БРОНІСЛАВ ПЄРАЦЬКИЙ. БУДІВНИЧИЙ НЕЗАЛЕЖНОЇ ПОЛЬЩІ ЗА РАХУНОК УКРАЇНЦІВ

Броніслав Пєрацький - міністр внутрішніх справ Польщі 1934 року. Керівник "пацифікації українців у 1930 році

Доля України після визвольних змагань 1917 - 1921 років

З попередньої статті ви могли дізнатись, як у 1919 році українці, відстоюючи свою державність від більшовиків, перервали блискучу кар’єру одеського кримінальника Мішки Япончика. На жаль, у боротьбі на декілька фронтів з цілою низкою ворогів Україна не встояла і була розподілена між окупантами СРСР, Польщею, Чехословаччиною та Румунією.

Втім, після поразки визвольних змагань 1917-1921 рр. частина українських самостійницьких сил не склала зброю, а продовжувала чинну боротьбу. Але на території України, зайнятій більшовицькою Росією, повстанський рух відносно швидко вичерпався. Селяни, "куплені" НЕПом, зайнялись господарчими справами, не підозрюючи, що на них чекає у 1930-1933 роках. А інтелігенція, спокушена "українізацією", пішла на службу більшовицькому режиму, сподіваючись збудувати українську радянську державу.

Галичина та Західна Волинь внаслідок Ризького миру 1920 року між РРФСР та УСРР з одного боку та Польщею дісталася останній. В 1923 році рада послів Антанти, яка визначала міжнародний світопорядок після закінчення Першої світової війни, визнала приєднання Галичини до Польщі, поставивши умовою автономію для українців. Однак виконано цього не було.

У Галичині активний саботаж і спротив окупаційному режимові чинила сформована з колитшніх офіцерів українського війська Українська Військова Організація (УВО), очолювана Євгеном Коновальцем, яка 1929 року була перетворена на ОУН.

Керівник Польської держави Юзеф Пілсудський загравав з наддніпрянськими українцями, але рішуче виступав проти приналежності західноукраїнських земель до незалежної Української держави.

Юзеф Пілсудський - прем'єр-міністр, фактичний диктатор Польщі з 1926 року

Слід згадати, що деякі польські тогочасні мислителі, які проживали в своєму уявному світі рожевих поні виношували «геніальний план» польсько-українського майбутнього співжиття. На їхню думку майбутня українська держава мала б зректися західних земель на користь Польщі, а натомість отримати «компенсацію» на сході, за рахунок російських територій. Українцям пропонувалась шкура медведя, на той час не мав жодних планів помирати, навпаки, готувався здирати шкуру з інших.

Антиукраїнський курс загострився після травневого перевороту у травні 1926 року, коли Пілсудський, опираючись на військових, встановив у Польщі диктаторський режим. Не йшлося вже про жодну автономію Галичини, яку польська влада мала намір цілком асимілювати та інтеґрувати до своєї держави. Навіть назву «Галичина» замінили на «Східна Малопольща».

"Енергійний міністр"

Активним провідником політики Пілсудського став Броніслав Вільгельм Перацький (1895-1934). Він походив із Західної Галичини. Народився у м. Горлиці 28 травня 1895 року в родині начальника фінансової сторожі. У роки І Світової війни (1914-1918) служив у польських військових формуваннях – легіонах Пілсудського. З 1918-го – член Польської Військової Організації. У 1918-1919 рр. брав участь в українсько-польській війні. Під час боїв у Львові Перацький у ранзі капітана командував польськими військами в районі Головного вокзалу.

