 |
Микола Ватутін |
1939-1945 роки були неймовірно трагічними для України. Дві імперії Третій
Райх та більшовицький СРСР, змагалися за її територію, яка була невід’ємною складовою їхньої могутності. Українському народові
було відмовлено у праві на власну державність, натомість було відведено роль
рабів та гарматного м’яса. Не вперше за нашу землю змагалися різноманітні
загарбники, але цього разу людські жертви були небаченими. Практично кожна
українська родина, зокрема і автора статті, когось втратила. Сьогоднішня стаття
присвячена одному із верховодів кривавої бійні, якого лицемірно названо
«визволителем».
Сільський вундеркінд
Микола Федорович Ватутін народився 16 грудня 1901 року в селі Чепухіно Валуйського повіту
Воронізької губернії в родині Федора Григоровича та Віри Юхимівни Ватутіних.
Мав чотирьох братів та двох сестер. Разом з ними жили родини двох батькових
братів. Велика патріархальна родина, як разом налічувала майже 30 осіб,
господарювала на 15 десятинах (Десятина – трішки більше гектара) власної землі,
а також орендувала 10 десятин землі у поміщика. Мали власний млин-вітряк.
В 1909 – 1913 роках Микола навчався в місцевій церковно-парафіяльній школі.
Після її закінчення у здібного хлопця було бажання продовжити освіту в
земському училищі в повітовому центрі. Але для цього бракувало грошей. На той
час батько зі своєю сім’єю
розпочав самостійне господарювання. На допомогу прийшли дід Григорій та
парафіяльний вчитель. Хлопчика відправили у Валуйки, де він поселився у будинку
родичів. Закінчивши училище як перший за успішністю учень, Ватутін склав іспити
для вступу в комерційне училище, розташоване в селищі Уразове. Там він
отримував стипендію. Однак у 1917 році виплати були припинені, і він повернувся
у рідне село. Вдома Микола навчав грамоті братів та сестер, влаштувався писарем
у волосне правління.
Початок кривавого шляху
Після більшовицького перевороту країну охопила громадянська війна. Ватутін
не брав у ній участі, обмежуючись функціями землеміра при розподілі поміщицьких
земель. Навесні 1920 року його мобілізували в Червону армію. Першим його
бойовим досвідом стала боротьба з повстанцями Нестора Махна на Луганщині.
Згодом відносно освіченого Миколу Ватутіна направили в полтавську піхотну
школу, яка готувала червоних командирів. Здобуті знання, вміння і навички
відразу знаходили практичне застосування: курсантів залучали до каральних
операцій проти українських повстанців. Таким чином, можна стверджувати, що
першим ворогом Ватутіна були українці, які хотіли бути господарями на Своїй
Богом Даній землі.
Поки Ватутін вчився мистецтву війни, в 1921 році степові райони України та
Росії охопила посуха. Пограбовані продрозкладкою, коли більшовики забирали у
селян зерно понад фізично необхідний мінімум для існування, сільські трударі
скорочували посівні площі, не бажаючи гарувати задарма. «Запасу міцності» не
стало, і під час першого ж природного катаклізму села охопив голод і смерті.
Померли від голоду дід, батько та брат Ватутіна. Сам же Ватутін в тому ж році
вступив до комуністичної партії, а в 1922 році закінчив військову школу та
розпочав рухатися кар’єрними східцями червоного командира. Командні та штабні
посади чергувалися з навчанням у військових освітніх закладах різного рівня.
Паралельно Ватутін зростав і в партійній ієрархії. В умовах масових репресій
30-х років, коли чимало офіцерів та партійної номенклатури були розстріляні або
потрапили до ГУЛАГУ, соціальні ліфти для Ватутіна були відкритими.
В 1937 році Ватутін закінчив Академію Генерального штабу. А в лютому 1941
року у званні генерал-лейтенанта став першим заступником начальника Генштабу
Червоної армії з оперативних питань та облаштування тилу.
Ударити першим
У 1941 році радянські стратеги, попри офіційну риторику миру, очікували
напад гітлерівської Німеччини, а тому розробляли плани превентивного удару.
Один із таких був розроблений оперативним відділом Генштабу під керівництвом
самого Ватутіна.
У вступній частині 15-сторінкового документу, створеного у травні 1941 року
написано:
«Враховуючи те, що Німеччина в цей час тримає свою армію відмобілізованою з
розгорнутими тилами, вона має можливість випередити розгортання наших військ і
завдати раптового удару.
Щоб не допустити цього і розгромити німецьку армію, вважаю за необхідне в
жодному випадку не давати їй ініціативи дій, випередити її у розгортанні і
атакувати німецьку армію в той момент, коли вона ще буде на стадії розгортання
і не встигне організувати фронт і взаємодію військ».
