МИКОЛА КУЗНЄЦОВ - РАДЯНСЬКИЙ ДЖЕЙМС БОНД, УБИТИЙ УКРАЇНСЬКИМИ ПОВСТАНЦЯМИ. СПИТАЙТЕ У МЕРТВИХ ЧУЖИНЦІВ

Микола Кузнєцов - агент НКВС, зірка радянської масової культури

Перемир’я на 20 років

Наприкінці 30-х років ХХ століття Україну чекали чи не найважчі випробування в історії. Ще не встигли загоїтися рани від Першої Світової війни, та Визвольних змагань, як назрівала ще більша кров. Ще в 1919 році під час підписання Версальського мирного договору, командуючий французькими військами маршал Фош заявив: «це не мир, це перемир’я на 20 років». Так воно й сталося.

Українські землі, розподілені між СРСР, Польщею, Румунією та Чехословаччиною очікувало чергове перетасування. СРСР та гітлерівська Німеччина, підписавши «пакт Молотова-Ріббентропа», 80-ту річницю якого нещодавно відзначили без особливого резонансу, перерозподілили території Центрально-Східної Європи на свою користь. Однак два леви на одну печеру – то забагато і незабаром почалася радянсько-німецька війна.

Одним із «канонічних героїв» війни з радянського боку був суперагент Микола Кузнєцов, що ліквідував дюжину гітлерівських воєначальників та чиновників. Йому приписується здобуття інформації про наступ вермахту на Курському виступі чи про підготовку замаху на лідерів "Великої трійки" у Тегерані… Йому присвячено безліч творів мистецтва, названо вулиць, поставлено пам’ятних об’єктів. Радянського Джеймса Бонда піарили за кордоном (і небезуспішно). 

Однак слід зазначити , що борючись проти гітлерівців, радянський спецагент не забував приділяти увагу і українському національно-визвольному руху. Останній зазнав величезних втрат через бурхливу діяльність Миколи Кузнєцова. Але одного дня радянському герою довелось потрапити до рук українських воїнів. І цього разу виплутатися не вдалося.

Але про це – згодом.

Поліглот з родини московитських пуритан.

Микола (Никанор) Кузнєцов народився в селі Зирянка на Уралі, на землях народу Комі, загарбаних московитами ще в часи пізнього середньовіччя. Сама назва села перегукується з назвою народу комі-зиряни. Батько похив з старообрядців, таких собі московських пуритан, які, подібно до своїх англосаксонських аналогів відрізняються релігійним фанатизмом, консервативністю і діловою хваткою. Кузнєцов-старший під час імперської доби служив в елітних гренадерських військах, згодом в Червоній армії. Однак це не врятувало його родину від трактування як куркулів. Це у свою чергу суттєво вплинуло на долю його славетного сина.

Закінчивши школу, юнак з 1926 року навчався в Тюмені в агрономічному технікумі. Через смерть батька, повернувся ближче до рідного дому і продовжив навчання в Талицькому лісовому технікумі. В цей час він вивчав німецьку мову. В цьому йому неабияк сприяла обставина, що в цій глухомані опинилися представники засланої радянською владою старої інтелігенції, серед яких володіти декількома іноземними мовами було нормою. Кузнєцов же мав від природи неабиякі здібності до вивчення мов. У своїй шпигунській діяльності йому доводилось мати справу з представниками різних народів, і він успішно оволодівав їхніми мовами. Крім 6-ти діалектів німецької, молодик чудово вивчив мову корінного населення краю – комі. Згодом есперанто, польську та українську. Втім робилося це не поваги до її носіїв, але для того, щоб успішно втиратися у довір’я.

Ольга Весьолкіна - остання начальниця Олександрівського жіночого інституту. Навчала Кузнєцова німецької мови

Антирадянський елемент на службі радянській владі

Однак у ранньому СРСР для успішної кар’єри потрібен був не талант, а пролетарське походження. І з цим Кузнєцову не пощастило. В 1929 році його виключили з технікуму та комсомолу, як сина куркуля. Наступного року він почав працювати оцінювачем лісу в місті Кудимкарі. Йому вдалося поновитися в комсомолі і в техінкумі. Однак по закінченні навчального закладу видали не диплом, а лише довідку про прослухання курсів.

Попри таке ставлення, «куркульський син» залишався відданий радянській владі і всіляко намагався довести свою лояльність. Працюючи, він помітив, що його колеги грішать звичними у СРСР приписками, і повідомив про це в поліцію. Його керівників на роботі відправили в ГУЛАГ, а його самого… засудили до року виправних робіт, з відрахуванням 15% зарплати. Знову виключили з комсомолу. Але і це не похитнуло переконань радянського патріота. Працюючи в кооперативах та артілях в 1931 році Никанор Кузнєцов змінив своє ім’я на Микола, під яким його знають нині.