1923 року він очолював відділ некатолицьких віровизнань. У цей період був одним із прихильників політики забезпечення національно-культурних прав українського населення на окупованих землях з метою перетворення їх на лояльних громадян Польської держави. З кінця 1920-х років став одним із провідних діячів "санаційного" режиму та проурядової політичної організації «Безпартійний Блок Співпраці з Урядом» (BBWR), з 1928 року – депутат сейму сейму. Виступав за проведення політики "сильної руки". Деякий час очолював польську таємну поліцію. У 1929-1930 рр. – віце-міністр, з 1931-го – міністр внутрішніх справ Польщі. У 1930-му керував "пацифікацією" в Галичині (зокрема, у Львові), а згодом як міністр внутрішніх справ санкціонував каральні заходи щодо українського населення в Ліскому повіті (Лемківщина) 1931 року, на Волині та Поліссі 1932-го.\

Пацифікацією назвали масові репресії восени 1930 року щодо українського населення Галичини, проведені урядом Польщі, який з 24 серпня очолював Пілсудський. Приводом для пацифікації послужили численні протипольські акції, зокрема підпали майна польських власників, пошкодження ліній зв'язку, які відбувалися в краї влітку та восени 1930 року. Відповідальність за ці дії польська влада поклала на українське підпілля, тим паче, що провід ОУН (УВО) публічно визнав причетність до організації саботажів як форми протесту проти політики Польщі на українських землях.

Рішення про проведення пацифікації затвердив особисто маршал Юзеф Пілсудський. Її метою, окрім "умиротворення" Галичини та послаблення українських політичних сил, було забезпечення максимального успіху урядовому таборові (BBWR) на виборах до сейму у листопаді.

Під час поліційних експедицій у трьох воєводствах Галичини було проведено понад 5 тисяч брутальних обшуків, численні арешти активістів українських організацій і установ, вчинялись побиття та знущання з українських селян, учителів, священиків (при цьому 7 осіб загинуло). У багатьох громадах було ліквідовано осередки організацій "Пласт", "Луг", "Сокіл", філій "Просвіти", кооперативів.

Репресії, тиск влади на українське громадянство спричинилися до зменшення українського представництва у парламенті. Українці Галичини здобули у сеймі 20 місць, у сенаті – чотири. Українські посли та сенатори звернулися до Ліги Націй з проханням дослідити дії каральних відділів під час пацифікації та змусити Польщу виконати свої міжнародні зобов'язання щодо українців Галичини. Рада Ліги Націй створила комітет для вивчення ситуації на західноукраїнських землях. У січні 1932 року на спеціальному засіданні рада ухвалила рішення, яке засуджувало дії польського уряду щодо українського населення.

Одним із головних наслідків пацифікації стало зростання серед галичан національної свідомості, ворожих настроїв до польської держави та поляків, що спричиняло подальше посилення боротьби ОУН. Хоча 1931 року під тиском міжнародної громадськості уряд пішов на деякі поступки в економічній і культурно-освітній областях для української меншості в Польщі. У червні 1931 року Броніслав Перацький провів переговори з провідними діячами Українського Національно-Демократичного Об'єднання та митрополитом Андреєм Шептицьким задля пошуку шляхів досягнення українсько-польського політичного компромісу.

Всяка дія породжує протидію

Однак керівники ОУН в краю не погоджувались на компроміс і розгорнули новий виток саботажних і терористичних акцій. Як описує Петро Мірчук у "Нарисі історії ОУН", організація сприйняла насильство як політичне знаряддя проти зовнішніх і внутрішніх ворогів. Під керівництвом Крайової Екзекутиви на Західноукраїнських землях здійснили в Галичині й на Волині сотні акцій саботажу, включно із підпалами маєтків польських землевласників, бойкотів державних шкіл і польської тютюнової й горілчаної монополії, десятки експропріаційних нападів на урядові установи з метою здобуття коштів для своєї діяльності, а також близько 60 політичних убивств. Найвідомішими жертвами були польські високопосадовці Тадеуш Голувко та Броніслав Перацький, чиновник радянського консульства у Львові Майлов (убитий за голодомор 1932-1933 років у Радянській Україні) й Іван Бабій, директор Української Академічної Гімназії у Львові (українець, звинувачений у співпраці з польською поліцією).

