 |
| Султан Осман ІІ |
Величне століття
Автор з 2013 року
перестав регулярно дивитись телевізор, однак час від часу досі чує рекламу
серіалу «Величне століття». Завдяки йому наші домогосподарки відкрили для себе
середньовічну Османську імперію.
Це була дійсно велична
держава того часу, яка простягалася на трьох континентах: Європі, Азії та
Африці. В ХVІ
столітті наступив пік її могутності. Однак по смерті в 1566 році султана
Сулеймана Пишного, чоловіка нашої співвітчизниці Роксолани, імперія вступила в
період застою. Нам жителям пострадянського простору політичний сенс цього слова
добре відомий. Причинами були
некомпетентність та корупція центрального уряду, які сприяли росту сепаратизму
в провінціях; зростання технічної й політичної ролі європейських ворогів,
насамперед Австрії та Московського царства; економічна стагнація та занепад,
спричинені надмірними воєнними витратами, інфляцією та зміною торговельних
шляхів. Ситуацію ускладнювала проблема спадкування престолу. Практика полігамії
призводила до того, що в султана могло бути десятки синів, кожен з яких
теоретично мав право стати султаном. Щоб запобігти політичній нестабільності ще
в ХV ст. Султан Мехмед Завойовник видав
закон, згідно з яким, кожен султан, вступаючи на престол мав право убити своїх
братів задля того, щоб спокійно почуватися на престолі. Однак, застосування
його було необов’язковим. З часом,
правителі
все частіше замінювали страту братів на довічне ув’язнення.
Зокрема так, вчинив
султан Ахмед І, який вступивши на престол, не стратив свого брата Мустафу.
Здавалося, це було правильним рішенням з точки зору державних інтересів, бо
через ранню смерть правителя (1617 рік у віці 27 років) та відсутність
повнолітніх спадкоємців, престол міг обійняти дорослий чоловік. Однак через
тривале ув’язнення
у Мустафи розвинулась душевна хвороба, яка не дала йому можливість повноцінно
керувати державою. Тому через три місяці група придворних провела державний
переворот і в 1618 році султаном став Осман ІІ, син Ахмеда І.
Вундеркінд на престолі
На момент початку
правління юному Осману, як і свого часу його батькові, не було й 14 років.
Хлопець здобув хорошу як на той час освіту, відзначався розумом, хоробрістю та
жорстокістю. Як і рано померлий батько Ахмед, юний Осман був рішучим. Червоною
ниткою через літературу проходить образ хлопця, який швидко приймав рішення і
втілював їх у життя. Однак юнацький максималізм, брак життєвого та політичного
досвіду, а також людей, на яких можна було спертися (навіть з рідною матір’ю Махфіруз Султан стосунки були
неприязними), заклали підвалини майбутніх бід.
Початок правління
нового султана відзначився низкою природніх катаклізмів. Забобонні турки
засумнівались: чи не є біди ознакою невдоволення Аллаха правлінням Османа ІІ. З
іншого боку жорстка політика молодого правителя не додавала йому прихильників.
Багато вчинків падишаха суперечили усталеним звичаям. Так, переодягнувшись у
прості, Осман разом зі своїми сподвижниками вривався в стамбульські генделики,
де, всупереч заборонам ісламу, пиячили воїни – яничари і сипахи, і карав
винуватців, нерідко на смерть. Як писав один з сучасників Туга-челебі. Це було
порушенням стародавнього звичаю, за яким міру покарання воїна мав встановлювати
його безпосередній командир, а не сам правитель. Згадує цей автор ще один
цікавий факт: Один з наближених султана Пір Мехмед-ага саботував накази про
смертну кару пияків. І згодом це врятувало йому життя.
І їжак знає, що на
Сході велика політика робиться в гаремі. Жіночу половину султанського палацу
теж зачепили нововведення юного реформатора. Якщо попередники звикли
задовольняти свої сексуальні бажання з наложницями-чужоземками (законні дружини
теж бралися з їх числа), то Осман ІІ став першим султаном, який
поповнював свій гарем панянками з вільних турецьких родин. І тут наш піонер не
знайшов розуміння з боку підданих.