В цей час в СРСР відбувалась колективізація, яка була по суті війною держави з власними селянами. І Микола Кузнєцов всіляко допомагав її втілювати в життя, причому з ризиком для життя, адже серед селян знаходилися ті, хто не мирилися з новітнім кріпацтвом і чинили збройний опір. Вірний слуга радянської влади, який до того ж, на відміну від більшості московитів добре володів мовою корінного населення привернув увагу до себе ОДПУ – попередника НКВС-КДБ. Радянська спецслужба залучила Миколу до боротьби з загонами селян повстанців. Від радянських спецслужб він отримав тоді свої перші агентурні псевда: «Учений» та «Кулик». Так розпочалася кар’єра радянського Джеймса Бонда.

Як відомо, у кожного Джеймса Бонда має бути дівчина.  В Кудимкарі Микола познайомився та одружився з медсестрою Оленою Чугаєвою. Однак бути дівчиною Бонда – невдячна справа. Автор дуже сумнівається, що цю статтю читатимуть велика кількість сучасних молодих панянок. Втім, якщо такі знайдуться, то їм слід знати. Закохуючись у Бондів, будьте готові до того, що їх доведеться ділити з конкурентками.)))) Вже в 1932 році Микола Кузнєцов покинув місто і дружину, навіть не розлучившись офіційно.

Переїхавши у Свердловськ, Кузнєцов заочно навчається в Уральському індустріальному інституті, паралельно працюючи. Робота велась як за основним напрямком, так і на спецслужби. В 1930-х роках в СРСР відбувалася форсована індустріалізація. Велику роль у ній відігравали іноземні фахівці. Були так і на «Уралмашзаводі», де працював з 1935 року Кузнєцов. Крім виконання основних обов’язків, він слідкував за ними, і під псевдонімом «Колоніст», доповідав про все Куди слід… Однак на заводі працював недовго. Вже в 1936 році був звільнений за… прогули.

Леонід Райхман - куратор Миколи Кузнєцова у НКВС

Інженер Рудольф Шмідт підкорює Москву і московських балерин

Репресії 1937-38 років не минули й Кузнєцова. Він був заарештований і декілька місяців провів за гратами. Однак згодом був відпущений і продовжив роботу в апараті НКВС Комі АРСР. Слід зазначити, що маховик тотального терору пройшовся і по його виконавцях. Чимало співробітників НКВС було страчено та ув’язнено і радянські спецслужби почали відчувати дефіцит кадрів. Керівництво регіонального НКВС рекомендувало Миколу Кузнєцова як талановитого агента центральному апарату. В Москві, прочитавши його біографію, спершу крутили носом, але на безриб’ї, як то кажуть, і рак – риба. Кузнєцов отримав статус особливо таємного спецагента зі значною платнею. Настільки таємного, що інші радянські контррозвідники, нічого не знаючи, вважали його німецьким шпигуном, доповідали своєму начальству і дивувалися, чому «верхи» не реагують.

Кузнєцову дали квартиру в Москві та паспорт радянського зразка на ім’я німця Рудольфа Вільгельмовича Шмідта (Прізвище Шмідт перекладається як «Кузнєцов»). За легендою він був інженером-випробувачем авіаційного заводу. Кузнєцову пригодилося і знання німецької мови і робота з німецькими фахівцями у Свердловську, в яких він навчився німецьких звичок і манери елегантно одягатися. Не забував Кузнєцов знайомитися з останніми досягненнями західної науки і техніки.

Новоспечений агент крутився серед іноземної дипломатичної тусовки Москви. Спілкувався з іноземцями, їхніми друзями та коханками, серед яких було чимало балерин Великого театру. Останні охоче «йшли на контакт» з іноземцями, в яких можна було дістати дефіцитні в комуністичній державі імпортні речі. Інтелігентний та підтягнутий «німець» Шмідт теж користувався популярністю в жінок, виловлюючи в них різноманітні плітки, з яких відсортовував вартісну інформацію про їхніх іноземних кавалерів. На них збирався компромат і проводилось вербування.

Еталонним прикладом було вербування співробітника дипломатичної місії Чехословаччини в Москві Гейза-Ладислава Крно. Словак, окрім основної роботи промишляв контрабандою швейцарських годинників. Шмідт-Кузнєцов втерся йому в довір’я, став компаньйоном. Навіть виїжджав в українські Чернівці, які на той час належали Румунії для закупівлі товару. Зібравши компромат, іноземця змусили працювати на радянські спецслужби.

Згодом Кузнєцов переключився на роботу з німецькими дипломатами. За його участі в квартирі військово-морського атташе Німеччини фрегаттен-капітана Норберта Вільгельма Баумбаха відкрили сейф і сфотографували таємні документи. Прослуховувалось  житло, перехоплювалась дипломатична пошта німців.

