У МОРОЗИВА, СНІГУ І ЛЬОДУ ЖИТТЯ Є НАПРОЧУД КОРОТКИМ... МИКОЛА СЛИВКА

Микола Сливка

Коли розкине ніч свої похмурі крила

Коли розкине ніч свої похмурі крила,

І землю оповиє товариш мій туман,

Розстелиш швидко ліжко для себе, моя мила,

Морфей вдихне у тебе солодкий свій дурман.

Холодне простирадло зігрієш своїм тілом,

Утома поцілує натруджені виски.

І виснажений мозок важким щоденним ділом.

І лиш м’який ведмедик для тебе є близьким.

 Мене уже не буде, ні завтра, ні сьогодні.

 Ти думаєш, що краще для тебе буде це.

 Та я тебе чекаю, що завтра, що сьогодні.

 Уткнувшись, може, плачеш в ведмедика лицем.

 Можливо, тобі зараз і холодно, й самотньо,

 А стіни співчувають і плачуть як і ти.

 Спідлоба вікна дивляться суворо і скорботно,

 Їх перенісся-рами похмурі, мов хрести.

 Частина тридцять п’ята діаметру земного

 Нас розділяє зараз, й стіна нерозумінь.

 Серця все ж наші ставлять оцю святу вимогу:

 Відчути одне одного закохану теплінь.

3.01 - 13.02.2009

Снігова королева

Снігова королево, ти холодна й, водночас, солодка,

На світанку приходиш у найпотаємніші сни.

У морозива, снігу і льоду життя є напрочуд коротким,

Але ти не розтанеш від подихів перших весни.

Навесні ти розквітнеш тим білим тендітним тюльпаном,

Будеш пити ранкову свіженьку росу.

З часом пройде весна, далі літо гаряче настане,

Благодаттю обнявши, поглине тебе геть-усю.

Ти розпустиш коси, мавкою зробившись,

Заквітчаєш голову вінком.

Зникнеш непомітно, наче розчинившись,

Восени упадеш з дерева листком.

Листя назбираєш, доверху підкинеш.

Воно вниз спланує, наче конфетті.

Ангела спитаю: ти ж її не кинеш?

Того, що провадить тебе по житті.

Не зміг захиститись від стріл Купідона

Хоч, здавалось, серце панцир крив мені.

Міцний і надійний  мов в іспанця-дона.

Печаль утопилась в яблучнім вині.

Зранку відіспавшись і зціпивши зуби,

Крейсером ганяю, топчучи свій шлях.

Лиш ночами сняться далі твої губи,

Такі ж недосяжні зорі в небесах.

13.01.14

Середньовічна поема

Лицар віз принцесу в монастир

Ранньою холодною весною.

Ще трава не встигла прорости,

Поле вкрите було талою водою.

Він молодший був барона син,

Все, що мав, - лише коня та зброю.

І призначений він був іще з хрестин

У бою накласти головою.

А вона – дочка молодша короля,

Із дитинства тільки в ласці та турботі,

Злидні бачила лиш тільки звіддаля,

І не знала смутку та скорботи.

І вона любила Біблію читати,

Зокрема листи апостола Павла.

Пергаментові сторіночки гортати 

З рання-ранку і до вечора могла.

Про любов було в апостола писання,

Що повинна бути в душах понад все.

Та не мужу все ж дісталося її кохання,

Про Христа їй думалось лише.

Вони виїхали з замку рано-вранці,

Із небес похмурих дощик накрапав.

Не кружлять ніколи більше їй у танці,

Але смуток геть її тоді не брав.

Того ранку в нього інша була жертва.

Стріл кохання латам не спинить.

На коні він їхав, наче мертвий,

Але серце билось десять раз на мить!

Дуже він про неї знав всього багато.

Може навіть більше, ніж вона сама.

Навіть більше, певно, аніж її тато,

І про неї мріяв – чи ж дарма?

