 |
Граф Федір Келлер |
З попередньої статті ви
мали можливість дізнатися про боротьбу українців за визволення на початку ХХ
століття в Галичині. Однак цей період був визначальним для всього українського
народу: чи буде він самостійним суб’єктом
на політичній карті Європи чи просто потішною етнічною групою сусідів.
Загибель імперії
В 1914 році спалахнула
Перша Світова війна. Загарбники українців – Російська та Австрійська імперії
опинилися у ворогуючих коаліціях, а відтак і мільйонам українців доводилось
вбивати одне одного у складі їхніх армій.
Російська імперія
вступила у війну вкрай непідготовленою до неї. Бойові дії велися за принципом:
москалі не жаліли людей, а німці та австрійці - снарядів. Зрештою війна набула
позиційного характеру, подібно до нинішньої Донбаської. Єдина різниця, що
сторони не бавилися у жодні Мінські переговори. Тим не менше, суспільство
Російської імперії психологічно виснажилося першим і в лютому 1917 року після
масових заворушень у Петрограді імператор Микола ІІ відрікся від престолу.
 |
Останній російський імператор Микола ІІ |
Влада перейшла до Тимчасового уряду. В Україні ж на хвилі національного підйому
утворилась Центральна рада. Однак новому політичному органу не вдалось
справитись з державним будівництвом. Де тонко, там і рветься. Прийшовши до
влади в Росії внаслідок Жовтневого перевороту (чи революції, якщо комусь це
подобається) більшовики-комуністи розгорнули гібридну війну проти Української
народної республіки, яку Центральна рада проголосила, ледь встигаючи за ходом
подій. Гібридна війна зразка 1917-18 рр. була успішною для більшовиків.
Врятували УНР нові партнери: Німеччина та Австро-Угорщина, війська яких
допомогли україні вимести більшовиків з більшої частини української території.
Втім, союзники швидко пересвідчились у неефективності правлячих київських
політиків і посприяли перевороту 29 квітня 1918 року, внаслідок якого дов влади
прийшов гетьман Скоропадський, встановивши в країні щось на зразок диктатури.
Останній Гетьман
Павло Скоропадський без
сумніву, є однією з найконтраверсійніших постатей в історії України. З однієї
сторони ним було створено дієві державні інституції, деякі з них діють досі
(зокрема АН України), з іншого боку, в своїх спогадах гетьман стверджував, що
його плани полягали у будівництві автономної України у складі нової Росії, де,
українці та росіяни житимуть мирно як телята)))). Іншого виходу, на думку
вихованця імператорського двору, не існувало для обох сторін. Життя швидко
показало ілюзорність сподівань на мир між «братніми» народами»)))). Але ще
більшою проблемою виявилась провальна соціальна політика правителя України.
Скоропадський зумів налаштувати проти себе практично всіх.
 |
Гетьман Української держави 1918 року Павло Скоропадський |
Відійшовши на хвильку
від теми, зазначимо одну річ. Подейкують, нинішній гарант захоплюється постаттю
Скоропадського і має його за політичний орієнтир. Автор сам зустрічав випадки,
коли інтернетні пропагандони режиму (порохоботи) порівнюють нинішню ситуацію в
Україні з 1918 роком і застерігають українців від боротьби проти влади.
Українці не настільки
дурні. Як писав сучасник, Євген Маланюк «Якою Голготою був цей час для кожного
українця! Знати, що всякий вибух в Україні, всяка спроба повстання приведе в
Україну большевиків <..> і, в той же час, вже не ставало сил терпіти далі
щоденні образи, щоденне обпльовування й ґвалтування всього святого для українця
— на Україні, на своїй рідній землі! <…> Кожен притомний українець здавав
собі справу з цілої пекельної ризикованості так званого тоді «повстання проти
Гетьмана». Це було балансування вже не вістрі ножа, лише бритви. Але й «не
повстати» дедалі було для такого українця психічною (а то й фізичною)
неможливістю. Це була справжня, в класичнім розумінні цього слова, «національна
трагедія осени 1918 p.».
 |
Український поет, учасник Визвольних змагань 1917-1921 рр. Євген Маланюк |
Зрештою, повстання таки
відбулось в листопаді 1918 р. Більшість повстанців були слабоорганізованими
загонами селян, а тому головною ударною силою Директорії УНР (очільників
повстання) став окремий загін Січових стрільців під командуванням Євгена
Коновальця. По суті, це був аналог нинішніх націоналістичних добровольчих
загонів, з чудовим вишколом та чіткою самостійницькою ідеєю.