Обер-лейтенант Пауль Зіберт

З початком радянсько-німецької війни Миколу Кузнєцова почали готувати для роботи в тилу гітлерівців. Взимку 1942 року, його відправили в табір для німецьких полонених, де він вивчав особливості німецького війська. Згодом відбув курси стрибків з парашутом.

Влітку 1942 року під іменем Миколи Грачова був спрямований у диверсійний загін «Переможці», яким командував Дмитро Мєдвєдєв. Радянські диверсанти розташувалися біля Рівного, який на той час був центром німецького райскомісаріату Україна.

Дмитро Мєдвєдєв - командир радянського диверсійного загону "Переможці"

З жовтня 1942 року Кузнєцов з підробленими документами на ім’я німецького офіцера Пауля Зіберта вів розвідувально-диверсійну діяльність у Рівному. Ним було вбито десятки гітлерівських офіцерів та посадовців різного рівня та здобуто чимало таємної інформації, зокрема про існування бункера Гітлера під Вінницею, відомого як «Вервольф». Щоправда історики сумніваються в достовірності деяких епізодів, зокрема розкриття інформації про нібито плани гітлерівців викрасти лідерів держав-союзників під час конференції у Тегерані, яскраво описаній у радянському фільмі Тегеран-43. Чимало запитань викликають також невдалі спроби замаху на самого рейхскомісара України Еріха Коха. Дивовижно щаслива доля гітлерівського ката після війни наштовхнула деяких істориків на думку, що він теж був агентом радянських спецслужб.

Протягом всього цього часу Кузнєцов залишався невловимим для німецьких спецслужб. Конспірації дотримувався суворо. Навіть його колеги у загоні не знали ні його справжнього імені ні завдань,я кі він виконував. Втім, за їхніми спогадами нервова праця агента давалася взнаки. У Мєдвєдєва були комплекси. Складна історія його стосунків з радянською владою призвела до того, що він усіляко намагався довести, що його недооцінили. Навіть розмовляв уві сні на ці теми. Довелось його відучувати від цієї звички, аби випадково не видав цим себе в незручний момент.

За 70 ркоів радянська влада виховала безліч фанатиків,я кі вірою і правдою їй служили, здійснювали в її ім’я великі подвиги і не менш великі злочини. І все марно. Що б робив Микола Кузнєцов, якби йому пощастило довідатись майбутнє тієї справи, якій він присвятив свої життя.

Еріх Кох - очільник гітлерівського райхскомісаріату "Україна"

Убивства німців, репресії проти українців

Убиваючи німців Кузнєцов нібито випадково залишав на місці різного роду сліди, які нібито вказували на причетність до убивств українських активістів. В результаті німці розгорнули масштабні репресії.

20 листопада 1943 року в Рівному Кузнецов убив генерала Геля, «випадково» загубивши на місці замаху посвідчення члена ОУН. Як результат, гестапівці арештували понад 30 українських патріотів. Про це Дмитро Медведєв писав у книзі «Сильні духом»: «Аресты не ограничились только Ровно. Подобные вести не могли не вызывать у нас чувства удовлетворения...». Понад півстоліття імена жертв не були відомі, бо правлячий режим намагався не афішувати цей факт. Лише 1994 року цей список був складений завдяки старанням членів місцевого «Меморіалу». Серед страчених — Харитя Кононенко — засновниця Українського Червоного Хреста, Союзу українок Канади, доктор економіки, яка врятувала від смерті тисячі військовополонених із рівненського концтабору.

20 вересня М. Кузнецов кинув гранату під ноги німецькому генералу Даргелю. І хоча той залишився живим, у рівненській тюрмі фашисти розстріляли 300 в’язнів-заложників. За вбивство генерала Г. Кнута гестапівці розстріляли також 300 в’язнів цієї тюрми, а за смерть від руки Кузнецова головного судді окупованої України Альфреда Функа відправили на той світ 350 українців. Тому можна зрозуміти свідка тих подій видатного письменника Уласа Самчука, який, перебуваючи пізніше в Канаді, дізнався, що у Рівному відкрито пам’ятник М. Кузнецову. У спогадах «На коні вороному» він попереджав рівненців: «Коли будете проходити біля пам’ятника М. Кузнецова, пам’ятайте, що його поставлено провокаторові знищення півтисячі дуже вартісних ваших братів і сестер». 

За львівські терористичні акції Кузнецова, судячи з його донесення, виявленого службою безпеки ОУН, фашисти розстріляли близько 2000 чоловік...

