкових заходів протидії. Чиновникам на місцях було наказано моніторити народні віча на предмет закликів до незаконних дій, що стало б приводом до їх заборони. Ситуація загострилась. На Бучаччині (сучасна Тернопільщина) дійшло до кровопролиття. Загинуло 3 особи. Зрозумівши, що перегнув палицю, Потоцький наказав не забороняти віч у тих місцях, де досі вони проходили спокійно.

Влітку 1906 року під час масового страйку українських сільськогосподарських робітників галицький намісник вживав усіх можливих заходів протидії: проводилась антистрайкова агітація, зокрема за допомогою поміркованих священиків, влаштоване агентурне стеження за масовими заходами, які заборонялись у випадку фіксування закликів до порушення закону. Використовувались і захищались владою штрейкбрехери, які працювали замість страйкарів. Крім батога, влада вдавалась і до пряника. Від роботодавців вимагалось дотримуватись умов контрактів, а жандармам було наказано діяти суворо в рамках закону. В підсумку А.Потоцький вирішив, що страйкова кампанія не вплине на хід виборчої реформи, то ж в серпні 1906 р. розіслав старостам лист з подякою за успіхи в боротьбі проти страйкової кампанії.

1 грудня 1906 року Державна Рада Австро-Угорської імперії прийняла новий виборчий закон, який був сприятливішим для галицьких поляків. Українці були розчаровані. Відбулися сутички у Львівському університеті через мовне питання. Українські студенти здобули деякі успіхи, переконуючись, що насильство все-таки вихід. В першій половині 1907 року відбулися парламентські вибори. Попри розчарування виборчим законом, українці відповідально поставились до виборів, і, попри порушення під час виборчого процесу та протидію москвофілів, здобули максимально можливу кількість мандатів. Перемога окрилила українців та розчарувала проросійські сили, які виявились голими королями.

У парламенті українська фракція вступила в переговори з австрійським урядом, вимагаючи:

·        Розслідування виборчих порушень в Галичині й покарання винних

· Боротьби з загальними зловживаннями польських чиновників, зокерма припинення переслідування «Січей»

·        Відкриття українських навчальних закладів.

·  Припинення практики за якою чиновників-українців призначали служити на Краківщину, що відривало їх від українського середовища.

·   Введення загальног рівного прямого виборчого права на виборах Галицького крайового сейму.

Успіх українців викликав паніку серед галицьких поляків, які злякалися, що влада в Галичині вислизає з їхніх рук. Загострились стосунки між польськими політичними партіями. З’явились чутки про відставку А.Потоцького з посади галицького намісника. 

Австрійський прем’єр М. Бек вів паралельні переговори і консультації з українцями та поляками. Поляки натякали на національну невизначеність русинів. Під цим терміном, мовляв, можуть ховатися як свідомі українці, так і москвофіли. У відповідь, українці вказали на великі земельні володіння Потоцького в Російській імперії. Мовляв, хто насправді агент Кремля (закреслено) Петербургу?

26 жовтня 1907 року українцям було представлено позиції уряду. Як завжди це була позиція часткових поступок. Вирішення деяких питань перекладались на Галицький крайовий сейм. Українські депутати схвалили добру волю уряду, однак не прийняли владних пропозицій. Тим часом А.Потоцький робив вигляд, що розслідує виборчі порушення в Галичині, та запевняв уряд в неможливості хоч часткової українізації Львівського університету. 

Позицію поляків послаблювали чвари між польськими політичними партіями. Не все гаразд було й серед українців. Так депутати-галичани нарікали на брак порозуміння з буковинцями, які схилялись до надмірних поступок Відню.

Наявність спільного ворога породжує неймовірні союзи. Вибори до крайового сейму - польський реванш

Між тим у 1908 році мали відбутись вибори до Галицького крайового сейму, результати яких мали розставити чимало крапок над «і». Обидві сторони вважали їх надзвичайно важливими. УНДП вважала, що вони можуть стати подією, яка призведе до визволення українців галичан з 500-літньої неволі, або до остаточного поневолення в кліщах польської автономії.

Польська сторона вдалась до союзу зі своїми здавалося б заклятими ворогами москвофілами. Контури цього союзу вимальовувались ще з 1906 року. Звинувативши українських політиків в екстремізмі та популізмі поляки проводили з москвофілами навіть спільні передвиборчі зустрічі. В свою чергу москвофіли вважали, що український національний рух став для них небезпечнішим за польський. Вчергове підтвердилась теза Макіавеллі, що наявність спільного ворога може спричинити найпарадоксальніші союзи.