Але визначальною в
житті цього правителя стала зовнішня політика. Як і всі хлопчаки. Осман
змалечку мріяв стати великим завойовником як його предки і герої прочитаних ним
книжок. Що ж відбувалось у той час на зовнішньополітичній арені?
Джихад між християнами
У 1618 році на початках
правління молодого султана Османська імперія уклала мирний договір з
Іраном, війни з яким тривали
десятиліттями. Не останню роль в цих конфліктах серед інших причин відігравав і
конфесійний чинник. Турки-османи належали до сунітської течії ісламу, а Іран,
яким керувала династія Севефідів був державою, в якій домінували
мусульмани-шиїти. Протистояння між цими державами було ключовим процесом на
Близькому Сході часів пізнього Середньовіччя і ранньомодерного часу.
 |
Тридцятилітня війна в Європі
|
Поки в Азії мусульмани
різних конфесій знайшли між собою (принаймні, тимчасово) порозуміння, в
християнській Європі все відбувалось з точністю до навпаки. Загострювалась
ворожнеча між протестантами та католиками. Католицькі держави утворили між
собою союз – Католицьку лігу. До неї входили Австрійська імперія Габсбургів,
Іспанія, Річ Посполита (польсько-литовська унія), яка володіла більшістю
українських земель, частина італійських та німецьких держав. Протестантські
країни входили до складу Євангелічної унії. Це – Англія, Нідерланди, Данія,
Швеція, північнонімецькі держави. Сторону протестантів займала і католицька
Франція. Це було новою на той час тенденцією, коли національні/династичні
інтереси превалювали над конфесійними. Підтримували протестантський союз з
геополітичних міркувань православна Московія та мусульманська Османська імперія,
а, відповідно, і її васали різних віросповідань. У 1618 році між цими
угрупуваннями спалахнула спустошлива і важка Тридцятилітня війна.
Почалося все з
Австрійської імперії. Правила нею династія Габсбургів. Формально, вони
вважалися імператорами Священної Римської імперії. Таку пафосну назву носила
середньовічна Німеччина. Однак, з часом, їхня влада ослабла і вже давно не
сягала далі їхньої вотчини Австрії. А тому Габсбурги тягнули, як сороки в
гніздо різні блискітки, під свій скіпетр всі землі, які вдавалось здобути,
незалежно від етноконфесійного складу населення. Зрештою, так чинили всі
правителі того часу. Але саме Габсбурзька імперія найбільше нагадувала
клаптикову ковдру. Австрійські німці складали меншість населення. Решта – чехи,
словаки, словенці, угорці були типовими бездержавними народами з усіма
особливостями такого статусу.
Першими, в кого
увірвався терпець, стали чехи-богемці, серед яких поширювався протестантизм.
Оголосивши про вихід з-під влади Габсбургів, чеська еліта почала готуватися до
війни. Тверезо оцінюючи свої можливості, чехи попросили допомоги в сусідів.
Найактивніше відгукнувся трансільванський князь Бетлен Габор.
 |
Трансільванський князь Бетлен Габор
|
Трансільванське
князівство (нині – територія Румунії) було осколком середньовічної Угорської
держави, яку в 1526 р. знищив вже знайомий нам Сулейман Пишний. Розгромивши
угорське військо у битві під Могачем, султан приєднав до своїх володінь більшу
частину держави. Північну частину прихопили собі Габсбурги. Залишок –
Трансільванія зберегла свою державність, ставши васалом Османської імперії.
Бетлен Габор, лояльний турецькому султанові. був ворожим до Габсбургів, які
плели інтриги проти нього і рішуче підтримував чеських повстанців, сподіваючись
принагідно визволити угорські землі.
Об’єднані чесько-трансільванські сили
досягли успіхів. Навіть в 1619 році дійшли до Відня. Однак вторгнення поляків
змусило Бетлена Габора повернутись для захисту Трансільванії. В результаті
чехи, які до того ж були ослаблені епідемією чуми в 1620 році після битви під
Білою Горою програли війну. Подальша історія Чехії мала чимало паралелей з
історією України: геноцид, денаціоналізація, колонізація народом-загарбником
Лише в ХХ ст., чехи здобули державність, а згодом позбулись німецької
меншини-колонізатора. Але це – тема для окремої статті…
Для боротьби проти
поляків Бетлен Габор звернувся за допомогою до Стамбула. От і настав час юному
Осману ІІ проявити себе як завойовника. До того ж ще один його васал Граціані –
господар Молдавії вирішив перейти під владу польського короля. Розлючений Осман
обіцяв «спалити всю польську землю та воду для польських коней в Балтійському
морі».