Оскільки німецькі та
австро-угорські війська, які на той час програли Першу світову війну, покидали
Україну, Скоропадський змушений був опиратися на загони російських офіцерів,
яких залучив на службу подібно до того, як нинішня влада залучила колишніх беркутівців.
Разом з ними служила мобілізована українська та російська молодь (сердюки)
аналог нинішніх ВВ-нацгвардії. Як писав Юрій Михальчишин: «…чєстьімєющі
українофоби (до 10000 в самому лише Києві) вирушили в каральну експедицію “біть
свідомих хахлов”. От тільки в засніжених селах Київщини їх чекали не такі
українці, яких вони звикли бачити в ролі хатньої прислуги чи селянських
персонажів придуркуватих малоросійських комедій, а безжальні вовкодави з
смертоносним вогнем в очах. 18 листопада 1918 року під Мотовилівкою Січові
Стрільці вщент розгромили 1-шу офіцерську добровольчу дружину, 4-й піший
Сердюцький та 3-й Київський кінний полки, здобувши першу перемогу для молодої
республіканської армії…» На жаль у тому бою загинуло й чимало
сердюків-українців, які не встигли перейти на бік повстанців. Погано бути
ВВ-шником…
Дізнавшись про поразку, Скоропадський призначив новим командуючим своїми військами генерала Федора
Келлера.
Перша шабля імперії
Федір Артурович Келлер
народився 12 жовтня 1857 року в родині генерала Артура Келлера. Келлери це був
рід обрусілих німців, який дав московітам чимало професійних військових та
управлінців. Закінчивши підготовчий пансіон Миколаївського кавалерійського
училища 31 серпня 1877 року без відома батьків вступив у 1-й лейб-драгунський
Московський його величності полк, з яким вирушив на російсько-турецьку війну.
Спершу взяв участь у важкій для москалів облозі Плевни, після чого вступив у
загін генерал-лейтенанта Радецького, який брав участь у боях на Шипкинському
перевалі. Бої тривали у надзвичайно важких умовах гірської зими. В цих боях
простим солдатом брав участь прапрадід автора Сливка Андрій Никифорович.
Переживши всі жахіття, він після війни більше не ходив до церкви, переставши
вірити в доброго Бога. Після того декілька поколінь його потомків було
переконаними ліваками та атеїстами. Ідеологічна формула, на якій трималась Російська імперія:
«православ’я, самодержавство, народність» починала давати збої. Але ватним
офіцерам здавалось, що все йде як слід. Келлер був нагороджений орденами за
хоробрість у боях. В 1878 році склав офіцерський іспит при Тверському кавалерійському
юнкерському училищі і 31 березня отримав чин прапорщика.
Згодом, згадуючи про
нагороди, отримані за російсько-турецьку війну, Келлер «скромничав»,
розповідаючи, що одного разу «…з дурості наскочив на турецький окоп, в іншому
випадку просто проскакав міст…»
В 1880 році переведений
в 6-й гусарський Клястицький полк, в якому прослужив 14 літ. В 1882—1883 роках
був ад’ютантом
командуючого військами Віленського військового округу. В 1888—1889 роках «на
відмінно» пройшов курс навчання в Офицерській кавалерийській школі. В наступні
роки успішно просувався службовими сходинками.
16 лютого 1904 року в
званні полковника був призначений командиром 15-го драгунського Александрійського
полку, розквартированого в місті Каліш
(Польща)
В 1905 році тимчасово
виконував обов’язки Калішського генерал-губернатора. Під час придушення
народних заворушень «прославився» жорстокими репресіями: наказав відшмагати за
спробу бунту політв’язнів і арештував прокурора, котрий відпустив
заарештованого з наказу Келлера агітатора. Одного дня, коли вся міська площа була
зайнята страйкарями, а ескадрони Александрійського полку були вишикувані на
подвір’ї штабу, в
Келлера із натовпу кинули камінь. Вказавши рукою на ескадрони свого полку,
Келлер крикнув: «Ти бачиш, що за мною? Геть звідси!» Натовп розбігся.