План передбачав проведення прихованої мобілізації військ під приводом навчання
військовослужбовців запасу, концентрацію військ на західному кордоні СРСР,
несподіваний удар і розгром німецьких військ, які дислокувалися на території
Польщі та Східної Прусії. Разом з тим, у плані рукою Ватутіна дописано про
необхідність будівництва оборонних споруд у СРСР. Конкретної дати реалізації
плану не передбачено. Немає на ньому також підпису Сталіна. Чи планував вождь
першим нападати на Німеччину – дискусії серед науковців точаться досі. Правда
буде з’ясована лише тоді, коли всі кремлівські архіви стануть
доступні дослідникам.
Що було далі – ми знаємо. У футболі є таке правило: не забиваєш ти –
забивають тобі. 22 червня «м’яч розіграли» німці та їх союзники. З 22 по 26 червня
Генштаб РСЧА фактично очолював начальник оперативного управління Микола
Ватутін, бо формальний начальник Георгій Жуков перебував безпосередньо у
військах. Ситуація на місцях розвивалася катастрофічно. Незабаром і самому
Ватутіну довелося покинути Москву.
 |
Георгій Жуков - у червні 1941 року начальник генштабу РСЧА |
Спинити вермахт
29 червня його призначили начальником штабу Північно-Західного фронту
Червоної армії, який обороняв Прибалтику та підступи до Ленінграду. Радянське
командування намагалось налагодити оборону, а також, користуючись браком у
німців сил для рівномірного контролю лінії фронту, контратакувало в розриви між
німецькими з’єднаннями. З початку війни радянські війська тут і там
потрапляли в оточення. Цього разу за участі Ватутіна, вже були спроби
організувати «котли» вже для наступаючих військ вермахту. Зокрема у липні 1941
року під Сольцями та в серпні під Старою Руссою неподалік Новгорода та Пскова.
Однак перемог не вийшло. Ватутіну протистояв один з кращих німецьких
полководців командир 56-го моторизованого корпусу генерал-лейтенант Еріх
Манштейн. Він без особливих труднощів вивів свої дивизії з оточення під Сольцями,
а під Старою Руссою блискучим маневром допоміг своїм побратимам-піхотинцям,
розгромивши радянські війська. Через місяць талановитого німецького стратега
командування відправило з півночі на південь, брати Крим. Однак згодом Ватутіну
з Манштейном ще довелось зустрічатися. А поки що радянський полководець
залишився на місці, намагаючись зупинити наступ колег Манштейна.
 |
Еріх фон Манштейн - один з кращих полководців Вермахту |
В жовтні, коли розпочався вирішальний наступ вермахту на Москву (Операція
«Тайфун») штабіста Ватутіна призначили самостійно командувати оперативною
групою з кількох дивізій та інших окремих частин. Це угрупування мало зупинити
німецький наступ на Калінінському напрямку. Тут Ватутіна очікував перший
серйозний успіх. Йому вдалося зупинити, а потім і розбити наступаючі на цьому
напрямку німецькі війська і отримати орден Червоного прапора. Після цього
оперативна група була розформована, а Ватутін повернувся в штаб
Північно-Західного фронту.
Тим часом в Генштабі почали відчувати брак кваліфікованих фахівців. Була
спроба повернути Ватутіна в Москву, однак Сталін проти цього заперечив. Лише
навесні 1942 року під час реорганізації Генштабу, його призначили заступником
по Далекосхідному регіону. Втім реформа себе не виправдала. Генерал-лейтенанта
Ватутіна повернули в Москву.
Після великої поразки радянських військ під Харковом гітлерівці почали
потужний наступ в Україні. 14 липня Ватутін взяв на себе командування
Воронезьким фронтом. На посаді його очікували серйозні випробування. Попри те,
що до складу фронту включені били значні сили, бракувало кваліфікованих
офіцерів. Ватутіну вдалося сяк-так стабілізувати ситуацію, однак спроби
контрнаступу не вдалися. Втім на Воронізькому фронті ситуація була порівняно
благополучною. Південніше вермахт завдав потужного удару, розгромив радянські
війська і проник на Північний Кавказ та під Сталінград. Однак чим далі рухались
німці вглиб безмежної території СРСР, тим гостріше відчувався як і в 1941 році
брак військ. Для вирішення цієї проблеми залучалися сили союзників – угорців, румунів,
італійців. Однак і з мотивацією, і з боєздатністю в них було кепсько. Це згодом
зіграло фатальну роль у війні проти СРСР.
Зоряний час
Німецька 6-та армія дійшла до Сталінграду. Попри заяви Гітлера, що він не
збирається влаштовувати в місті криваві бої, штурм міста, який сам по собі був
сумнівний з військово-стратегічної точки зору, затягнувся. Обидві сторони
зазнали чималих втрат. Німецькі дивізії скупчились біля міста, залишивши свої
фланги під охороною військ союзників. У радянського командування виник план
операції, в ході якої ударні угрупування Червоної армії мали розбити сили
німецьких союзників і оточити німецьке угрупування під Сталінградом.