"Не хочу я з грицями воювати". Молдавська авантюра польського уряду
 |
Польський коронний гетьман
Станіслав Жолкевський
|
Влітку 1620 року
турецько-татарське військо чисельністю в кілька десятків тисяч на чолі з
Іскандер-пашею та Кантемір-мурзою розпочало наступ на Молдавію. Поляки вирішили
зіграти на випередження. Польське військо на чолі з гетьманом Станіславом
Жолкевським рушило в Молдавію. Об’єднані сили поляків та молдован складали не
більше 10 тисяч. Збільшити їх можна було за рахунок залучення українських козаків,
однак Жолкевський не надто бажав бачити їх під своїм командуванням і все
повторював — «не хочу я з Грицями воювати нехай ідуть до ріллі альбо свині
пасти». Але й козаки не прагнули під ним воювати. Незважаючи на успіхи в
Московщині, у козацькій пам'яті він залишався головним винуватцем розгрому
повстання Наливайка i катом українського народу. Тому до походу вдалось вислати
не
більше 1000 реєстровців, у тому числі й сотню Михайла Хмельницького, де
перебував його син Богдан.
24
серпня (3 вересня на н.с.) 1620 р. військо Жолкевського переправилося на правий
берег Дністра i захопило молдавські фортеці. Тут до нього приєднався господар
Молдавії Граціан з 600-ма своїми однодумцями. Військо союзників зробило
стрімкий марш i 2 вересня зайняло позиції поблизу с. Цецори, розташованого на
березі Прута за 18 верст від Ясс. 8-11 вересня відбулись вирішальні бої під
Цецорою, в ході яких королівське військо зазнало поразки. Багато жовнірів і
козаків загинуло (серед них Михайло Хмельницький), чимало потрапило в полон, у
тому числі й Богдан Хмельницький. Відступаючих до Кам'янця-Подільського поляків
османи і татари остаточно розгромили 26 вересня біля с. Савки. С. Жолкевський
загинув, польний гетьман Станіслав Конецпольський, магнати Миколай
Потоцький-«ведмежа лаба», Ян Тишкевич та інші були взяті у полон.
Татарські орди
розтеклися по Поділлю i Галичині, дійшли до Львова i Перемишля, грабували
населення, руйнували міста і села. На захист України виступила Запорозька Січ.
Частина запорожців рушила на Поділля, дійшла до кордонів Молдавії, завдала
низку поразок невеликим татарським загонам і захопила Білгород. А 15 тис.
козаків вирушили у похід на Кримське узбережжя й зруйнували 15 татарських
містечок, у тому числі Баксей, Бодзек, Зухарей, Земза. Своїми діями запорожці
витискали татар з українських земель і попереджали можливий наступ.
Окрилений перемогою,
Осман ІІ готувався до рішучого наступу. В 1621 році відмобілізувавши війська,
султан наказав головному адміралові прикрити Стамбул ескадрою з 40 галер від
можливого нападу Чорноморського флоту козаків і у квітні вирушив у похід на Річ
Посполиту. Шлях був довгим і тяжким. Військові вантажі перевозились в основному
морем.
Вирушаючи в похід
особисто, падишах вирішив убезпечити собі тил. З цією метою він стратив свого
кровного брата Мехмеда. Туга Челебі писав, що перед смертю 15-літній Мехмед
сказав: «Хоч я нічого в житті не досяг, але прошу Аллаха про одне: щоб він
позбавив тебе (Османа ІІ) і престолу і життя». Страта брата не вирішила всіх
проблем, адже залишався живим і дядько Мустафа і молодші брати Османа.