Ненависного містянам Келлера бойова організація польських соціалістів засудила
до смерті. 19 квітня 1906 року, коли Келлер виїхав із воріт штабу полку, його
візок підстеріг революціонер, кинувши загорнуту в газету бомбу. Келлер зловив
її на льоту, не давши таким чином вибухнути, поклав на сидіння, а сам з
револьвером особисто переслідував нападника.
8 травня 1906 року
бомбу кинуто під ноги коня Келлера, коли той з офіцерами повертався з полкових
навчань. Полковник отримав контузію, і до кінця життя шкутильгав – в нозі було
до 40 осколків. Поранений Келлер продовжив командувати і нібито зупинив
єврейський погром, який збиралися вчинити його підлеглі. Замах набув великого
резонансу. Про нього писала навіть новозеландська преса.
Виздоровівши, 6
листопада 1906 року призначений командиром лейб-гвардії Драгунським полком. В
1907 году отримав придворне звання флігель-ад’ютанта і
30 липня цього ж року став генерал-майором і зарахований до почту царя. 31
травня 1913 года отримав звання генерал-лейтенанта на посаді командира дивізії.
«Його зовнішність: висока ставна фігура старого кавалериста два Георгіївські хрести на
витончено зшитому кітелі, добрий вираз красивого енергійного обличчя, з
виразними, очима, що проникають в саму душу. За час нашої служби при 3-му кінному
корпусі я добре вивчив графа і полюбив його від усієї душі, як і більшість
підлеглих», згадував генерал Шкуро. За сйого словами, граф Келлер був турботливим
щодо свого війська, особливо щодо поранених. Особисто водив полки в атаку. Був
ввічливим щодо нижчестоячих та сухим по відношенні до зверхників.
З початком першої
світової війни виступив на фронт на чолі 10-ї кавалерийської дивізії, 3-ї армії
генерала Рузького. 8 серпня 1914 року в бою біля Ярославців разбив 4-ту
австро-угорську кавалерійську дивізію. Під час Галицької битви організував
переслідування суперників і 13 вересня захопив під Явором 500 полонених і 6
гармат. 17 березня 1915 року під Хотином біля сіл Рухотин, Полянка, Шилівці,
Малинці атакував піхотою та кіннотою 42-у гонведську (угорську – М.Сливка)
піхотну дивізію і бригаду гусарів 5-ї гонведскої кавалерийської дивізії, котрі наступали
на Хотин, розбивши і частково знищивши їх, взяв у полон 33-х офіцерів, 2100
рядових та унтер-офіцерів, захопив 40 польових кухонь и 8 телеграфних в’юкsв. За бойові заслуги нагогоджений
орденами св.Георгія ІІІ і ІV
ступеня.
З квітня 1915 року
командував 3-м кінним корпусом. Відіграв видатну роль в Задністровській битві. 10 травня 2015 року
провів знамениту кінну атаку біля Баламутівки и Ржавинець силою 90 сотень і
ескадронів у кінному ладі, вибивши суперника з потрійного ряду окопів з
дротяною загорожею біля села Гремешти на березі Дністра, прорвався в тил австрійців
і зайняв висоти правого берега струмка Онут, захопивши в полон 23-х офицерів,
2000 бійців, 6 гармат, 34 зарядних ящиків. Під час знаменитого Брусиідвського
прориву в 1916 році корпус Келлера входив до складу 9-ї армії ген. П. А. Лечицького.
На початку червня корпусу Келлера разом з корпусом ген. Промтова було доручено
переслідувати відступаючу південну групу 7-ї австро-угорської армії. 23 червня
зайняв Кимпулунг, взявши в полон 60 офицерів і 3,5 тисячі нижніх чинів і
захопивши 11 кулеметів.
15 січня 1917 года отримав
чин «генерала від кавалерії». Однак надворі було ХХ століття. Часи бравих
кавалерійських атак невблаганно відходили в минуле. На перший план виходила
військово-економічна перевага. А з цим у москалів було туго. Прадід автора,
Сливка Михайло Андрійович розповідав, як «німецька артилерія викошувала цілі
полки». Росіяни через снарядний голод часто не мали чим відповісти. Це стало
однією з причин психологічного надлому російського суспільства та революції
1917 року.