Німецьке командування передбачало таку можливість, однак вважало, що
виснажена поразками 1942 року Червона армія не матиме резервів для проведення
такої операції. Однак не так сталося, як гадалося. Радянському командуванню
вдалося зібрати і таємно зосередити необхідні сили на напрямках ударів.
Для проведення операції залучили і Ватутіна. Йому доручили командувати
одним із фронтів, які брали участь в оточенні Сталінградського угрупування –
Південно-Західним.
19 листопада 1942 року розпочалася операція під кодовою назвою «Уран».
Цього разу все пішло як по маслу. Розгромивши румунську армію, та німецькі
резерви, які намагалися їй допомогти, війська Південно-Західного фронту вже 23
листопада з’єдналися з військами Сталінградського фронту. В оточенні опинилась
6-та німецька армія, та окремі з’єднання інших армій.
 |
Фрідріх Паулюс, командуючий 6-ю армією Вермахту, загиблою під Сталінградом |
Для порятунку оточених з-під Ленінграду був викликаний «старий опонент»
Ватутіна Еріх Манштейн. Під його керівництвом нашвидкуруч зібране військове
угрупування намагалось прорвати кільце оточення.
Тим часом Ватутін, підвищений у званні до генерал-полковника, на чолі
військ свого фронту провів в районі середньої течії Дону ще одну наступальну
операцію під назвою «Малий Сатурн». Спершу, щоправда «Сатурн» мав
бути великим, але в Ставці Верховного Головнокомандування вирішили, що сил
забракне і обмежились «малим». Було розгромлено 8-му італійську та 3-тю
румунську армії. Також радянські танкісти провели сміливий рейд і ціною великих
втрат вивели з ладу аеродром під станицею Тацинською, з якого німецькі літаки
постачали оточене під Сталінградом німецько-румунське угрупування. Все це
змусило німців припинити операцію з деблокування оточених під Сталінградом
військ і розпочати відступ з північного Кавказу.
Окрилені успіхами, радянські війська рвались вперед. При цьому не
враховували, ні втому військ, ні стан системи постачання. Як говорив Жуков: «у
всіх тоді шапка була набакир». У планах наступаючих було дійти до Дніпра та
узбережжя Азовського моря і відрізати німецькі війська на Кубані та Північному
Кавказі від постачання. Це могло стати для гітлерівців катастрофою,
масштабнішою за Сталінград і призвести до швидкого закінчення війни.
Не говори «гоп» доки не перескочиш
Рятувати ситуацію було доручено «кращому оперативному розумові» Вермахту
фельдмаршалу Манштейну. На чолі розбитих військ групи армій «В» майже без
резервів, йому слід було зупинити радянський наступ, прикрити відступаючу з
Кавказу групу армій «А» і продовжувати підтримувати оточених під Сталінградом.
Як зазначає сучасний білоруський історик Володимир Бешанов, Манштейн
здійснив стратегічне чудо. Воно полягало в тому, що йому довелося протистояти
не лише радянським генералам, командувачем Південно-Західним та Воронезьким
фронтами Ватутіну та Голікову, але й одному австрійському художнику, за
сумісництвом своєму Верховному Головнокомандувачу. Адольф Гітлер, попри
критичну ситуацію на фронті не бажав поступатися жодним клаптиком захоплених
територій. Натомість Манштейн завжди сповідував маневрену тактику війни, без
жодних вагань поступаючись територіями, незалежно від їх економічної та
стратегічної цінності. Двом левам важко вжитися в одній клітці…
 |
Адольф Гітлер - очільник ІІІ Райху |
На оточених під Сталінградом військах де-факто було поставлено хрест.
Вимираючим від голоду, морозів, радянських бомб та снарядів німцям та румунам
відводилось завдання максимально довго сковувати радянські війська. Тим часом
рештки групи «В» повільно відступаючи, маневруючи, намагалися втримати
фронт. Манштейн зумів дочекатися відступу з Кубані більшої частини групи армій
«А», які зміцнили його сили. Також з Німеччини надходили резерви, зокрема добре
оснащений елітний танковий корпус СС.
Однак проблемою для німців було те, що їм бракувало справних мостів
через Дніпро. На південній ділянці фронту був лише залізничний міст у районі
Дніпропетровська. Тим часом, на Слобожанщині після втечі угорських та італійських
союзників великі сили Червоної армії не зустрічали сильного опору і, відбивши
Харків, обходячи з півночі Донбас, рухалися саме до Дніпропетровська. Операція
Червоної армії носила пафосну назву «Скачок». Радянські генерали Голіков та
Ватутін повідомляли командування, що німці, відбиваючись з останніх сил,
незабаром відступлять за Дніпро.