І напружившись, неначе перед боєм,

Помаленьку він її тоді догнав.

Інші – далі, їх же було тільки троє.

Сонний кучер мляво коней поганяв.

«Як вам поїздка, о моя принцесо,

Чи все вам добре, чи щось мучить вас?

Нам недалеко, гляньте, он там плесо

Вам догодить ваш батько дав наказ».

Вона підняла личко, ніжно усміхнулась,

Розсіяно, - в руках-бо був Псалтир.

«Все добре. Добре подорож минулась,

На обрії я бачу монастир».

«Чому, міледі, ви туди ідете,

Для чого вам на голову клобук?

Ви впевнені, що там хороше щось знайдете,

Невже приємно бути в чорному, мов крук?»

«Мій вірний лицарю, в монастирі чудово.

О, як же вам, мій друже, пояснить?

Ісусе Христе, о моя любове, 

Допоможи мені оце зробить!»

«Любов? Невже для неї келія потрібна?

На білім світі теж можливим є любить

У літню ніч, коли на небі місяць срібний.

Земні гріхи Ісус-Господь простить».

Вона здивовано поглянула на нього,

Тривога блиснула умить з її очей.

Між тим, вони вже майже на порозі

Обителі. Навколо повно вже людей.

Відкрилися ворота й чорноокий погляд

Суворої ігумені уп’явсь:

«Іди, дитино люба, під мій догляд».

І мужній лицар аж назад подавсь…

Востаннє глянув він на неї, розвернувся,

Зціпивши зуби, ляснувши коня,

Скакавши довго, в замок повернувся.

І вирішив: його кохання – то війна.

***

Через рік, у пісках Палестини,

В нього влучила вранці стріла,

Як напали були сарацини,

І упав важко лицар з коня.

І востаннє він глянув на небо,

Що глибоке, мов очі її.

Йому дали води, він: не треба,

Не поможе вода вже мені.

І побачив він там Матір Божу.

Як принцеса, ласкаву й ясну.

Душа встала з піщаного ложа,

Завершивши для себе війну.

***

Ще в Європі день не наступив.

Вона солодко і міцно собі спала.

А у того, хто її любив,

Чорні круки очі виїдали…

Літо – осінь 2012

Микола Сливка

Народився 19 грудня 1986 р. о 21:00. То була морозна п’ятниця (-25 за Цельсієм). Мешкаю у селі Смотричі Кам’янець-Подільського району. Виростав, замріяно прогулюючись нерозораними схилами каньйону. Так би мовити, українськими міні-степами. Поняття батьківщини в мене асоціюється саме з ними. Навчався на історичному факультеті КПНУ ім. Івана Огієнка. В таких умовах формувався мій світогляд.

Бавитися поезією почав ще підлітком. Зазвичай писав тоді, коли було нудно. Або у випадку якоїсь події, яка особливо надихала на творчість. Щоправда нудьгую рідко. Життя одне, а тому намагаюсь наповнити його якнайбільшою кількістю вражень та пригод.
Доводилось і смакувати коньяк на прогулянковому катері в Криму в компанії кінозірок, і бігати Майданом серед спалених шин та різного мотлоху з пакетом, в якому замість пляшок з дорогогим коньяком, були пляшки з іншим напоєм імені відомого радянського політика, і стояти на блокпості під Донецьком.

Доводилось і писати статті, і ремонтувати циклопічну дробарку, спостерігаючи згодом як вона з гуркотом кришить вапнякові брили. Були як 60-кілометрові походи з ночівлею в спальниках під дощем і в приморозки, так і романтичні мандри з дівчатами найнесподіванішими закутками рідного міста. Були дні, коли, здавалося, стаєш невтомним роботом з безмежною працездатністю, а й бувало, що цілий день майже не ворушишся, заглибившись у роздуми, книги чи інтернет. Всякі переживання вряди-годи й кристалізовуються у віршах.