3 березня штаб корпусу
отримав телеграму про зречення царем престолу. Командир корпуса відразу ж, не
сумніваючись у своїх офіцерах, провів збори унтер-офіцерского складу для з’ясування його позиції. 4 березня в
околицях Оргєєва (Нинішня Молдова) вишикував корпус і заявив:
«Я отримав повідомлення
про зречення Государя і про якийсь Тимчасовий уряд. Я, ваш старий командир, що
ділив з вами радості і печалі, не вірю, щоб Государ Імператор в цей час міг
покинути армію і Росію»
Опівдні 6 березня граф
Келлер відправив телеграму на ім’я Миколи II, в котрій висловлював обурення від
імені корпусу і своє особисте діями військ, котрі перейшли на бік
Петроградських повстанців і закликав царя не покидати престолу.
Після перевороту
генерал Келлер вжив всіх можливих заходів для підтримки ладу в корпусі і
протидії розкладу війська, через що вступив у конфлікт з самим військовим
міністром Гучковим. Сам генерал не збирався ані йти у відставку добровільно,
ані присягати Тимчасовому уряду ставши таким чинмо першим кандидатом на
звільнення з посади «за статтею».
 |
Карл Густав Маннергейм. Царський генерал, що став національним героєм Фінляндії |
Вірнопіддана телеграма
Келлера на адресу царя спричинила візит у штаб корпусу іншого знаменитого
царського генерала, майбутнього національного героя Фінляндії К.Манннергейма,
який намагався умовити невгамовного Келлера не йти на конфлікт з новою владою,
але Келлер був невблаганним:
«Я християнин, і думаю, що гріх ламати присягу»
Генерал також заявив, що
не розуміє як можна присягати посадовцям тимчасового уряду, які на відміну від
царя, можуть бути усунуті зі своїх посад волею людей. Попри те, він заспокоював
Маннергейма, запевняючи, що не збирається маніпулювати військами. Однак через
деякий час змушений був покинути свою посаду, яку обійняв його товариш, генерал
Кримов, який привів корпус до присяги Тимчасовому уряду.
16 березня 1917 года Келлер
дав останній наказ своїм підлеглим під №
28:
«Сьогоднішнім наказом я
усунутий від командування славним 3-м кавалерійським корпусом. Прощайте ж всі
дорогі бойові товариші, панове генерали, офіцери, козаки, драгуни, улани,
гусари, артилеристи, самокатники, стрільці і всі, хто служить в лавах цього
доблесного бойового корпусу!
Переживали ми з Вами
разом і лихо, і радощі, хоронили наших дорогих небіжчиків, котрі поклали життя
своє за Віру, Царя і Вітчизну, раділи досягнутим з БОЖОЮ допомогою неодноразом
звитягам над ворогами. Не раз бували самі ранені і страждали від ран.
Поріднились ми з Вами. Гаряче ж спасибі всім Вам за Вашу довіру до мене, за
Вашу любов, за Вашу повсякчасну відвагу і сліпий послух у важкі хвилину бою.
Дай Вам, Господи, сили і далі служити так само чесно і вірно своїй Батьківщині,
повсякчасної удачі і щастя. Не забувайте свого старого командира корпуса, що
гаряче любить Вас. Пам’ятайте
те, чому він Вас вчив. Бог Вам на поміч».
«Мені завжди видавалось
огидним і вартим презирства, коли люди задля особистого блага, наживи чи
власної безпеки готові змінювати свої переконання, а таких людей величезна
більшість» (С) Ф.Келлер.
Автору довелось
потрудитись задля того, щоб якомога краще перекласти його слова… Відпочинемо,
друзі задумаємось… Як же відрізнявся
граф Келлер від більшості його колег навіть в ту пору. А нині й поготів…
Скільки старших офіцерів як в Збройних Силах України так і Ерефії можуть бути
такими твердими і незмінними в своїх переконаннях, якими б ретроградними вони б
комусь не видавались. Попри крайню ворожість до такого ворога, він заслуговує
на повагу. І на смерть. Тому так само можна захоплюватися мужністю безіменного
польського революціонера, який кинув бомбу в Келлера, ризикуючи бути
пошаткованим шаблями розлючених підлеглих генерала. Але в цій веселій історії
ще мають сказати своє слово й українці. Хоч ми й живемо у світі симулякрів, але
і сто років тому і нині, на щастя знаходяться і серед нашої нації люди, які,
попри все гнуть свою лінію.