Негостинний Львів

В січні 1944 року Мєдвєдєв наказав Кузнєцову, якому «присвоїли» чергове німецьке військове звання гауптмана вирушили вслід за німецькими військами, що відступали у Львів. Разом з ним поїхали розвідники Іван Бєлов та Ян Камінський. У Львові продовжувалися вбивства німецьких посадовців і провокації проти українців. Однак гітлерівські спецслужби активно його розшукували, а у Львові бракувало явочних квартир для того, щоб переховуватись. Адреси, які надало йому керівництво були вже неактуальними. Їхні господарі до того часу загинули, були заарештовані або втекли. Тому Кузнєцов з напарниками вирішили покинути місто.

На блокпості при виїзді їх уже чекали. Далі, як у кіно відбулася перестрілка. Радянські диверсанти убили майора, який командував німцями і на машині з простреленими колесами від’їхали на кілометр і зникли в лісі.

Якщо до цього часу історія Кузнєцова більш-менш підтверджується джерелами, то подальші події сповнені загадок, які не розгадані досі.

Легенда про радянського героя і бандерівців

На початку весни 1944 року північна Львівщина була зоною хаосу. Наступ вели радянські війська, німці відступали. Між фронтами оперували загони радянських диверсантів, українських та польських партизанів.  Кузнєцову пощастило натрапити на озброєний загін єврейської самооборони, однак у ньому відбувалася епідемія тифу, тому радянські диверсанти не залишились з євреями а вирушили на пошук червоноармійців. Однак у селі Боратин Бродівського району вони натрапили на відділ українських повстанців під командуванням сотенного Чорногори.

Є кілька версій того, що відбулося згодом. За офіційною радянською версією, повстанці зразу упізнали (або мали можливість упізнати згодом) з ким мають справу і Кузнєцов героїчно підірвався гранатою. За іншою версією, граната вибухнула випадково, коли повстанці роззброювали «гостей». Є думки, що повстанці Кузнєцова «розкололи» і стратили вже після допиту, вилучивши всю цінну інформацію. Єдине документальне джерело – звіт начальника поліції і СД в Галичині Йозефа Вітіски шефу гестапо в Берліні Мюллеру, про те, що Кузнєцов загинув саме від рук бійців УПА. Нібито під час переговорів з повстанцями ті повідомили про захоплення і знищення при спробі втечі трьох радянських агентів, в одного з яких був звіт від імен агента під ім’ям Пауля Зіберта.

5 листопада Миколі Кузнєцову було присвоєно звання Героя СРСР посмертно.

Пошуки останків і професор Герасимов

Першим провести "незалежне розслідування" обставин загибелі супербойовика взявся колишній офіцер-партизан Василь Дроздов. Опитуючи місцевих мешканців, він, схоже, наблизився до розкриття картини загибелі "Зіберта". Чутки про активність партизана швидко дійшли до повстанців, що мали чудову мережу інформаторів. Навесні 1945 року, в Боратині, в хаті активного помічника повстанців Івана Маловського, він був жорстоко вбитий. Його труп вивезли до урочища Хлевище біля Гудорового лісу і поховали в старому шанці, неподалік могили Кузнєцова.

Згодом до справи взявся інший колега Кузнєцова, що став офіцером держбезпеки - Микола Струтинський. Він працював у 50-х роках, коли повстанські сили було практично знищено, а тмоу можна було безпечно виїжджати у галицькі села.

Він, колишні партизани, коллеги з КГБ опитали сотні мешканців, вивчили массу карних і розшукових справ щодо членів ОУН і УПА, пішки пройшли гаданий маршрут групи Кузнєцова до лінії фронту. До розслідування приєднався асистент кафедри судової медицини Львівського медичного інституту Володимир Зеленгуров з 13-річним стажем судмедексперта.

Микола Струтинський - полковник КДБ. Учасник розшуку останків Кузнєцова

До сутінок 17 вересня рештки були знайдені. Виникла проблема їхньої ідентифікації на предмет приналежності Миколі Кузнєцову.

25 вересня 1959 року у Львівському міському судово-медичному морзі провели дослідження ексгумованих кісток, склали протокол. Виявилося, що кісткові рештки (103 фрагменти) належать чоловікові 33-35 років, на зріст 175,4 см, смерть котрого настала близько 15 років тому. Наявні значні механічні ушкодження лицьового відділу черепа, ключиці, кісток грудини, кисть правої руки відсутня зовсім. "Згідно характеру і розташуванню пошкоджень, травма могла бути спричинена металевими уламками гранати, що розірвалася попереду поблизу тіла постраждалого".