Степан Бандера - крайовий провідник ОУН на Західноукраїнських землях з 1933 року

Що ж до убивства Броніслава Перацького, то, як потім було вияснено на суді у Варшаві, розпочатому 18 листопада 1935 року, "Степан Бандера як Крайовий провідник ОУН дав наказ убити міністра Перацького і керував цілою акцією атентату; Микола Лебедь – технічно підготовив ґрунт у Варшаві для виконання атентату; Дарія Гнатківська була помічницею Лебедеві в його роботі; Ярослав Карпинець – виготовив бомбу, яка мала вбити Перацького; Микола Климишин – помагав Карпинцеві у виготовленні бомби доставою потрібного матеріялу; інж. Богдан Підгайний – сконтактував Мацейка, вбивника Перацького, з Бандерою, дав Мацейкові револьвер і тримав контакт з Лебедем під час підготови атентату; Іван Малюца – пересилав Лебедеві гроші під час його перебування у Варшаві й опісля приготовив для Мацейка місця для переховування; Яків Чорній – переночував у себе Мацейка, коли той утікав з Варшави після вбивства Перацького; Євген Качмарський – помагав Мацейкові у Львові ховатися; Роман Мигаль – утримував зв'язок Мацейка з Малюцою; Катерина Зарицька і мґр. Ярослав Рак – помогли Мацейкові втекти через кордон до Чехо-Словаччини".

Петро Мірчук так описав перебіг замаху на міністра: "В умовлений день, 15 червня 1934, Мацейко пішов під будинок клюбу, маючи з собою бомбу, виготовлену в краківській хемічній лябораторії ОУН та привезений з собою зі Львова револьвер „Гішпан" калібру 7,65. Мацейко мав наказ у момент, коли він буде біля міністра, надавити рукою завинену наче пакунок бомбу так, щоб роздушити скляну рурку, у висліді чого мав наступити вибух, який розірвав би Перацького і атентатника. На віддалі зору в той час вулицею мали проходжуватися Лебедь з Гнатківською, щоб здалека подати Мацейкові знак, що з авта якраз висідає міністер.

Перацький приїхав, як звичайно, коротко після третьої години. Проходячи ніби випадково попри нього, Мацейко натиснув на пакуночок. Але бомба не вибухла. Як пізніше виявила експертиза, скляна рурка була міцніша, ніж припускалося. Бачачи, що бомба "не діє", Мацейко витягнув револьвер, підбіг до Перацького в той момент, коли він входив уже до їдальні клюбу, й кількома пострілами поклав його трупом. Після втечі, описаної в газетах зразу по атентаті, Мацейко пішки пройшов приблизно 50 кілометрів поза Варшаву, всів на малій станції на поїзд і поїхав до Люблина, де мав адресу члена ОУН Якова Чорнія. За організаційною кличкою Чорній прийняв Мацейка і переночував його".

З Любліна Мацейка переправили до Львова, де він жив на конспіративній квартирі. Доволі довго вишукували шляхи його відходу за кордон. Врешті-решт 5 серпня 1934 року Я.Рак та К.Зарицька перевели його через кордон до Ясині на Закарпатті, яке тоді належало до Чехо-Словаччини. Потім Григорій Мацейко (1913–1966) емігрував до Аргентини.

А його револьвер залишився у Львові. Потім з цього револьвера були вбиті директор філії Академічної гімназії Іван Бабій, який нібито намовляв своїх учнів до співпраці з польською поліцією, та Яків Бачинський, якого вважали таємним агентом поліції. У судовому процесі, який відбувся з 25 травня до 26 червня 1936 року у Львові, звинуваченими в здійснені й організації вбивств Бабія, Бачинського та працівника консульства СРСР Майлова були підсудні попереднього Варшавського процесу та ще кільканадцять осіб, підозрюваних у приналежності до ОУН.