Після відставки Келлер
подався до Харкова, де проживала його родина. Між тим події йшли своєю чергою.
Після Жовтневого перевороту і захоплення влади більшовиками в Росії формувався
антибільшовицький опір, відомий як білогвардійський рух. Влітку 1918 года в
Харкові присланий Денікином ген. Казанович переконуав Келелра поїхати на землі
війська Донського, де формувалась білогвардійська Добровольча армія. Але
Келлер… Відмовився. Чому?
В людей, які не
цікавляться глибоко історією сформувався стереотип, що білогвардійці мріяли
відновити статус-кво початку 1918 року, а саме, царське правління тощо.
Насправді таких була меншість. У білогвардійських лідерів не було єдиної
політичної платформи. Після перемоги вони вважали за потрібне скликати
установчі збори, які мали визначити форму нової держави. Келлер же був одним з
нечисленних консерваторів, які немов зійшли з більшовицьких карикатур,
вимагаючи «вернути все взад».
Наприкінці вересня 1918
року Келлер отримав нову пропозицію. Цього разу йому, за наполяганням
псковських монархічних кіл, пропонувалося очолити північну білогвардійську
армію. Цього разу Келлер погодився, сподіваючись після перемоги відновити
монархічну владу в країні, і навіть встановив білий хрест як нарукавний знак
воїнів північної армії. Вплинуло на позицію графа і ослаблення впливу на
російські справи Німеччини, яка знаходилась напередодні поразки у першій
світовій війні.
Росія відбудовуватиметься з Києва
12 листопада Келлер
переїхав до Києва і розгорнув бурхливу діяльність. 15 листопада написав
Денікіну телеграму, намагаючись з’ясувати
його позицію щодо призначення себе на посаду командира північної армії і межі
своїх повноважень. Звертаючись до Денікіна, Келлер наполягав на необхідності
зберегти військові склади на території України, скористатися кадрами останньої
та добути грошей від уряду Скоропадського. Денікін попри свої ліберальні
погляди (але не у ставленні до української незалежності, (блажен, хто вірує в
хороших рускіх)), підтримав радикального монархіста Келлера.
 |
Білогвардійський генерал Антон Денікін |
Граф розташувався в
готелі Михайлівського монастиря і почав там формувати свій штаб. В Києво-Печерській
лаврі митрополит Антоній відслужив урочистий молебень на честь очікуваного
відїзду графа на північ. В Москві патріарх Тихон благословив Келлера, пославши
йому через камчатського єпископа Нестора проскуру і Державну ікону Божої Матері. Тим
часом Келлер послав свого родича генерала Розеншильда фон Паулину в Ясси з
проханням до держав Антанти – союзників
Росії у Першій Світовій війні про зайнятття флотом Ревеля (Риги) і Лібави
(Лієпаї) (для прикриття тилу Північної армії), надання широких кредитів і передачі
переможеними німцями білогвардійцям російських складів у Прибалтиці.
Втім Келлеру так і не
судилося від’їхати
на північ. 18 листопада 1918 року, отримавши звістку про розгром офіцерської дружини
Святополк-Мирського, гетьман Скоропадський призначив його командиром своїх
військ, наділивши величезними повноваженнями, зокрема зобов’язавши органи
цивільної влади виконувати його вказівки. Келлер пропозицію прийняв, обіцявши в
приватній розмові «через два місяці підняти Імператорський штандарт над
священним Кремлем»[20]. Він розгорнув енергійну діятельність з оборони міста і
в перший же день свого командування на чолі гетьманських сердюків підСвятошином
завдав поразки Чорноморському куреневі Армії УНР. При цьому, користуючись
буквою грамоти Скоропадського почав керувати міністрами не рахуючись з самим
Скоропадським. Його українофобія і радикальні переконання, а також
прямолінійність та запальність викликали осуд навіть самого Денікіна. Оточення
Келлер підбирав з людей своїх переконань, однак навіть його соратники ледь
стримали його від публікування маніфесту про відновлення монархічної влади. Все
це відштовхувало від нього всіх можливих союзників. Представник Денікіна в
Києві генерал Ломновський, в своєму
рапорті звинувачував Келлера, окрім всього зазначеного вище й у створенні
організаційного безладу: створенні численних дивізій та корпусів, від яких
реально існували лише штаби, гроші для яких виділялись за особистими
уподобаннями Келлера. Як писав історик Федюк, «Келлер вів себе так, ніби не
існувало, ані гетьмана, ані уряду.