На очі Струтинському потрапила праця "Відновлення обличчя за черепом" відомого ленінградського антрополога, доктора історичних наук, професора, лауреата Сталінської премії Михайла Герасимова з Інституту етнографії АН СРСР, котрий розробив оригінальну методику відновлення прижиттєвої зовнішньості людини за кістками черепа шляхом складних розрахунків товщини і конфігурації м’яких тканин в залежності від рельєфа та інших особливостей черепа. Саме Герасимову належать пластичні реконструкції первісних людей, образу Ярослава Мудрого, Андрія Боголюбського, Тамерлана, загиблих під Берестечком козаків та інших історичних осіб.

Зеленгуров передав у Ленінград Герасимову понівечений вибухом череп. Реставратор Т.Сурніна ретельно склеїла з фрагментів черепну коробку, фотограф Історичного музею М.Успенський виготовив фотографії потрібних ракурсів.

Негативи фотографій черепа і прижиттєвої світлини Кузнєцова з прокресленими відомими антропологу лініями сумістили. "Сумнівів не залишалося, – повідомив журналістам професор, – портрет і череп належать одній людині. Втім і після цього були і є скептики, які не вірять, що Струтинському вдалося знайти останки Миколи Кузнєцова.

Професор Михайло Герасимов - розробник методики реконструкції зовнішності людини за останками черепа

Похорон Героя Радянського Союзу Миколи Кузнєцова відбулися у Львові, на військовому кладовищі "Пагорб Слави" 27 липня 1960 року на ньому, окрім тисяч міщан, були присутні 120 колишніх партизанів-мєдвєдєвців з усього Союзу.

Sic transit Gloria mundi (Так проходить земна слава)

Особа розвідника була канонізована, він став героєм багатьох книг, фільмів і незчисленних газетних публікацій. Лише з розпадом СРСР і постанням Незалежної України про його особу знову заговорили. В тому числі і про його провокації проти українців під час убивств. Натомість Росії він і далі був потрібен. В 1992 році демонтований у Львові пам’ятник за сприяння ще живого Струтинського вивезли в Росію. Були прохання з московської сторони вивезти і останки Кузнєцова для перепоховання на батьківщину, однак у цьому було відмовлено.

Сам Микола Струтинський покинув Західну Україну і перебрався до черкас. До самої смерті в 2003 році колишній кадебіст вів антиукраїнську діяльність. Належав до Соціалістичної партії України, серед керівників якої був його земляк, уродженець Рівненщини Юрій Луценко. На той момент СПУ щиро опікувалася радянським спадком. Майдан 2014 року і «патріотична кар’єра» Генпрокурора була ще попереду.

Дружина Кузнєцова, Олена продовжила медичну кар’єру. Брала участь у Другій Світовій війні, яку закінчила у званні майора медичної служби. Тим фактом, що вона була дружиною радянської зірки ніколи не вихвалялася. За словами дослідника біографії Миколи Кузнєцова Теодора Гладкова у Москві радянський агент закохався у відому на той час світську левицю, ім’я якої дослідник не називає. Перебуваючи у ворожому тилу Кузнєцов просив свого командира Мєдвєдєва, у випадку своєї загибелі, розповісти коханій всю правду про нього. Мєдвєдєв виконав волю зіркового підлеглого. Однак жінка, дізнавшись її не проявила особливого інтересу. Серце красуні схильне до зрад і змін, як співається в російській пісні.

В 2016 році в рамках виконання закону про декомунізацію в Україні місту Кузнєцовськ на Рівненщині повернули його попередню назву Вараш. Так Україна позбувається культу радянського Джеймса Бонда. Бо супергероїв треба мати своїх. Так само, як і державність, армію, економіку, науку, культуру і багато чого іншого.

Слава Україні!

БРОНІСЛАВ ПЄРАЦЬКИЙ. БУДІВНИЧИЙ НЕЗАЛЕЖНОЇ ПОЛЬЩІ ЗА РАХУНОК УКРАЇНЦІВ

Броніслав Пєрацький - міністр внутрішніх справ Польщі 1934 року. Керівник "пацифікації українців у 1930 році

Доля України після визвольних змагань 1917 - 1921 років

З попередньої статті ви могли дізнатись, як у 1919 році українці, відстоюючи свою державність від більшовиків, перервали блискучу кар’єру одеського кримінальника Мішки Япончика. На жаль, у боротьбі на декілька фронтів з цілою низкою ворогів Україна не встояла і була розподілена між окупантами СРСР, Польщею, Чехословаччиною та Румунією.

Втім, після поразки визвольних змагань 1917-1921 рр. частина українських самостійницьких сил не склала зброю, а продовжувала чинну боротьбу. Але на території України, зайнятій більшовицькою Росією, повстанський рух відносно швидко вичерпався. Селяни, "куплені" НЕПом, зайнялись господарчими справами, не підозрюючи, що на них чекає у 1930-1933 роках. А інтелігенція, спокушена "українізацією", пішла на службу більшовицькому режиму, сподіваючись збудувати українську радянську державу.