Суд як політична трибуна

Вони були засуджені: Степан Бандера (26 років, студент Львівської політехніки), Микола Лебедь (25 років, абсольвент гімназії), Ярослав Карпинець (30 років, студент Краківського університету) – до смертної кари, заміненої згодом на довічне ув'язнення; Микола Климишин (26 років, студент Краківського університету), Богдан Підгайний (31 рік, інженер)  – на довічне ув'язнення; Дарія Гнатківська (23 роки, абсольвентка гімназії) – на 15 років тюрми; Іван Малюца (25 років, студент Львівської Політехніки), Євген Качмарський (25 років, незакінчена гімназична освіта), Роман Мигаль (24 роки, студент Львівського університету) – на 12 років тюрми; Катерина Зарицька (21 рік, студентка Львівської Політехніки) – на 8 років тюрми; Яків Чорній (28 років, студент Люблинського університету), Ярослав Рак (27 років, правник) – на 7 років тюрми. Після амністії тюремні терміни до 15 років зменшено наполовину, а понад 15 – на одну третину.

У підсумку процесу оголошено такий вирок: "Степан Бандера і Роман Мигаль – досмертне тюремне ув'язнення; інж. Богдан Підгайний, Іван Малюца, Євген Качмарський, Роман Сеньків і Осип Мащак – по 15 років; Ярослав Спольський – 7 років; Ярослав Макарушка – 6 років; Катря Зарицька, Володимир Янів, Ярослав Стецько, Іван Равлик, Осип Феник, Володимир Івасик, Олександер Пашкевич та Іван Ярош – по 5 років; інж. Роман Шухевич, д-р Богдан Гнатевич і Володимир Коцюмбас – по 4 роки; Семен Рачун – 6 місяців тюремного ув'язнення; Віру Свєнціцьку й Анну Дарію Федак звільнено".

Судилище стало трибуною, яка прославила нове покоління безкомпромісних борців за Україну: Степана Бандеру та його побратимів

Через два дні після вбивства Б.Перацького, 17 червня 1934 року президент ІІ Речі Посполитої, професор Львівської політехніки Ігнатій Мосціцький видав указ про створення "місць ізоляції для осіб, які можуть порушувати безпеку, спокій і громадський порядок". Перший і єдиний в тодішній Польщі табір створили 12 липня 1934 року на місці колишніх російських касарень біля містечка Береза-Картуська (тепер у Берестейській області Білорусі). Там "ізолювали" без суду на три місяці всіх підозрюваних. Термін їх позасудового ув’язнення могли продовжити й до року. Першими в’язнями Берези стали члени радикального польського націоналістичного руху "Фаланга". Саме їх спочатку підозрювали у здійснені замаху на Перацького. Адже всі пам’ятали вбивство польським націоналістом Еліґіушем Нєвядомським першого президента ІІ Речі Посполитої Ґабріеля Нарутовича 16 грудня 1922 року.

Ігнацій Мосціцький

Броніслава Перацького урочисто поховали у місті Новий Санч, до він вчився у гімназії. В багатьох містах Речі Посполитої на згадку про міністра перейменовували вулиці. Зокрема й у Львові 1934 року з’явилася вул. Перацького (тепер вул. Залізнична).

На чужому горі без розплати свого щастя вам не збудувати

Підсумовуючи вищезазначене, слід сказати. Лицемірство дорого обходиться. Юзеф Пілсудський хоч і казав, що «без незалежної України, не може бути незалежної Польщі», але фактично поляки,в изволившись, розбудовували свою державність в тому числі і коштом України. Але за все треба платити. Заплатив своїм життям і борець за незалежну Польщу на українських теренах Броніслав Пєрацький. Залишається сподіватись, що його співвітчизники зробили належні висновки і не будуть в подальшому вести себе як геополітичний Попандопуло: «Це тобі, а це і це, і це – мені».

Слава Україні!

НАРОДЖЕНИЙ МАЙДАНОМ. МИХАЙЛО ПОСІТКО.

НАРОДЖЕНИЙ МАЙДАНОМ

Друзі, у кожного з нас своя історія, надія, свій біль та свої радощі. Але єднає нас – наша земля, мова, культура, любов до рідних. Ми закохуємось, одружуємось і хочемо створювати родини тут – на своїй землі. Ми народжуємо, виховуємо дітей і бажаємо їм щасливої долі. Ми прагнемо мати роботу й достаток. Наші батьки старіють і мають право на гідний відпочинок. Так має бути, і так буде, якщо закони працюватимуть на українців, а не проти нас.