Сам же Гетьман заднім
числом стверджував: "...Я долго
не решался, но. несмотря на все мои поиски, положительно ни одного генерала,
имеющего популярность среди офицеров, не было, а это тем более нужно было, что
представители Деникина, повторяю, не знаю, назначенные ли или самозванные,
вместо того, чтобы соединить все свои усилия с нашими для объединения офицерства,
отвлекали их в Добровольческую армию и своими разговорами и даже прокламациями
все делали для того, чтобы офицерство не шло в гетманскую армию. Наконец, ко
мне приехал Гербель и Кистяковский и долго меня уговаривали взять Келлера. Я
так и сделал. Назначил его с громадными полномочиями главнокомандующим всеми
вооруженными силами на Украине.
Его
правые убеждения, ненавистничество ко всему украинскому меня пугали. Я знал,
что он горяч и что он поведет свою политику, а она до добра не поведет. Он мне
обещал, и я успокоился. Но действительность показала другое».
Скоропадський повів себе як інфантильна інститутка,
розуміючи небезпечні наслідки, пішов найгіршим шляхом з усіх можливих. Це все
одно, щоб зараз Порошенко призначив Гіркіна-Стрєлкова командиром нацгвардії України,
для придушення «майдану зрадофілів». Втім і зараз серед захисників режиму в
погонах часто зустрічаються «професіонали», які заявляють, що «ета не мой язик
(государство), а ваш». А пропагандони нинішнього режиму (не найдурніші люди, до
речі) заявляють про неабияку цінність цих осіб для України.
26 листопада,
виступаючи на похороні 33 офицерів дружини ген. Кірпічова, Келлер ультимативно поставив
вимогу передачі йому, як головнокомандуючому, всієї повноти влади (в тому числі
і над радою міністрів). Негайно після цього міністри закордонних справ і
юстиції, з доручення уряду, заявили Келлеру, що він «неправильно розуміє суть
своєї влади» і що Рада міністрів, до скликання Державного сейму, є законодавчою владою і не
може бути підпорядкованою головнокомандуючому. Обурювалися урядовці і тим, що
Келлер говорив лише про єдинку Росію ігноруючи Українську державу. Келлер
категорично відмовився змінювати свою позицію і був відправлений у відставку
гетьманом. Його змінив на посаді князь Долгорукий.
 |
Князь Олександр Долгорукий - наступник Келлера на посаді головнокомандуючого військ Скоропадського |
Сам же гетьман
незабаром, остаточно переконавшись у безперспективності остаточного
протистояння з повстанцями, зрікся влади та втік з країни. Долгорукий, який
урочисто обіцяв «померти разом з військами» взяв приклад з шефа. Втеча «атцов-камандіров»
справила гнітюче враження на київську ватну молодь, що яскраво описав один з її
представників письменник Булгаков. Всі «духовниє скрєпи» більше не працювали.
Їхня держава відходила в небуття. А українці, яких вони звикли сприймати в якості
лакеїв, великою збройною силою готувались повернути собі свою землю. В цих
умовах погляди зверталися в сторону Келлера. Юні київські москалі сподівалися,
що він стане тим чарівником, який порятує ситуацію.
Того дня усе було навпаки
14 грудня 1918 року
Келлер зібрав загін, на чолі якого сподівався прорватися на Дон до Денікіна. На
нинішньому Майдані Незалежності він відкинув загін українців, але це вже була
остання його перемога. Ми звикли до історій про українських героїв у
безнадійних ситуаціях. Того дня усе було навпаки. В Київ входила колосальна
українська армія. Сам Булгаков у романі «Біла гвардія» цілих 16 сторінок
присвятив опису урочистого параду українських військ після їх вступу до міста.