Зовні так і виглядало. Однак сили у Манштейна потрохи накопичувались і він
готував контрнаступ, під час його планував взяти реванш. Група армій «B» повернула собі стару назву «Південь». 17 лютого до
Запоріжжя, де перебував її штаб, прилетів сам фюрер. На нараді Манштейн
запропонував йому свій план. Він полягав в тому, щоб ударами з флангів розбити
ударне угрупування військ Південного-Західного фронту, яке глибоко вклинилось в
німецьку оборону. Відкинувши війська Ватутіна за Сіверський Донець, наступним
кроком планувалось завдати поразки Воронезькому фронту Голікова і повернути
німцям Харків.
 |
Пилип Голіков - у 1943 році командуючий Воронізьким фронтом РСЧА |
Однак політик Гітлер мислив політичними категоріями. Його забаганкою було в
першу чергу відбити до початку весняного бездоріжжя Харків. Це потрібно було
для підтримки морального духу в самій Німеччині і політичного іміджу серед
союзників. Манштейн, у свою чергу наполягав, що у випадку втрати переправи
через Дніпро, Харків уже не знадобиться. Після довгих суперечок було ухвалено
«соломонове рішення»: спрямувати танковий корпус СС в район Краснограду на
Харківщині, а там, мовляв, видно буде, куди йому рухатись далі.
Поки нацистські стратеги сперечалися, радянські діяли. Ватутін кинув у
наступ останні резерви і вони дійшли до Павлограду, а далі до Новомосковська,
опинившись всього лише за 40 кілометрів від Запоріжжя, де перебували Гітлер з
Манштейном.
Адольф Алоїзович, відчувши, що пахне смаленим, поспішив сісти на літак і
полетіти геть. Манштейну було дозволено діяти на власний розсуд. Зітхнувши з
полегшенням, фельдмаршал взявся до діла. Німецькі танкові з’єднання завдали
контрудару, відрізаючи ударне угрупування Південно-Західного фронту.
Командир ударної групи, заступник Ватутіна, генерал Маркіян Попов,
відчувши, що щось пішло не так, звернувся до шефа за дозволом зупинити наступ і
відступити. Однак Ватутін, який, за спогадами колег, настільки довіряв своїй
інтуїції, що всі рішення приймав сам, відправляючи своїх штабних офіцерів безпосередньо
у війська, не дослухався до прохання. Йому здавалося, що Манштейн драпає за
Дніпро, огризаючись контрударами. Тому було підтверджено наказ продовжувати
рішучий наступ. Радянські війська самі пхали голову в петлю. Німці оточили і
розгромили значну частину військ Південно-Західного фронту. Рештки радянських
бійців, покинувши важку техніку, до якої все одно бракувало пального та
боєприпасів, зуміли частково вирватись і втекти за Сіверський Донець. Манштейн
їх не переслідував, бо слід було виконати забаганку фюрера стосовно Харкова.
Перегрупувавши війська, німці завдали поразки і Воронізькому фронту генерала
Голікова та відбили Харків, який впродовж цієї війни декілька разів переходив з
рук у руки. Далі у планах було оточити радянські війська у виступі під
Курськом, однак розпочалась весна і танення снігу змусило відкласти справу до
кращих часів. Однак здійснити це вже не судилося. Харківський контрнаступ
Манштейна був останньою великою перемогою Вермахту на Східному фронті у
німецько-радянській війні.
Втримати «Цитадель»
Навесні 1943 року керівництво гітлерівської Німеччини опинилося у скрутній
ситуації. Сил для ведення успішної війни проти СРСР явно бракувало. І саме цей
рік мав стати вирішальним.
Німецьке командування розробило операцію «Цитадель». За її планом, ударні
угрупування групи армій «Центр» та групи «Південь» Манштейна мали здійснити
плановане ще на початку року оточення та розгром радянських військ у Курському
виступі. Однак і сам факт і строки проведення операції були предметом суперечок
у сфері німецьких полководців. Всі розуміли, що провал операції може коштувати
програної війни. Зрештою Гітлер відклав її початок до літа. Робилося це для
того, щоб оснастити німецькі війська новітніми танками «Тигр» і «Пантера» та
САУ «Фердинанд». Однак, забігаючи наперед, слід сказати, що невелика кількість
нової техніки не зіграла вирішальної ролі в ході подій. Так само як в 1941 році
радянські Т-34 та КВ, будучи кращими, ніж наявні на той час німецькі танки, не
врятували СРСР від успішного наступу Вермахту. В 1943 році ситуація дзеркально
повторилася. Цього разу останні досягнення німецького танкобудування не дали
вирішальної переваги їх власникам. Сучасникам слід робити правильні висновки,
що лише збалансований за усіма факторами військовий механізм перемагає.