Галичина та Західна Волинь внаслідок Ризького миру 1920 року між РРФСР та УСРР з одного боку та Польщею дісталася останній. В 1923 році рада послів Антанти, яка визначала міжнародний світопорядок після закінчення Першої світової війни, визнала приєднання Галичини до Польщі, поставивши умовою автономію для українців. Однак виконано цього не було.

У Галичині активний саботаж і спротив окупаційному режимові чинила сформована з колитшніх офіцерів українського війська Українська Військова Організація (УВО), очолювана Євгеном Коновальцем, яка 1929 року була перетворена на ОУН.

Керівник Польської держави Юзеф Пілсудський загравав з наддніпрянськими українцями, але рішуче виступав проти приналежності західноукраїнських земель до незалежної Української держави.

Юзеф Пілсудський - прем'єр-міністр, фактичний диктатор Польщі з 1926 року

Слід згадати, що деякі польські тогочасні мислителі, які проживали в своєму уявному світі рожевих поні виношували «геніальний план» польсько-українського майбутнього співжиття. На їхню думку майбутня українська держава мала б зректися західних земель на користь Польщі, а натомість отримати «компенсацію» на сході, за рахунок російських територій. Українцям пропонувалась шкура медведя, на той час не мав жодних планів помирати, навпаки, готувався здирати шкуру з інших.

Антиукраїнський курс загострився після травневого перевороту у травні 1926 року, коли Пілсудський, опираючись на військових, встановив у Польщі диктаторський режим. Не йшлося вже про жодну автономію Галичини, яку польська влада мала намір цілком асимілювати та інтеґрувати до своєї держави. Навіть назву «Галичина» замінили на «Східна Малопольща».

"Енергійний міністр"

Активним провідником політики Пілсудського став Броніслав Вільгельм Перацький (1895-1934). Він походив із Західної Галичини. Народився у м. Горлиці 28 травня 1895 року в родині начальника фінансової сторожі. У роки І Світової війни (1914-1918) служив у польських військових формуваннях – легіонах Пілсудського. З 1918-го – член Польської Військової Організації. У 1918-1919 рр. брав участь в українсько-польській війні. Під час боїв у Львові Перацький у ранзі капітана командував польськими військами в районі Головного вокзалу.

1923 року він очолював відділ некатолицьких віровизнань. У цей період був одним із прихильників політики забезпечення національно-культурних прав українського населення на окупованих землях з метою перетворення їх на лояльних громадян Польської держави. З кінця 1920-х років став одним із провідних діячів "санаційного" режиму та проурядової політичної організації «Безпартійний Блок Співпраці з Урядом» (BBWR), з 1928 року – депутат сейму сейму. Виступав за проведення політики "сильної руки". Деякий час очолював польську таємну поліцію. У 1929-1930 рр. – віце-міністр, з 1931-го – міністр внутрішніх справ Польщі. У 1930-му керував "пацифікацією" в Галичині (зокрема, у Львові), а згодом як міністр внутрішніх справ санкціонував каральні заходи щодо українського населення в Ліскому повіті (Лемківщина) 1931 року, на Волині та Поліссі 1932-го.\

Пацифікацією назвали масові репресії восени 1930 року щодо українського населення Галичини, проведені урядом Польщі, який з 24 серпня очолював Пілсудський. Приводом для пацифікації послужили численні протипольські акції, зокрема підпали майна польських власників, пошкодження ліній зв'язку, які відбувалися в краї влітку та восени 1930 року. Відповідальність за ці дії польська влада поклала на українське підпілля, тим паче, що провід ОУН (УВО) публічно визнав причетність до організації саботажів як форми протесту проти політики Польщі на українських землях.

Рішення про проведення пацифікації затвердив особисто маршал Юзеф Пілсудський. Її метою, окрім "умиротворення" Галичини та послаблення українських політичних сил, було забезпечення максимального успіху урядовому таборові (BBWR) на виборах до сейму у листопаді.

Під час поліційних експедицій у трьох воєводствах Галичини було проведено понад 5 тисяч брутальних обшуків, численні арешти активістів українських організацій і установ, вчинялись побиття та знущання з українських селян, учителів, священиків (при цьому 7 осіб загинуло). У багатьох громадах було ліквідовано осередки організацій "Пласт", "Луг", "Сокіл", філій "Просвіти", кооперативів.

Репресії, тиск влади на українське громадянство спричинилися до зменшення українського представництва у парламенті. Українці Галичини здобули у сеймі 20 місць, у сенаті – чотири. Українські посли та сенатори звернулися до Ліги Націй з проханням дослідити дії каральних відділів під час пацифікації та змусити Польщу виконати свої міжнародні зобов'язання щодо українців Галичини. Рада Ліги Націй створила комітет для вивчення ситуації на західноукраїнських землях. У січні 1932 року на спеціальному засіданні рада ухвалила рішення, яке засуджувало дії польського уряду щодо українського населення.