«То не серая туча со
змеиным брюхом разливается по Городу, то не бурые, мутные реки текут по старым
улицам - то сила Петлюры несметная на площадь старой Софии идет на парад».
«В синих жупанах, в
смушковых, лихо заломленных шапках с синими верхами шли галичане. Два
двухцветных прапора, наклоненных меж обнаженными шашками, плыли следом за
густым трубным оркестром, а за прапорами, мерно давя хрустальный снег,
молодецки гремели ряды, одетые в добротное, хоть немецкое сукно».
«Шли курени гайдамаков,
пеших, курень за куренем, и, высоко танцуя в просветах батальонов, ехали в
седлах бравые полковые, куренные и ротные командиры. Удалые марши, победные,
ревущие, выли золотом в цветной реке.
За пешим строем,
облегченной рысью, мелко прыгая в седлах, покатили конные полки. Ослепительно
резнули глаза восхищенного народа мятые, заломленные папахи с синими, зелеными
и красными шлыками с золотыми кисточками.
Пики прыгали, как иглы,
надетые петлями на правые руки. Весело гремящие бунчуки метались среди конного
строя, и рвались вперед от трубного воя кони командиров и трубачей».
«Трепля простреленным
желто-блакитным знаменем, гремя гармоникой, прокатил полк черного, остроусого,
на громадной лошади, полковника Козыря – Лешко».
«За Козырем пришел
лихой, никем не битый черноморский конный курень имени гетмана Мазепы. Имя
славного гетмана, едва не погубившего императора Петра под Полтавой,
золотистыми буквами сверкало на голубом шелке.
Народ тучей обмывал
серые и желтые стены домов, народ выпирал и лез на тумбы, мальчишки карабкались
на фонари и сидели на перекладинах, торчали на крышах, свистали, кричали:
ура... ура...
- Слава! Слава! -
кричали с тротуаров».
« - Ото казалы банды...
Вот тебе и банды. Ура!
- Слава! Слава Петлюри!
Слава нашему Батько!»
« - Слава Петлюри!
Украинской народной республике слава!!!»
 |
Михайло Булгаков. Видатний російський письменник. Українофоб. Сучасник Визвольних змагань українців 1917 - 1921 рр. |
Прославлений
полководець, «перша шашка Росії», перед яким розбігалися турки, австрійці,
угорці, граф Федір Келлер нічого не міг вдіяти проти УКРАЇНЦІВ. НІЧОГО!!! І
тому він змушений був вперше в житті віддати наказ своїм підлеглим розходитись по
домівках, знімати погони і рятуватися, хто як знає.
«Спинися мите, ти
прекрасна» (с) Фауст. Автор сподівається, що тріумф української зброї 14 грудня
1918 р. повториться і вже остаточно. Твердий чобіт українського солдата
розтопче русскоє воїнство і утвердить українську Україну. Навіки. Доки не
вигорять останні запаси водню на нашому Сонці…
Зламана шабля імперії
Келлер подався до
Михайлівського монастиря. З ним залишились лише двоє відданий йому офіцерів —
полковник Андрій Пантєлєєв і штаб-ротмістр Микола Іванов. Того ж вечора до
Келлера приїхав німецький полковник Купфер, запропонувавши росіянинові
заховатися в німецькій комендатурі. Келлер спершу відмовлявся, та згодом, під
тиском оточення, згодився: «майже силоміць» його повели до воріт монастиря, за
якими очікував автомобіль. Але коли, вже біля воріт, німці сказали йому здати
особисту зброю (в тому числі Георгіївську шашку (шаблю), якою його нагороджував
особисто цар), зняти погони і накинути зверху німецьку офіцерську шинель, граф спалахнув
і повернувся назад зі словами: «Якщо хочете мене одягнути як німця – не піду».
Відмовився він і від пропозиції ченців скористатися підземним ходом. Близько
тижня граф знаходився під домашнім арештом військ УНР у монастирі.
Коштовна шабля, якою
так переймався Келлер, у господаря не затрималась. Її було вилучено, а згодом
командир Січових стрільців Євген Коновалець урочисто вручив її Головному Отаманові
Симону Петлюрі, коли той урочисто в’їжджав
у місто.
 |
Командир Корпусу Січових Стрільців УНР, майбутній лідер УВО-ОУН полковник Євген Коновалець |
 |
Головний Отаман УНР Симон Петлюра |
Німецькі офіцери не
полишали спроб врятувати свого давнього опонента і просили Директорію УНР
перевести Келлера у Лук’янівську в’язницю, де, на ъх думку мало б убути безпечныше для графа.