Радянське командування, очікуючи німецького наступу, сильно укріпило
Курську дугу польовими фортифікаціями, підтягнуло численні резерви. Планувалось
зустріти німців в обороні, виснажити їхні сили, а згодом самим перейти в
наступ. Однак радянські очільники нервували не менше, ніж німецькі колеги.
Програні літні кампанії 1941-42 років, колосальні жертви, вселили невпевненість
у Сталіна та його генералітет. Якщо раптом «щось піде не так», то розгром з
такими труднощами накопичених резервів може стати тією соломинкою, яка ламає
хребет верблюдові.
Найбільше нервував не хто інший, як командувач Воронізьким фронтом Ватутін.
З дня на день очікувався німецький наступ. Скрізь лунав крик: «вовки». Однак
вовки не приходили. Тому командир Воронізького фронту звернувся до Сталіна з
пропозицією як у 1941 році: ударити першим. Сталін передав ідею Ватутіна на
розгляд Генштабу. Там до неї віднеслися, м’яко кажучи,
прохолодно. Врешті-решт 5 липня німці таки вирушили в наступ.
 |
Вальтер фон Модель. Командуючий 9-ю армією Вермахту під час битви на Курській дузі |
На північному фасі Курської дуги німецькі війська під командуванням
улюбленця Гітлера генерал-полковника Вальтера Моделя наступали проти військ
Центрального радянського фронту під командуванням генерала армії Костянтина
Рокосовського. Інтелігентний поляк Рокосовський був одним з небагатьох
талановитих полководців Червоної армії. Йому вдалось передбачити дії німців.
Очолювані Рокосовським війська, хоч і зазнали серйозних втрат, зуміли стримати
німецький наступ. Рокосовський пишався тим, що йому не довелось просити в
Сталіна стратегічних резервів.
 |
Костянтин Рокосовський. Командир Центрального фронту РСЧА під час битви на Курській дузі |
В очолюваного Ватутіним Воронезького фронту на південному фасі Курської
дуги справи йшли не так успішно. Йому не вдалося вгадати напрямок головного
удару німців. Радянські війська були рівномірно розтягнуті вздовж лінії фронту.
А тому старий «друг» Манштейн зумів здійснити прорив. Спроба виправити становище
великими танковими резервами провалилася, головним чином через хаос та погане
управління військами як і у 1941 році. Підливали олії до вогню і «видатні» дії
радянської авіації. До 1943 року Сталін зумів забезпечити своїх «соколів» більш-менш
сучасною технікою. Однак сталося як в анекдоті: «Машину купили, їздити не
купили». Погано навчені радянські льотчики під керівництвом недолугих
повітряних та штабних командирів часто атакували з повітря власні війська. Для
порятунку ситуації доводилося залучити стратегічні резерви з розташованого в
тилу угрупування, названого «Степовим фронтом». Результатом стала нова велика
танкова битва під Прохорівкою, яка теж завершилася величезними втратами для
Червоної армії.
Втім розвинути успіх німцям не довелося. На північному фасі армія Моделя
припинила наступ. На Донбасі розпочався наступ радянських військ. На Сіцилії
висадився американський десант. Гітлер віддав наказ «змотувати вудочки» під
Курськом. Невдоволений Манштейн пропонував кинути в бій останній резервний
танковий корпус, однак фюрер не дослухався до його думки. Вермахт перейшов до
оборони.
Розчарований великими втратами в оборонній операції Ватутін, спільно з
командуючим Степовим фронтом Конєвим розпочав наступальну операцію під назвою
«Полководець Румянцев» Німці поволі відступали до Дніпра, завдаючи коротких
контрударів. Їм вдалося не лише уникнути розгрому, але й завдати болючих ударів
радянським військам. Однак у Ватутіна було достатньо резервів, щоб не спинятися,
попри великі втрати.
 |
Іван Конєв. Командир Степового фронту РСЧА під час битви на Курській дузі |
Дніпро в крові чорносвиточників і десантників
До кінця вересня Червона армія в Україні вийшла на рубіж Дніпра. Було захоплено
ряд плацдармів. Наступним у планах було подолання дніпровського рубежу та
відвоювання Києва. До річниці 7 листопада.
Читачі, думаю, достатньо начувані про «чорну піхоту» - нашвидкуруч
мобілізованих, ненавчених та неспоряджених чоловіків, яких кинули на вірну
смерть при форсуванні Дніпра восени 1943 року. Однак, мало хто знає той факт,
що добре вишколеним бійцям повітряно-десантних військ, які завжди були гордістю
радянських збройних сил, пощастило ненабагато більше. Тисячі десантників були
погублені в безглуздій Букринській десантній операції.