Одним із головних наслідків пацифікації стало зростання серед галичан національної свідомості, ворожих настроїв до польської держави та поляків, що спричиняло подальше посилення боротьби ОУН. Хоча 1931 року під тиском міжнародної громадськості уряд пішов на деякі поступки в економічній і культурно-освітній областях для української меншості в Польщі. У червні 1931 року Броніслав Перацький провів переговори з провідними діячами Українського Національно-Демократичного Об'єднання та митрополитом Андреєм Шептицьким задля пошуку шляхів досягнення українсько-польського політичного компромісу.

Всяка дія породжує протидію

Однак керівники ОУН в краю не погоджувались на компроміс і розгорнули новий виток саботажних і терористичних акцій. Як описує Петро Мірчук у "Нарисі історії ОУН", організація сприйняла насильство як політичне знаряддя проти зовнішніх і внутрішніх ворогів. Під керівництвом Крайової Екзекутиви на Західноукраїнських землях здійснили в Галичині й на Волині сотні акцій саботажу, включно із підпалами маєтків польських землевласників, бойкотів державних шкіл і польської тютюнової й горілчаної монополії, десятки експропріаційних нападів на урядові установи з метою здобуття коштів для своєї діяльності, а також близько 60 політичних убивств. Найвідомішими жертвами були польські високопосадовці Тадеуш Голувко та Броніслав Перацький, чиновник радянського консульства у Львові Майлов (убитий за голодомор 1932-1933 років у Радянській Україні) й Іван Бабій, директор Української Академічної Гімназії у Львові (українець, звинувачений у співпраці з польською поліцією).

Степан Бандера - крайовий провідник ОУН на Західноукраїнських землях з 1933 року

Що ж до убивства Броніслава Перацького, то, як потім було вияснено на суді у Варшаві, розпочатому 18 листопада 1935 року, "Степан Бандера як Крайовий провідник ОУН дав наказ убити міністра Перацького і керував цілою акцією атентату; Микола Лебедь – технічно підготовив ґрунт у Варшаві для виконання атентату; Дарія Гнатківська була помічницею Лебедеві в його роботі; Ярослав Карпинець – виготовив бомбу, яка мала вбити Перацького; Микола Климишин – помагав Карпинцеві у виготовленні бомби доставою потрібного матеріялу; інж. Богдан Підгайний – сконтактував Мацейка, вбивника Перацького, з Бандерою, дав Мацейкові револьвер і тримав контакт з Лебедем під час підготови атентату; Іван Малюца – пересилав Лебедеві гроші під час його перебування у Варшаві й опісля приготовив для Мацейка місця для переховування; Яків Чорній – переночував у себе Мацейка, коли той утікав з Варшави після вбивства Перацького; Євген Качмарський – помагав Мацейкові у Львові ховатися; Роман Мигаль – утримував зв'язок Мацейка з Малюцою; Катерина Зарицька і мґр. Ярослав Рак – помогли Мацейкові втекти через кордон до Чехо-Словаччини".

Петро Мірчук так описав перебіг замаху на міністра: "В умовлений день, 15 червня 1934, Мацейко пішов під будинок клюбу, маючи з собою бомбу, виготовлену в краківській хемічній лябораторії ОУН та привезений з собою зі Львова револьвер „Гішпан" калібру 7,65. Мацейко мав наказ у момент, коли він буде біля міністра, надавити рукою завинену наче пакунок бомбу так, щоб роздушити скляну рурку, у висліді чого мав наступити вибух, який розірвав би Перацького і атентатника. На віддалі зору в той час вулицею мали проходжуватися Лебедь з Гнатківською, щоб здалека подати Мацейкові знак, що з авта якраз висідає міністер.

Перацький приїхав, як звичайно, коротко після третьої години. Проходячи ніби випадково попри нього, Мацейко натиснув на пакуночок. Але бомба не вибухла. Як пізніше виявила експертиза, скляна рурка була міцніша, ніж припускалося. Бачачи, що бомба "не діє", Мацейко витягнув револьвер, підбіг до Перацького в той момент, коли він входив уже до їдальні клюбу, й кількома пострілами поклав його трупом. Після втечі, описаної в газетах зразу по атентаті, Мацейко пішки пройшов приблизно 50 кілометрів поза Варшаву, всів на малій станції на поїзд і поїхав до Люблина, де мав адресу члена ОУН Якова Чорнія. За організаційною кличкою Чорній прийняв Мацейка і переночував його".