В ныч на 21 грудня наказ про це було віддано. Однак при конвоюванні через Софіївську площу о 4
ранку Келлера та ад’ютантів було застрелено. Офіційне
формулювання – «спроба втечі»)))))))).
Деталі смерті Келлера обросли легендами, переповідати які автор не бачить
доцільності. Єдина з них, про те, що кров Келлера, вмерзла в лід, черз кілька
днів розтанула і породила легенду серед ватників, що вона ніколи не висохне, і
ляже на голову України…
Налякали їжачка голою дупою)). Всі знають, чому українські чорноземи такі
родючі…))
Тіла убитих були знайдені
єпископом Нестором Камчатським в морзі Анатомічного театру и похоронені під
чужими іменами в Покровському монастирі в Києве. Могили не збереглися, як і в
випадку Семена Пожарського.
У Федора Келлера було
дві дружини. З 1882 року — баронеса Єлизавета Марія Едуардівна фон Ренне З 1897
року — княжна Марія Олександрівна Мурузі, Дітей генерал мав четверо: Єлизавету,
Олександра, Павла та Бориса.
"Хрест Келлера" проти атеїстів
Для російських імперців
Келлер став одним із героїв. Російські офіцери, які потрапили в полон УНР в
грудні 1918 року були вивезені в Німеччину та інтернировані в таборі для
військовополених під містом Зальцведель. Навесні 1919 року полковник
Бермондт-Авалов сформував з них «Загін імені графа Келлера», призначений для дій
проти більшовиків у Прибалтиці спільно з латвійцями і німецькими добровольцями;
згодом загін став основою Західної добровольчої армії. Символом її став «Хрест
Келлера»: білий мальтійський хрест «терпіння та невтомної боротьби». Пізніше
колір хреста змінено на чорний. Втім увсе це білогвардійцям допомогло, як
мертвому припарка. Більшовики виявились кращими військово-політичними
менеджерами і виграли війну.
В 1928 році в Парижі
Петро Шабельський-Борк, один із сподвижників Келлера, написав пафосний віршик
про свого товариша.
«Витязь славы»
Когда на Киев
златоглавый вдруг снова хлынул буйный вал,
Граф Келлер,
витязь русской славы, спасенья в бегстве не искал.
Он отклонил все
предложенья, не снял ни шапки, ни погон:
«Я сотни раз
ходил в сраженья и видел смерть» — ответил он.
Ну, мог ли снять
он крест победный, что должен быть всегда на нём,
Расстаться с
шашкой заповедной, ему подаренной Царём?…
Убийцы бандой
озверелой ворвались в мирный монастырь.
Он вышел к ним
навстречу смело, былинный русский богатырь.
Затихли,
присмирели гады. Их жёг и мучил светлый взор,
Им стыдно и уже
не рады они исполнить приговор.
В сопровождении
злодеев покинул граф последний кров.
С ним —
благородный Пантелеев и верный ротмистр Иванов.
Кругом царила
ночь немая. Покрытый белой пеленой,
Коня над
пропастью вздымая, стоял Хмельницкий, как живой.
Наглядно родине
любимой, в момент разгула тёмных сил,
Он о Единой —
Неделимой в противовес им говорил.
Пред этой шайкой
арестантской, крест православный сотворя,
Граф Келлер
встал в свой рост гигантский, жизнь отдавая за Царя.
Чтоб с ним не
встретиться во взгляде, случайно, даже и в ночи,
Трусливо всех
прикончив сзади, от тел бежали палачи.
Мерцало утро.
След кровавый алел на снежном серебре…
Так умер витязь
русской славы с последней мыслью о Царе.
Доля графа Келлера має
стати уроком усім. Москалям, які мають зрозуміти, що в українській землі могила
знайдеться навіть найвидатнішим ворожим полководцям. І доморощеним малоросам,
які намагаються побудувати державу, українську за формою, але з неукраїнським
змістом, опираючись на ворожих «професіоналів». Бо на кожного Келлера
знайдеться свій Коновалець.