Річ Посполита на грані катастрофи
Що ж тим часом робилось
по той бік фронту? Впродовж всієї історії поляки не раз через авантюризм своїх
політиків потрапляли в халепи, подібні до цієї війни. На початку вересня 1620
року у Варшаві зібрався сейм, який ухвалив план захисту Речі Посполитої від
наступу противника. Було вирішено збільшити коронне військо Речі Посполитої,
довести козацький реєстр до 20000, виділити для нього 100000 злотих, зібравши
їх зі шляхти. Підготовка до війни велася мляво, шляхта не поспішала платити
податок на воєнні потреби. Давалися взнаки особливості військово-політичної
системи Речі Посполитої. Шляхетська анархія (закреслено) демократія знижувала
мобільність польського суспільства. Просити зовнішньої допомоги було ніде. На
заході союзники Габсбурги знемагали в боротьбі проти протестантів. На півночі
знаходилась міцніюча недружня протестантська Швеція, з якою були територіальні
суперечки в районі Балтійського моря. На сході ще гірше, - Московія, яка
буквально кілька років тому з останніх сил відбила гібридний наступ підтриманих
поляками Лжедмитріїв.
Коли вам, читачі, хтось
буде розказувати, про «гібридну війну» як диявольський винахід Путіна, можете
просвітити його, що цей військово-політичний прийом застосовується відколи світ
і сонце. Велика і страшна Московія на початку ХVІІ ст. ледь сама не загинула таким
чином. Правда, жорстокий урок був засвоєний належним чином, і московити самі в
подальшому повели гібридні війни проти сусідів.
Що залишалося робити
полякам? Лише одне. Трішки вгамувати шляхетський гонор і йти до «гриців».
Мовляв, рілля і свині трішки зачекають, нікуди не дінуться, хе-хе. А
турків-татар якось зупиняти треба.
 |
Гетьман Війська Запорізького
Яцько Бородавка
|
До запорожців на
початку зими 1621 року було відправлено Бартоша Обалковського з відповідними
пропозиціями, на які козаки спочатку не дали конкретної відповіді. (І правильно
зробили, скаже читач). Але
самі почали готуватися до воєнних дій. Заготовляли дерево для чайок, харчі,
боєприпаси, потім вийшли з Січі на волость i в панських та королівських маєтках
стали брати коней, порох, олово. Велись переговори щодо необхідності об'єднання
перед ворожою загрозою прихильників гетьмана Яцька Бородавки i полковника
Сагайдачного. В таких турботах минули для козаків зима і рання весна 1621 р.
Невдовзі Запорозька Січ
почала активні воєнні дії на морі. На початку червня запорозька флотилія
показалась напроти гирла Дністра. Османська ескадра Халіли-паші потопила 5,
захопила 18 козацьких чайок і полонила близько 300 козаків. Для захисту гирла
Дунаю султан відправив головного адмірала з ескадрою. Але козаки минули
османський флот, спалили містечко Ахіоль, а потім на 16 чайках пішли до
Стамбула. Маючи лише три галери, начальник охорони палацу не наважився на
морський бій з козаками і лише з жахом дивився, як ті руйнували найближчі
селища. Козаки дошкуляли османам і в інших місяцях, тримаючи їх у постійній
напрузі, змушуючи постійно звертатись до султана по допомогу.
Тим часом Сагайдачний i
Бородавка збирали добровольців для участі у воєнних діях. У червні в урочищі
Суха Діброва, що між Білою Церквою i Ржишевом, відбулась козацька рада, яка
розглядала питання про участь запорожців у війні. На неї прибуло понад 40 тис.
осіб. У тяжку годину козацькі лідери припинили суперечки і заради майбутнього
вирішили подати Речі Посполитій максимальну допомогу. Рада ухвалила рішення
направити козацьке військо на чолі з гетьманом Бородавкою у Молдовське
князівство, а Сагайдачного — у Варшаву на переговори з королем Речі Посполитої.
У 20-х числах липня Сагайдачний кілька разів зустрічався з королем і вів з ним
переговори стосовно задоволення вимог козаків, щодо збільшення їх прав, а також
свобод православної церкви. Реакція Владислава на них була позитивною.
Поки османська армія
повільно рухалась по західному узбережжю Чорного моря, запорожці всіляко їй
шкодили. У липні одна частина козаків морем відправилась на Трапезунд, а друга
— в район Дунаю, де будувався міст для переправи османської армії. Проти них Халіла-паша
11 липня відрядив 150 кораблів різного типу. В морському бою запорожці вийшли
переможцями, потім висадились на берег над Прутом і зав'язали бої з ордою
Кантеміра мурзи. Дії запорожців у Османській імперії та на Подунайщині вносили
тривогу в серця османів, гальмували просування османської армії.