Рішення з’їзду ВО «Свобода» запропонувати мене кандидатом до ВРУ по 193-му округу це відповідь старим засидженим корупціонерам, бандитам і олігархам: ваш час минув. Дайте дорогу молодим, тим, хто змінюватиме країну власним розумом та любов’ю. Хто не допустить реваншу, як зовнішнього ворога, так і внутрішнього.

По 193-му округу зареєстровано 15 кандидатів у народні депутати України. Щоб обрати одного гідного, варто зрозуміти мотивацію кожного. Один йде щоб не втратити васалів та продовжити грабунок, інші – заради особистих амбіцій, щоб не позбутись посад, засвітитись чи спробувати власні сили. Є ті, хто йде технічними кандидатами. З-поміж них є й гідні.

Пригадайте, Майдан вимагав нових облич, здатних взяти відповідальність керувати країною. Але за весь цей час лише одиниці продовжують боротьбу: одні стомились, інші виїхали за кордон, багато загинуло на фронті. Є й ті, що пристосувались. Я – народжений Майданом. І ви знаєте, що я і моя команда щоденно продовжує протистояння старій підфарбованій системі. А звідки взялись інші? Чи знайдете ви їх після виборів?

Наша земля потребує народного депутата, який не крастиме, не збиратиме податей, не принижуватиме, не займатиметься рейдерством, і згадуючи про вас, раз на 5 років не підкидатиме мізерні подачки, а писатиме важливі закони та реально захищатиме інтереси громадян. Так як це роблять мої побратими.

Дорогу молодим! Україні – Свобода !

Ми зобов’язані обрати щасливе майбутнє для наших дітей. Іншого шляху немає.

Знаю, що владі вигідно тримати нас за жебраків. Тому я зроблю все, щоб українці були заможними і вільними на своїй Богом даній землі!

Барановський Володимир Ірина Шелепницька
Dmytro Kostiukovych Володимир Кондрук Юлія Сабат Геннадій Бенкендорф Микола Сливка Людмила Шидей Ларіса Діновська Валентина Магілат (Valentina Magilat) Віталій Дрозд віра шпильова Іра Посітко Ольга Жмудовська Анна Миронюк Людмила Людмила Тарас ПономаренкоМихайло Посітко Вероніка Сваричевська Сергій Калуцький Maria Rusakova Володимир Костюк Геннадій Бєлов Микола Бєлов

ІДЕОЛОГІЯ СПАСІННЯ ТА ЛЮБОВІ: ПРО НАЦІОНАЛІЗМ. Оксана Стриґ

Якось довелося вести чергову розмову про те, яку політичну силу підтримую. Відповівши, що підтримую націоналістів, зробила уточнення - “українських націоналістів”. 

І тут спало на думку, що таке уточнення дійсно необхідне. Українцям протягом десятиліть нав'язували агресивне кліше про аналогії нацизму та українського націоналізму. Але тут є фундаментальна різниця: європейський націоналізм базувався на відчутті зверхності європейських націй. Так було, практично, з моменту утвердження Європи. 

Розквіт культури, мистецтва, економіки, колоніальна політика, уявлення про світову першість - все це стало благодатним підгрунтям для виникнення на теренах деяких європейських держав філософських та державницьких концепцій про вищість [наприклад, німецької] нації.

Чи мали ми хоча б приблизні передумови в Україні?

Відповідь очевидна - єдині передумови, які ми мали - прагнення до виживання і збереження української нації. 

Ставши ареною постійних завоювань і поділів сфер впливу сусідськими державами, українці постійно знаходились на межі придушення та винищення. Одна хвиля змінювалась іншою, не даючи ані найменшої перерви для того, щоб вдихнути волі.