А.Потоцький уважно стежив за підготовкою кампанії. Вивчалася розстановка сил у кожному окрузі, узгоджувались спільні кандидати з москвофілами, розподілялись гроші на передвиборчу агітацію, розроблялись сценарії визнання виборів недійсними та інші маніпуляції.

Трагедія відбулась 6 лютого 1908 р. у селі Коропець Бучацького повіту. Жандарми спробували заарештувати українського активіста Марка Каганця. Під час сутички «правоохоронців» з селянами Марко загинув. Його смерть викликала масове обурення серед українців. У похоронах активіста взяли участь понад 18 тисяч осіб. Ця подія переповнила чашу терпіння українців.

Український активіст Марко Каганець

25 лютого 1908 року вибори відбулися. Українці взяли менше половини мандатів з можливого. Поляки і особливо москвофіли святкували перемогу. Українці переглянули свою тактику й стратегію. Українська преса розпочала активну кампанію проти А.Потоцького. Українські депутати у Відні спрямували свої зусилля на те, щоб налаштувати австрійський уряд проти союзу поляків і москвофілів, які по суті були анти австрійським елементом В польському середовищі теж не всі були в захваті від союзу з проросійськими силами. В результаті Потоцький подав заяву про відставку, але імператор її не прийняв.

Тоді Потоцький пішов на переговори з одним з найяскравіших українських політиків того часу – Євгеном Олесницьким, інтерес до якого галицький намісник проявляв ще раніше.. Під час особистої зустрічі українцю було запропоновано політичну угоду, за якою Потоцький йшов на ряд серйозних поступок, а самому Олесницькому обіцяв посаду віце-маршалка сейму (нинішньою мовою віце-спікера). Олесницький погодився на переговори, однак мусив обговорити пропозиції Потоцького з товаришами по партії.

Український політик Євген Олесницький

Керівництво УНДП опинилось у складній ситуації. У разі відмови прийняти пропозиції Потоцького, він міг посилити союз з москвофілами. З іншого боку всередині партії посилювалась радикальна течія, яка не хотіла чути про мир з поляками. В польському середовищі ситуація була схожою. Втім особисто між керівництвом УНДП та А.Потоцьким було досягнуто попередніх домовленостей. Але незабаром сталася подія, яка сплутала всі карти.

Замах

12 квітня 1908 року галицький намісник А.Потоцький здійснював прийом громадян. Записатися на нього було легко. Слід було лише назвати причину. Того дня серед інших на прийом записався уже відомий нам Мирослав Січинський у справі отримання посади помічника вчителя.

Мирослав Січинський

О 13:30 черга прийому дійшла до Мирослава. Зайшовши, студент зачинив за собою двері і почав стріляти в А.Потоцького з 6,35 мм «Браунінга». Одна із куль пошкодила мозок польському наміснику. Рана була смертельною, однак крововилив розвивався повільно, а тому посадовець залишався при пам’яті. Нападник вийшов з кабінету і заявив враженим селянам щось на зразок «Це за ваші кривди. Це за Каганця». Після цього спокійно очікував арешту. Збіглись урядовці, було викликано лікарів.

Замах на А.Потоцького

Потоцький усвідомлював, що рана смертельна. Заявив, що смерті не боїться, наказав викликати ксьондза для сповіді, а також покликати дружину. Щоб не травмувати її виглядом крові, наказав посланцеві помити руки. Тривожна звістка застала сім’ю за обідом. Дружина прибігла і стала на коліна біля крісла, в якому сидів чоловік. Він сказав їй: «Ти – моє щастя, Ти сонце і світло мого життя». Після цього віддав останні розпорядження, зокрема сказав знамениту фразу: «Передайте цісареві, що я був його вірним слугою і помираю на посту». Намісник встиг висповідатись, попрощатись з дітьми і помер о 15:15.

Наступного дня відбулося прощання з тілом А.Потоцького у Львові. Участь церемонії брав зокрема прем’єр-міністр М.Бек, а також низка міністрів, німецький та російський консули. Тіло покійника було вивезене в Краків, де церемонія прощання продовжилась. Похорон відбувся в Кжешовіцах. На нього встиг найстарший 9-річний син Анджея, Адам, який терміново прибув з Англії в якій навчався. Як згадують очевидці 9-річний хлопець вибухнув плачем, що врятувало його від шоку.

Суспільна реакція

Серед польської громадськості спалахнули антиукраїнські настрої. Відбулись антиукраїнські погроми. Найбільш агресивно поводились польські націонал-демократи, які звинуватили у злочині українських політиків.