Досить активно діяло
козацьке військо Бородавки. У липні — першій половині серпня невеликі козацькі
загони розійшлися по території Молдавії й розгорнули активні воєнні дії. Вони
спалили села в околицях Сорок та інших багатьох міст і навіть розбили особисту
охорону господаря. Той мусив тікати за Дунай під захист османських військ, а
козаки взяли під свій контроль мало не всю країну. Основне козацьке військо
трималось купи, готове відбити напади татарської орди чи османів.
У середині серпня вся
османська армія переправилась через Дунай і рушила вглиб Молдавії. Козацькі
загони нав'язували несподівані бої авангардним частинам османів і таким чином
затримували просування всієї армії. Один з них чисельністю 300 осіб при
відступі від Сучави наштовхнувся на татарську орду і мусив оборонятись табором.
Османський султан кинув проти нього чи не всі війська. Приблизно 100 козаків
пробились до р. Прут і засіли там у великій печері й кілька днів відбивали всі
штурми ворога. Тільки димом османи викурили козаків зі схованки і всіх
перебили.
200 козаків
переправились через Прут, i, відбиваючись від татарської кінноти, заклали
оборонний табір і цілий день боронились від противника. Під прикриттям ночі
козаки вислизнули з табору, розділились на дві частини і відступили лісом. Але
на ранок їх наздогнали ворожі підрозділи й змусили знову стати табором. Тільки
під вечір османам вдалось прорвати оборону захисників, увірватись до табору й
захопити 30 зранених і до смерті замучених козаків. Усього ж до рук османів
потрапило до 200 полонених з числа передових козацьких загонів і майже всіх їх
було страчено. Османський султан будь-що намагався не допустити з'єднання
козацького й польського військ і розгромити їх поодинці.
Хотинська епопея
 |
польський коронний гетьман
Карл Ходкевич
|
Військо Речі Посполитої
під командуванням коронного гетьмана Карла Ходкевича підійшло до лівого берега
Дністра і зупинилось. Ходкевич запропонував козакам негайно приєднатись до
нього і діяти спільно. Однак Бородавка побоювався можливого сепаратного миру
поляків з османами і відповів, що дасть згоду, коли військо Речі Посполитої
вступить на територію Молдавії. Це означало початок Річчю Посполитою воєнних
дій безпосередньо проти Османської імперії. Після цього урядові Речі Посполитої
вже не було куди відступати. До 20 серпня Ходкевич переправився на правий берег
Дністра і заклав табір під Хотином.
На другий день до
табору Речі Посполитої прибув з Варшави Сагайдачний. Його радо зустріли і
командування, i прості вояки, як видатного воєначальника, прихильного до Речі
Посполитої на відміну від непевного Бородавки. На чолі невеликого
козацько-польського загону Сагайдачний негайно вирушив на пошуки козацького
війська, щоб прискорити його рух. Вночі він наскочив на османський табір, під
час сутички був поранений у руку татарською стрілою і ледве врятувався.
Проблукавши цілу ніч по лісу, він на ранок вийшов до Дністра, переправився на
лівий берег і добрався до козацького війська, що стояло під Могилевом.
На козацькій раді
Сагайдачний розповів про обіцянки короля Речі Посполитої задовольнити козацькі
прохання і тим самим привернув на свій бік частину присутніх. Тут же рада
звинуватила Бородавку в невмілому командуванні, невиправданих втратах людей,
нездатності забезпечити військо всім необхідним і скинула з гетьманства.
Бородавку присудили до смертної кари і пізніше стратили. Гетьманом знову було
обрано Сагайдачного і він протягом тижня, відбиваючись від татар, вів козаків
до табору Речі Посполитої. Першого вересня союзники об'єднались. Наступного дня
під Хотин підійшов і османський султан зі своєю армією. З 2 вересня 1621 р.