Наближаючись до Дніпра, який був серйозною водною перешкодою для військ,
радянське командування задумало подолати його у тому числі за допомогою
десантування з повітря. Для цього було залучено 3 повітряно-десантні бригади,
чисельністю понад 4 з половиною тисячі бійців. Вони мали висадитися, захопити
плацдарм і утримувати його до підходу наземних військ з важким озброєнням.
Правда поки виношувалася ідея, «наземники» з 3-ї гвардійської танкової армії
встигли першими. Тим не менше, десант все-таки вирішили висадити. З метою
перешкоджати підтягуванню німцями резервів до Букринського плацдарму.
Слід зазначити, що в Червоної армії був уже досвід проведення масової десантної операції – в
1942 році під Вязьмою, неподалік Москви. При проведені операції було допущено
чимало організаційних ляпів, які оплачувались кров’ю бійців.
Однак 1943 році всі помилки повторилися знову. Операцію розробляли у
високих штабах без урахування думки командирів десантних частин, яких Ватутін
поставив перед фактом за день до початку операції. Не було проведено належну розвідку місця
десантування. Непідготовлені належним чином льотчики в темну ніч висаджували
бійців «куди Бог пошле». Деякі замість землі опинились посеред Дніпра, де й
потонули, деяких взагалі висадили на «своєму» східному березі Дніпра. А бійці з
декількох літаків приземлились взагалі невідомо де. Їх доля нез’ясована досі.
Але й тим, хто спустився з небес в належному місці, теж було несолодко.
Люди опинялись в одному місці, припаси – в іншому, штаби – в третьому, рації
для зв’язку – в четвертому. А шукати все було ніколи. На місці
радянських десантників «гостинно» зустріли 5 німецьких дивізій, перекидання
яких розвідка проспала. В результаті у кривавих боях вціліло лише близько 1000
осіб – приблизно 5-та частина всіх десантників.
Цей провал викликав обурення Сталіна. Кремлівський вождь вклав стільки в
підготовку одного з своїх улюблених дітищ, а генерали змарнували його за одну
добу.
 |
Йосип Сталін - очільник СРСР |
«Висадка масового десанту в нічний час свідчить про неграмотність
організаторів цієї справи, бо як показує досвід, висадка масового нічного
десанту навіть на своїй території, пов’язана з великими небезпеками»,
таку оцінку у директиві Ставки дав Сталін своїм генералам. Може, вождеві
хотілося й розстріляти розробника операції Ватутіна та його куратора Жукова,
однак кого б він поставив на їх місце? А тому диктатор обмежився тим, що
відібрав у Ватутіна рештки десантників, наказавши вивести їх у резерв.
Що було далі – відомо. Досхочу побившись лобом об німецькі позиції на
Букринському плацдармі, Ватутін переніс зусилля на інший плацдарм – Лютізький
(північніше Києва) і, розгорнувши наступ з іншого напрямку, зумів вибити німців
з Києва 6 листопада. Акурат за день до річниці головного більшовицького свята.
Корсунь
З іншого боку фронту Манштейн з заздрістю спостерігав, як радянські
генерали та маршали щедрою рукою тринькають отримані від Сталіна військові з’єднання,
і в свою чергу, вимагав від свого фюрера резервів. Випросивши три танкові дивізії,
підсилив ними 4-ту танкову армію генерал-полковника Гота і завдав контрудару по
військах колишнього Воронізького а тепер 1-го Українського фронту Ватутіна.
Німцям вдалося пошарпати радянські війська і оточити частину 60-ї радянської
армії, відбити Житомир, Бердичів, Коростень та ряд інших міст.
Стурбований Сталін, який серйозно засумнівався у Ватутіну, відкликав з Білорусі
Рокосовського і послав його у 1-й Український фронт з наказом розібратись у
ситуації, і, в разі потреби, самому очолити фронт. Прибувши, Рокосовський зі
здивуванням побачив величезні незадіяні в боях резерви. Ватутін пояснив, що
боїться наступати, щоб, у разі чого, не втратити здобутий великими зусиллями
Київ. Рокосовський порадив колезі не боятися і повернувся в Білорусь. Командуючий
1-м Українським фронтом почав діяти. Виснаживши наступаючих німців, він
перейшов у наступ. Радянські танки вийшли на оперативний простір і рушили вглиб
Правобережної України. З півдня завдали удару війська Другого Українського
фронту Конєва. З’єднавшись, ударні угрупування оточили під Корсунем наприкінці
січня 1944 року два німецьких корпуси 8-ї армії.