Очевидно, що за таких умов нав'язування чужої ідеології, звинувачення нації, яка й до сьогодні балансує на межі свого становлення у тому, що вона хоче когось знищити - є надто цинічною маніпуляцією.

Свідомо не даючи українцю  вільно й  усвідомлено відчути себе представником величної української нації, на 28 році незалежності  - нас позбавляють права бути  повноцінними громадянами та господарями у власній державі.

Тих, що протистоять маніпуляціям  і мають ясне бачення правди – меншість.  Безперервний інформаційний  тиск, обман та пригнічення, що приправлені навіюванням безпідставних страхів (на кшталт - прийдуть націоналісти=ницисти… тощо) затуманюють голови і позбавляють  раціонального мислення.

Український націоналізм - це не ідеологія знищення, це ідеологія спасіння. Це надзвичайна та справжня любов до власної землі, до усього рідного.

Часто можна почути нарікання про те, як  погано нині  в Україні; марно чекати від таких  і гарного слова про рідну землю. Але запитую: як те, що ми так не любимо, має раптом полюбити нас та ще й приносити благодатні плоди?  

Певне, що  вже давно пора поставити крапку в безкінечній штучній дискусії і глибоко усвідомити: український націоналізм — це не ненавість спрямована ПРОТИ,

український націоналізм, це любов спрямована ДО.

ЕПОХА ШОУ-БІЗНЕСУ Оксана Стріґ

В морі тотальних перетасувань ймовірних політичних партій, які будуть або не будуть представлені в парламенті, виникає бажання абстрагуватись від цього пустослів’я і уявити, яким він може бути – функціональний парламент в Україні.

Почнемо з простого запитання, чи склалась у нас демократична парламентська традиція, чи ми досі маємо її прототип? Здається, відповідь достатньо очевидна. 

Чому  так сталось?

Відкинемо пояснення про «хакнуті» інтернетом мізки і спробуємо поміркувати. Політична культура в Україні як така, мабуть, ще складеться дуже не скоро. Парламент у нас виступає не інструментом волі народу, а органом з вирішення проблем великого бізнесу. Наявність політичних партій в парламенті пов’язаних з певними бізнес-інтересами вже перетворилась на необхідність, яка абсолютно нормально сприймається українцями. За відсутності критеріїв і прикладів, яким  має бути справжній політик або політична сила, нам постійно нав’язувались тотожності: якщо  ... то...

Бізнес у владі.

Розповсюджена думка: якщо успішний бізнесмен - то й успішний політик, або: десь там реалізувався, щось зробив - і політиком зможе. Зручний орієнтир для вибору. Зручний для них (представників бізнесу), але не для нас. В 2014 році ми отримали шанс на зміни. До Верховної Ради потрапили поодинокі (що важливо) представники з "народу", але бажаного зворотного зв’язку так і не сталося. Кволі ініціативи політичних дилетантів, як і очікувалось, потонули у застояному парламентському болоті. Українська політична система, яка переважно, й вже традиційно, використовувалась в інтересах бізнесу, нині почала набувати форм незрозумілої творчості. Слідом за бізнесом туди подались представники шоу-бізнесу, сповнені великими ідеями та впевнені у своїх силах й шляхетності намірів.
Ніхто, власне, не піддає сумніву таку заїжджену та часто вживану пересічним українцем фразу: «ну, він же не дурний».

Так, але ось тут і помилка: бізнесмен не дурний, але він мислить діаметрально протилежними від необхідних політику категоріями. Бізнес орієнтується суто й виключно на власну вигоду. Які там блага народу? Переслідуючий власне збагачення, не може бути зацікавленим у зростанні сили, що ймовірно становитиме небезпеку для його статків. Обираючи бізнес у владу, ми самостійно провокуємо народження нових олігархів.
Щодо шоу-бізнесу.

Концерти можуть бути видовищними, промови - переконливими, а наміри беззаперечними, але справжня політична сила формується системою з конкретними принципами та ідеологією. Це не раптовое прозріння через шалене прагнення до змін у нашій багатостраждальній країні. Політична сила повинна мати чіткий план заради чого вона йде у парламент: не заради самореалізації, або ще гірше – "там буде видно".
Якби довелося читати курс політичної культури в Україні, почаала б з найпростішої тези: політика – це не бізнес, а тим паче не шоу-бізнес.