ворог почав штурмувати укріплені табори козацького і шляхетського військ Речі
Посполитої. Козацька піхота, зарившись у землю мушкетним вогнем, за підтримки
поляків успішно відбивала атаки ворога, який значно переважав чисельно. Час від
часу українці переходили в контратаки, під час однієї з яких ледь не загинув
сам султан.
 |
Гетьман Війська Запорізького
Петро Конашевич-Сагайдачний
|
15 вересня до
турецького війська прибув паша Карахан, популярний серед турків воєначальник.
Осман ІІ вже вкотре порушивши звичаї особисто виїхав зустрічати його. Отримавши
в подарунок від свого володаря кафтан, Карахан обіцяв патронові того ж дня
взяти ворожий табір. Однак подарунок відпрацювати не вдалося. Наступ знову
провалився, а знаменитий турецький воєначальник загинув у бою. Втім не він
один. Впродовж місячних боїв Осман ІІ позбувся кількох високопоставлених
підлеглих і десятки тисяч рядових бійців та командирів.
Польсько-українська
сторона теж зазнала помітних втрат. Помер від хвороби головнокомандувач
польського війська Ходкевич. Петро Сагайдачний теж отримав поранення, яке
наступного року звело в могилу великого українця.
В останньому, генеральному штурмі 28 вересня,
коли османським силам вдалося оволодіти шляхетськими укріпленнями Речі
Посполитої, козацьке військо ударами з флангів розгромило ворога. Побоюючись
остаточного знищення своїх військ, султан змушений був припинити воєнні дії і
укласти Хотинський мир. Головна заслуга в
перемозі над османсько-татарськими військами належала українським козакам. Вони
своїм безприкладним героїзмом і мужністю врятували шляхетське військо Речі
Посполитої від розгрому й ліквідували небезпеку османсько-татарського
поневолення руського (українського) і польського народів, а можливо й всієї
християнської цивілізації. Аксентій,
учасник битви та кам'янецький літописець, підводить підсумок: «битва була
виграна завдяки мужності козаків, які були на стороні королевича, бо вони щодня
робили вилазки проти ворога. Якби не козаки, то хто знає, що сталося би з
коронним військом. Османи знали, що козаки дуже сильні і тому кидали основні
свої сили проти них, вони говорили, що коли справляться з козаками, то з
військом Речі Посполитої впоратися набагато буде легше. Не було такої ночі, щоб
козаки не нападали на османський табір і приходили звідти з великою здобиччю».
Фатальні реформи, котрі випередили історичний час
Таким чином старт
військової історії юного Османа ІІ виявився невдалим. Єдиною втіхою було те, що
польські претензії на Молдавію були вгамовані на певний час. Між тим воєнна
невдача, як водиться, стала поштовхом до політичної кризи в державі. Стосунки
між правителем та військом загострилися. У війську ширилась думка, що Осман ІІ
не може бути ефективним командувачем. Останній в свою чергу звинуватив воїнів у
недостатній хоробрості. Султан після невдалого воєнного дебюту не зламався, як
можна було б очікувати від молодої людини, а почав аналізувати причини невдачі
та планувати майбутнє.
Повернувшись до
Стамбула Осман ІІ став виношувати програму реформ. Передбачалось, зокрема
перенести столицю з Стамбула в якесь з азіатських міст. Докорінна реформа
очікувала армію. Замість феодального ополчення спахів та яничарського корпусу,
який комплектувався з вихованих мусульманами полонених дітей, мало постати нове
військо, набране з тюркських народів Малої Азії. Мусульманське духовенство теж
в перспективі втрачало привілеї та вплив.
На цій ноті можна
трішки відволіктись від розвитку подій. Мабуть кожного, хто хоч трішки знається
на історії Туреччини вражає наскільки програма Османа ІІ випередила свій час.
Її положення, розроблені на початку XVII ст.
були реалізовані у ХІХ-ХХ ст. Шукаючи аналогію цьому явищу можна згадати, що
Конституція Пилипа Орлика випередила Конституцію незалежної України на такий
самий час. Але нема пророка в своїй Вітчизні. Незалежно від конфесії.