Манштейн, який перед тим літав на раду у Ставку до Гітлера, повернувшись,
застав катастрофу. Зібравши всі війська, які можна було, він намагався прорвати
кільце і визволити оточених. Однак сил не вистачило. Тоді німці вдалися до
кроку, який рік тому не було зроблено під Сталінградом. Оточеним корпусам було
наказано самостійно вириватися назустріч своїм. Покинувши більшість важкої
техніки і поранених у госпіталях, німці та бельгійська бригада СС «Валлонія»
під командуванням Леона Дегреля зуміли під Лисянкою на Черкащині пробитися до
своїх. Радянське командування тішило себе тим, що оточені втратили боєздатність
і певний час не могли діяти на фронті.
«Негостинна» Волинь
Ще до остаточного завершення Корсунь-Шевченківської операції, війська
Першого Українського фронту 29 січня рушили на Волинь. Ватутін розпочав
Луцько-Рівненську операцію, яка стане для нього останньою. Усе йшло як по
маслу. Його підлеглі одне за одним брали українські міста Волині, але в лісах і
селах, окрім німців був ще один опонент – Українська повстанська армія, бійцям
якої геть не подобалось, що на їхніх землях товчуться чужинці.
 |
Петро Олійник-"Еней" Командир військової округи "Богун" Української Повстанської армії |
 |
Федір Воробець-"Верещака" - командир військової округи "Тютюнник" Української повстанської армії |
29 лютого 1944 року Ватутін виконував огляд частин фронту, того самого дня
відбулась зустріч із командувачем 13 армії генералом М. П. Пуховим та його
штабом у Рівному. О 16:30 колона у складі чотирьох машин (генерали та ад'ютант
Ватутіна сиділи у першій) та десятьох осіб охорони виїхала з Рівного надвечір у
напрямку Славути, де було розташовано штаб 60-ї армії.
 |
Микола Пухов - командуючий 13-ю радянською армією |
Близько 19:00 колона потрапила під обстріл засідки воїнів УПА в районі сіл
Милятин-Сіянці Острозького району Рівненської області. Щодо обставин бою,
кількісного і якісного складу нападників дані джерел суттєво різняться. В ході
перестрілки Ватутін зазнав важкого поранення в ліве стегно.
Пораненого генерала було відправлено до військових лікарів у складі
найближчої танкової частини. З допомогою підмоги, надісланої генералом Пуховим
(командувачем 13-тої армії), Ватутіна було перевезено до найближчого великого
госпіталю в Рівне, де було виконано першу операцію. У доповіді генерала К. В.
Крайнюкова Сталіну 03:00 01.03.1944 стан Ватутіна оцінювався як задовільний,
проте лікарі наполягали на неможливості транспортування пораненого протягом
найближчої доби, після чого його треба було відправити літаком до Москви.
Замість Москви його направили до Києва, де він перебував під постійним
наглядом головного хірурга Червоної Армії академіка М. Н. Бурденка та його заступника
генерал-майора медичної служби В. М. Шамова. Спочатку стан Ватутіна вдалося
нормалізувати, й мова йшла про те, що «товариш Ніколаєв (так звали Ватутіна в
телеграмах) одужує», проте на початку квітня, на 33-й день після поранення,
стан знову став погіршуватись.
 |
Микола Бурденко - головний хірург РСЧА |
Через декілька днів, незважаючи на активне лікування та застосування
наявних антибіотиків, температура не спадала — від 38.2 до 40.2. Консиліум
лікарів під головуванням Бурденка дійшов висновку, що лікування не дало
очікуваного результату й для збереження життя хворого необхідно ампутувати ліву
ногу. 14:00 5 квітня було виконано високу ампутацію лівого стегна. Згідно з
повідомленнями, хворий переніс операцію задовільно, до закінчення дня поступово
вийшов зі стану післяопераційного шоку, пульс — 120—140, сліди синюхи відсутні,
температура — 37.6, з'явився апетит.
Згодом стан Ватутіна знову почав погіршуватися внаслідок зараження крові.
15 квітня Ватутін помер у київському військовому шпиталі № 3582,
розташованому на території київської школи 138. Ватутін був третім сином, якого
втратила його мати Віра Федорівна. Поховано Ватутіна у Києві; у 1948 році
поблизу будівлі Верховної Ради України на його могилі встановили пам'ятник.
Конспірологія та пам’ять
Загибель Ватутіна породила чимало конспірологічних версій. Головною з них
була та, що Ватутіна було вбито радянськими спецслужбами, за вказівкою самого
Сталіна. Цю версію розвивав журналіст Іван Ольховський. Посилаючись на
свідчення офіцера з особливих доручень Юрія Коваленка, він стверджував, що Ватутін
нібито ідентифікував себе як етнічного українця і хотів вступити в
несанкціоновані переговори з Головним командиром УПА Романом Шухевичем. Саме
тому, мовляв, Ватутіна, відправили в рейс без достатньої охорони, фактично
підставивши під удар.