З Любліна Мацейка переправили до Львова, де він жив на конспіративній квартирі. Доволі довго вишукували шляхи його відходу за кордон. Врешті-решт 5 серпня 1934 року Я.Рак та К.Зарицька перевели його через кордон до Ясині на Закарпатті, яке тоді належало до Чехо-Словаччини. Потім Григорій Мацейко (1913–1966) емігрував до Аргентини.

А його револьвер залишився у Львові. Потім з цього револьвера були вбиті директор філії Академічної гімназії Іван Бабій, який нібито намовляв своїх учнів до співпраці з польською поліцією, та Яків Бачинський, якого вважали таємним агентом поліції. У судовому процесі, який відбувся з 25 травня до 26 червня 1936 року у Львові, звинуваченими в здійснені й організації вбивств Бабія, Бачинського та працівника консульства СРСР Майлова були підсудні попереднього Варшавського процесу та ще кільканадцять осіб, підозрюваних у приналежності до ОУН.

Суд як політична трибуна

Вони були засуджені: Степан Бандера (26 років, студент Львівської політехніки), Микола Лебедь (25 років, абсольвент гімназії), Ярослав Карпинець (30 років, студент Краківського університету) – до смертної кари, заміненої згодом на довічне ув'язнення; Микола Климишин (26 років, студент Краківського університету), Богдан Підгайний (31 рік, інженер)  – на довічне ув'язнення; Дарія Гнатківська (23 роки, абсольвентка гімназії) – на 15 років тюрми; Іван Малюца (25 років, студент Львівської Політехніки), Євген Качмарський (25 років, незакінчена гімназична освіта), Роман Мигаль (24 роки, студент Львівського університету) – на 12 років тюрми; Катерина Зарицька (21 рік, студентка Львівської Політехніки) – на 8 років тюрми; Яків Чорній (28 років, студент Люблинського університету), Ярослав Рак (27 років, правник) – на 7 років тюрми. Після амністії тюремні терміни до 15 років зменшено наполовину, а понад 15 – на одну третину.

У підсумку процесу оголошено такий вирок: "Степан Бандера і Роман Мигаль – досмертне тюремне ув'язнення; інж. Богдан Підгайний, Іван Малюца, Євген Качмарський, Роман Сеньків і Осип Мащак – по 15 років; Ярослав Спольський – 7 років; Ярослав Макарушка – 6 років; Катря Зарицька, Володимир Янів, Ярослав Стецько, Іван Равлик, Осип Феник, Володимир Івасик, Олександер Пашкевич та Іван Ярош – по 5 років; інж. Роман Шухевич, д-р Богдан Гнатевич і Володимир Коцюмбас – по 4 роки; Семен Рачун – 6 місяців тюремного ув'язнення; Віру Свєнціцьку й Анну Дарію Федак звільнено".

Судилище стало трибуною, яка прославила нове покоління безкомпромісних борців за Україну: Степана Бандеру та його побратимів

Через два дні після вбивства Б.Перацького, 17 червня 1934 року президент ІІ Речі Посполитої, професор Львівської політехніки Ігнатій Мосціцький видав указ про створення "місць ізоляції для осіб, які можуть порушувати безпеку, спокій і громадський порядок". Перший і єдиний в тодішній Польщі табір створили 12 липня 1934 року на місці колишніх російських касарень біля містечка Береза-Картуська (тепер у Берестейській області Білорусі). Там "ізолювали" без суду на три місяці всіх підозрюваних. Термін їх позасудового ув’язнення могли продовжити й до року. Першими в’язнями Берези стали члени радикального польського націоналістичного руху "Фаланга". Саме їх спочатку підозрювали у здійснені замаху на Перацького. Адже всі пам’ятали вбивство польським націоналістом Еліґіушем Нєвядомським першого президента ІІ Речі Посполитої Ґабріеля Нарутовича 16 грудня 1922 року.

Ігнацій Мосціцький

Броніслава Перацького урочисто поховали у місті Новий Санч, до він вчився у гімназії. В багатьох містах Речі Посполитої на згадку про міністра перейменовували вулиці. Зокрема й у Львові 1934 року з’явилася вул. Перацького (тепер вул. Залізнична).

На чужому горі без розплати свого щастя вам не збудувати

Підсумовуючи вищезазначене, слід сказати. Лицемірство дорого обходиться. Юзеф Пілсудський хоч і казав, що «без незалежної України, не може бути незалежної Польщі», але фактично поляки,в изволившись, розбудовували свою державність в тому числі і коштом України. Але за все треба платити. Заплатив своїм життям і борець за незалежну Польщу на українських теренах Броніслав Пєрацький. Залишається сподіватись, що його співвітчизники зробили належні висновки і не будуть в подальшому вести себе як геополітичний Попандопуло: «Це тобі, а це і це, і це – мені».

Слава Україні!