Коли інформація про
задуми молодого правителя просочилась за межі палацу, розпочалися заворушення
серед війська. Бунтівники заявили протест проти запланованої поїздки султана на
паломництво до святих місць у Мекку та Медину. (Таким чином, очевидно,
планувалось замаскувати переїзд султанського двору в Малу Азію). Цікавий епізод
розповідає Туга Телебі. Мовляв, за декілька днів до бунту, султанові приснився
сон. У ньому він сидячи на троні, читає Коран. Відтак, з’являється пророк Магомет, бере султана
за руку і зводить з престолу. Намагаючись вклонитись пророкові, султан
прокинувся. Мусульманський мудрець, до якого звернулися за трактуванням, зазначив:
«…Це – дивний і небезпечний сон. Відає Аллах, сон збудеться найближчими днями і
для покаяння та прощення гріхів… піди до священних гробниць і блискучих могил
праведних слуг святого і всевишнього Бога, щоб відвести біди».
Зібравшись під стінами
палацу, заколотники спершу поставили вимогу видати їм для страти шість
наближених до султана високопосадовців. Представники мусульманського
духовенства пропонували султанові задовольнити цю вимогу, сподіваючись, що це
допоможе вгамувати повсталих, однак правитель категорично відмовився це робити.
Отримавши відмову, юрба визволила з в’язниці
султанового дядька Мустафу з метою посадити на престол. Осман ІІ гарячково
намагався втримати ситуацію під контролем. Оскільки втечу з Стамбула було
визнано неможливою, султан видав бунтівникам двох з шести осіб, про яких йшлося
раніше, але це не допомогло. Також було зроблено спробу задобрити ворохобників
грішми. Все було марно. Схопивши молодого падишаха, заколотники возили його
міським базаром, знущаючись. Після того, відвезли в палац для ув’язнення, натомість викликали Мустафу,
який з порогу вітав народ. Висунувши голову у вікно, Осман звергувся до воїнів:
«Мої аги! Батьки-яничари і батьки-сипахи. Під впливом брехливих слів і з
молодості я ображав вас, краще мені було цього не робити. Щойно прийшовши, ви
стріляли з рушниць. Невже ви мене не хочете? (правителем – М.С.). Відповідь
була: «Ми тебе не хочемо, але на вбивство згоди не даємо». У відчаї Осман сказав:
«В такому разі ув’язніть
мене в місці де перебував Мустафа, але не вбивайте».
 |
Султан Мустафа І.
Душевно хворий дядько Османа ІІ
|
Однак ввечері 20 травня
1622 року зять султана Мустафи Кара-Давуд паша підіслав у палац убивць. Фізично
міцний Осман чинив опір, однак зазнав мученицької смерті. Через деякий час, як
пише Туга Челебі, обурені таким самоуправством яничари поставили вимогу перед
Мустафою розслідувати убивство і покарати винних. В результаті Дауд-паша був
задушений.
Історія зберегла дані
про двох дружин Османа ІІ та декількох наложниць. Вони народили йому трьох
дітей, які померли маленькими. За легендою був ще один османа Ахмед, який
емігрував в Італію, прийняв католицизм і став родоначальником однієї з династій
європейської аристократії.
Так закінчилось
правління Османа ІІ, якому на момент смерті не було ще 18 років. Чому так
склалося його життя? Можливо через його свавільний та нестримний характер.
Можливо тому, що консервативне османське суспільство не готове було сприйняти
новації юного вундеркінда.
А можливо тому, що завойовник-початківець вибрав
невірну ціль для своєї першої війни. Наші предки-козаки, одні з кращих воїнів
того часу, очолювані великим полководцем і політиком гетьманом Петром
Конашевичем-Сагайдачним завадили юному Осману ІІ наздогнати і перевершити славу
шанованого на Сході Олександра Македонського. Вороги звикли нас недооцінювати, звикли не рахуватися з нашою силою. Від того їхні поразки були ще болючішими.
Будьмо горді, що ми
українці!
Використані в публікації ілюстрації:
1.
Султан Осман ІІ
2.
Тридцятилітня війна в Європі
3.
Трансільванський князь Бетлен
Габор
4.
Польський коронний гетьман
Станіслав Жолкевський
5.
Гетьман війська Запорізького Яцько
Бородавка
6.
Польський коронний гетьман Ян
Ходкевич
7.
Гетьман війська Запорізького Петро
Конашевич-Сагайдачний
8.
Султан Мустафа І, душевнохворий
дядько Османа ІІ