Ті у свою чергу були шоковані не менше. Особливо це стосувалось Є. Олесницького, який почувши виголосив промову в дусі Юлії Тимошенко: «Все пропало!». Назагал українські політики відмежувались від дій Січинського, однак не поспішали засуджувати його вчинок, натякаючи, на те, що інцидент був наслідком антиукраїнської політики самих поляків. Засудив вчинок Січинського галицький митрополит Андрей Шептицький. Апелюючи до християнської моралі, очільник українських греко-католиків, зазначив, що сльозина дитини перед Богом важить більше, ніж легіони військових звитяг.

Андрей Шептицький - митрополит Української греко-католицької церкви.

Фактично підтримав вчинок Січинського засновник січового руху Кирило Трильовський. За його словами у народі ходила приказка: «Наш Січинський най жиє, а Потоцький най гниє». Іменем Мирослава почали називати новонароджених дітей. З іншого боку, критики Січинського вважають масову полонізацію українців в наступні роки з реакцією на теракт. Як на думку автора, то це з розряду тверджень про те, що Ірина Фаріон нібито винна в агресії Москви проти України в 2014 році. 

Кирило Трильовський - засновник січового руху в Галичині

До речі, тогочасні москвофіли, великі борцуни проти польського панування засудили замах на Потоцького, і називали покійного Потоцького «в высшей степени порядочным человеком», єхидно вказуючи на те, що батько Мирослава Микола був одним з підписантів «нової ери», а отже свідомим українцям, мовляв, довіряти ніколи не можна.

Якою ж була реакція австрійського уряду? Провладна віденська преса засудила теракт, вказавши на те, що загиблий Потоцький був одним із кращих урядовців імперії. Разом з тим той факт, що на похорон не приїхав ані імператор, ані спадкоємець престолу промовисто свідчить, що у Відні розуміли складність ситуації і вирішили не дражнити українських гусей.

Дивовижно, але така гучна подія не справила суттєвого впливу на польсько-українські стосунки. Резонанс скоро вщух, політичне протистояння між двома народами в краю продовжилось без суттєвих змін аж до Першої світової війни, яка стала для Австро-Угорщини не крайньою, а останньою.

На кожен талант загарбника знайдеться український 

революційний талант

Читачів, звичайно цікавить подальша доля Мирослава Січинського. Скажемо, що це була постать не менш яскрава, ніж вбитий ним Анджей Потоцький. Народився Іван Андрій Мирослав Січинський 11 жовтня 1887 р. у с.Чернихівці Збаразького повіту на Тернопільщині у родині греко-католицького священика Миколи Січинського, депутата Галицького сейму, підписанта «нової ери». По смерті батька у 1894 році родина зазнала певних фінансових труднощів, але не голодувала. Хлопець закінчив початкову школу, навчався у Коломийській та Перемишльській гімназії. Критики Січинського розповідають історію, коли Мирослава виключили з гімназії за участь у незаконних політичних акціях, мати Січинського нібито клопоталась перед А.Потоцьким про його поновлення. Клопотання було задоволено, а клятий Січинський, здавши екстерном іспити, ось як віддячив благодійнику. Схожі нотки колись звучали і про Тараса Шевченка, який, мовляв, ображав царські величності, які викупили його з кріпацтва. (Останні дослідження вказують на те, що це – фейк). Чому взагалі українці мають цілувати ручку поневолювачам? 

Як би там не було, Мирослав навчався успішно і закінчив гімназію з відзнакою. Особливо легко йому давалася історія та література. Так само як і Анджею Потоцькому. Щоправда, на відміну від багатого магната Січинський мусив підробляти репетиторством. По закінченню гімназії навчався у Віденському, а згодом у Львівському університеті (філософський факультет). Брав активну участь у громадсько-політичному житті, зокрема у заворушеннях з нагоди приїзду Е.Кербера тощо. Переслідувався поліцією та судом.

Під час судового процесу адвокати спершу намагалися видавати Мирослава психічно хворим. Серед дослідників, які читали пізніші листи Січинського до Михайла Грушевського така версія досі існує. Апелюють вони і до самогубств, які мали місце в родині Мирослава. Втім судово-психіатрична експертиза визнала Мирослава цілком при розумі, навіть дуже інтелектуально розвинутим. Мирослав пояснював свій вчинок помстою за страждання народу та бажанням продемонструвати світові здатність українців до силового опору поневолювачам. Разом з тим згадував, що вагався при здійсненні замаху. «Коли б забачив людину симпатичного обличчя, таке собі батьківське лице, то ще могло б бути інакше, — згадував потім. — Він глипнув — обличчя зле, червоне. Тип польського шляхтича, міцно збудований і самовпевнений».