Ця версія не знайшла документальних підтверджень, як і теза про українське
походження Ватутіна. За словами родичів генерала, на Вороніжчині, по сусідстві
з ними, жило чимало українців. Родина Ватутінів володіла українською мовою,
однак тезу про українське етнічне походження родина не підтверджує.
Натомість родичі полководця підтримують версію про те, що смерть Ватутіна
стала наслідком недбалого лікування з боку медиків Червоної армії. Поширювалась
версія про те, що за особистим наказом Сталіна було заборонено використовувати
антибіотик пеніцилін, який був інновацією того часу. Російські історики
заперечують цей факт.
Однак всі ці суперечки розпочалися пізніше. А на той час у Києві влаштували
грандіозний похорон. Церемонія відбулась 17 квітня у Києві, у парку, який тоді
носив двозначну з сучасної точки зору назву «Жертв революції». На церемонії
були присутні рідні генерала. В 1948 році на могилі за наказом Хрущова було
встановлено пам’ятник з написом «Генералу Ватутіну від українського
народу». Щоправда в часи Сталіна особливого культу Ватутіна не було. Навіть
звання Героя СРСР йому присвоїли лише в 1965 році. З того часу розпочалася
повноцінна глорифікація генерала.
 |
Микита Хрущов Голова Ради Народних Комісарів УРСР |
Взагалі радянська пропагандистська машина у цьому випадку зіткнулася з
дилемою. З одного боку загибель полководця від рук українських повстанців
нібито добре лягала в наратив про «визволителя, якого підступно вбили німецькі
вислужники-бандерівці». З іншого боку якось соромно було говорити про те, що
горстка іррегулярних повстанців зуміла обірвати життя високопоставленого
генерала. Через те, в масовій літературі не завжди чітко писали про обставини
загибелі Ватутіна. В окремих книгах та фільмах його смерть приписували то
німцям, які виривалися з оточення, то анонімній «ворожій кулі». Тим не менше в
загальному радянський громадянин знав хоч і поверхову, але правду.
Важке повернення до правди
Після розпаду СРСР і проголошення незалежності України погляди на роль
Ватутіна почали змінюватися. В суспільстві почали говорити зокрема про сумнівні
«досягнення» полководця при форсуванні Дніпра в 1943 році, коли загинуло безліч
новомобілізованих ненавчених «чорносвиточників». Але генерал ще довго залишався
офіційним героєм. Лише після прийняття закону про декомунізацію почались
перейменовування вулиць, названих на його честь та ліквідація пам’ятників.
У квітні 2017 року громадські активісти Києва провели акцію та повісили
табличку на пам'ятник Ватутіну з написом «Кат, знищений українськими
націоналістами», намагаючись привернути увагу громадськості до бездіяння
київської міськради щодо демонтажу та/або перенесенні пам'ятника Ватутіна поза
межі публічного простору Києва.
Однак ще у 2016 році сам директор УІНП В’ятрович зазначив, що пам’ятник знесенню не підлягає, оскільки Ватутін є борцем проти нацизму і під постаментом є його могила. Слід згадати, що у 2015 році дочка Ватутіна зверталась до української влади з проханням ексгумувати останки Ватутіна та віддати їх їй для перепоховання в Москві. Українська влада відмовчалась. На думку ж автора статті, це було б хорошим виходом з ситуації.
Перемогою українських активістів стало голосування депутатів Київради в
червні 2017 року за проект перейменування проспекту Генерала Ватутіна на
проспект Романа Шухевича. Цей проспект у Дніпровському районі Києва було
названо на честь Ватутіна у 1975 році. Хоча у своєму рішенні Київська міськрада
й не згадувала рішення Верховної Ради України 2015 року про декомунізацію
України, ціла низка українських ЗМІ назвала це рішення пов'язаним з
декомунізацією. Станом на 2019 рік рішення Київради про перейменування ще не
набрало чинності оскільки воно ще не було офіційно оприлюднено; рішення ще не
було оприлюднене через судовий позов проросійської ГО «Антифашистська
правозахисна ліга» (керівник Ірина Бережна) та проєврейської ГО «Єврейська
правозахисна група» (керівник Борис Фуксман.
У 2019 році у рідному місті автора блогу Кам’янці-Подільському
вулицю Ватутіна було перейменовано на вулицю полеглого на Донбасі українського
оперного співака Василя Сліпака.
В будь-якому разі в Україні мають стояти пам’ятники тим, хто
боровся за незалежність України. А хто намагатиметься її відібрати – буде
убитий. Якщо не поточним поколінням українських воїнів, то їхніми дітьми. Так,
як це зробили бійці УПА 40-х років ХХ століття, які може й не знаючи цього в
момент самого бою, помстилися за повстанців 20-х.