Суд присяжних засудив Мирослава до смертної кари. Разом з тим в уряді не дуже хотіли, щоб страчений Січинський став символом ворожнечі між поляками та українцями. «Майже під диктовку» дружина загиблого Катажина Потоцька написала імператору листа з проханням про помилування Мирослава. За легендою перед підписанням рішення про помилування Франц-Йосип був на полюванні. Застреливши козла, імператор був у доброму настрої, тому підписав помилування, замінивши смертну кару на 20 років ув’язнення. Відбував його Мирослав Січинський у в’язниці Станіславова. Перебував у досить сприятливих умовах, займався самоосвітою.

Дмитро Вітовський - організатор втечі М.Січинського, майбутній організатор ЗУНР

В 1911 році українські діячі, зокрема Дмитро Вітовський, майбутній герой визвольних змагань організували втечу Мирослава Січинського з в’язниці. На вулиці Мирослава переодягнули в селянський одяг і возом вивезли з міста. Кілька місяців він переховувався у прикарпатських селах. Далі Січинський виїздить спершу до Норвегії, тоді до Швеції. 1914 року перебирається до США. Очолював там українські громадські організації, редагував газети. Двічі бував у СРСР. Перший раз наприкінці 20-х. Побувавши там заявив, що Союз не є демократичною державою, а українська незалежність – фікція. Однак у період Другої світової став більш прихильним до СРСР. У 50 та 60-х знову побував там. Помер 16 березня 1979 року в 91 річному віці  в будинку для людей похилого віку в Мічігані. В похилому віці дав інтерв’ю польському журналістові, в якому заявляв, що не шкодує про свій вчинок і якби повернутись у той час, то повторив би.

У біографії Січинського є низка загадок, які не розгадані досі, і можливо не будуть розгадані ніколи. Сестра Олена була дружиною українського політика Є.Левицького, який мав зв’язки у Німеччині. Інша сестра Марія була дружиною українського адвоката Стефана Федака. Їхні дочки стали дружинами лідерів УВО-ОУН Євгена Коновальця та Андрія Мельника. Сам Степан Федак у 1921 році спробував повторити вчинок свого родича, здійснивши замах на львівського воєводу нової польської держави – окупанта західноукраїнських земель. Ці обставини, та успішна втеча з в’язниці дають підстави вважати, що Мирослав Січинський міг бути пов’язаний з якимись спецслужбами чи таємними організаціями. Ще більше запитань викликають його візити в СРСР, особливо другий, у повоєнні часи. Нагадаємо, що Січинський був родичем лідерів ОУН, про що не могли не знати радянські органи. 

З приводу візиту Мирослава Січинського у радянську Україну, злі язики розповідали цікаву легенду. За їх словами Мирослава приймали у Львівському обкомі КПУ, кабінет очільника якого знаходився у тій самій кімнаті, в якій Січинський багато років тому здійснив свій атестат. Коли Мирослава попросили показати, «як це було», він зробив театральний жест, ніби витягає револьвер. Усі присутні опинились на підлозі. Видно, ще свіжі у пам’яті львівських комуністів були спогади про атестати українських підпільників ОУН-УПА. А посттравматичний синдром буває не лише в наших. У «їхніх» теж.

Що стосується ХХІ століття, то 29 січня 2014 року, у день пам’яті Героїв Крут, на будинку Львівської обласної ради було урочисто відкрито меморіальну дошку Мирославу Січинському. На дошці напис: «Тут у колишньому будинку Австро-Угорського намісництва 12 квітня 1908 року український патріот Мирослав Січинський скарав на смерть намісника Галичини шовініста А. Потоцького за кривавий терор проти українського народу та фальшування виборів». Українські ліберали, як і їхні попередники столітньої давності засудили відкриття меморіальної дошки, заявляючи, що Мирослав Січинський не той герой, якого слід шанувати українцям. Втім, суворий час, у якому ми живемо, як на думку автора, потребує продовжувачів справи Січинського. Надто багато ходить як по українській землі, так і за її межами, людців, які б краще слугували органічним добривом для родючої української землі, аніж витирали б ноги об нашу Nацію. Навіть якщо вони відмінники навчання, хороші батьки та подружжя, талановиті фахівці…

Слава Україні!