Найуспішніший у своїх прагненнях бізнесмен, буде успішно нещадним до прагнень інших. Талановитий митець, з високими духовними ідеалами, розчарувавшись, шукатиме інші неідеальні шляхи в брудному політичному бутті.
На мою думку, нами пройдено достатньо довгий шлях, щоб зрозуміти: варто припинити орієнтуватись на нав’язані нам тотожності та штучні образи. Політик і політична сила – це в першу чергу - ідея, а не інтерес, основна мета якої змінювати, впливати, тиснути на державу заради блага українського громадянина та можливостей реалізації його прав.

Можливо, у нас немає такої партії, яка абсолютно точно відповідає класичним високим параметрам та очікуванням українців. Але з-поміж інших проектів, вирізняється одна політична сила, що має чітке бачення розвитку української України, має досягнення і свою майже 30-річну історію.

Маю великі сподівання, що з наступним парламентом ми остаточно не втратимо Україну.

Оксана Стріґ

ВИШИВАНКА СВОБОДИ 2019. Кам'янець-Подільський

ШАНС. Оксана Стріґ

Шанс для України

Попри те, що президентська кампанія закінчилась, аналітичні прогнози продовжують сипатись безперестанку. Аматорська хвиля фейсбуку вже стихла, а фахівці роблять спроби розмірковувати надалі, адже з моменту свого обрання майбутній Президент поки не дав хоча б якихось конкретних підстав для розуміння своєї персони. Спочатку аналізувався феномен Зеленського (чому так сталося), а потім – що йому робити далі. Мабуть, вперше в історії незалежної України існує таке безмежне і невизначене поле для прогностичної фантазії експертів. В даному контексті хотілося б навести іще одну думку, чому так сталося. Більшість зійшлися на одностайній позиції про голос проти Порошенка, але, можливо, десь на несвідомому рівні (а в когось і цілком свідомо), голос був відданий проти влади, як такої взагалі, за президента без чітко окреслених владних амбіцій і узурпаторських планів.

Очевидно, переосмисливши поразку, Петро Порошенко усвідомив чіткий план дій для себе на майбутнє про що свідчив його сяючий вигляд під час привітання українців з Великоднем. Черговий раз трактуючи політичний устрій держави на свій розсуд і наголошуючи на тому, що Україна все ж є парламентсько-президентською формою правління, він має всі шанси повернути втрачену владу на виборах до Верховної Ради та відтіснити чинного президента, якщо той так і не знайде дієвих способів укріпити свої позиції. Варіантів існує безліч і вони знову навперебій програватимуться експертами і вкладатимуться в наші голови. Також будуть підживлюватись панічні настрої про загрози перед якими опинилася країна без твердої руки Петра Олексійовича. Черговий раз вступить в дію такий звичний сценарій: за що боролись на те і напоролось. Нас, відійшовших трохи у бік, знову повертатимуть назад до замкненого кола. Власне, як це і сталося після Майдану.

Само собою у всіх цих політичних комбінаціях та іграх, головний фактор – український народ – враховуватиметься лише в аспекті як його краще обминути (або обманути). Це вже вдавалося не однин раз і вдається надалі.

На сьогодні утворився унікальний політичний люфт, який траплявся не так часто в українській історії. В українців знову з’явився шанс сказати своє вагоме слово – сформувати український парламент, який діятиме в інтересах громадян . Поки що чинна влада це бачить і будує плани як втримати свої позиції. Українці, попри інформаційну пелену і мільйони інших факторів, мають відчути свою силу і вагомо на ці плани вплинути. Обираючи з-поміж запропонованих нам політичних паяців, запроданців і комерсантів варто бути обережним і розуміти, що ми нарешті можемо повернути вектор історії в бажаний бік, зробивши дійсно егоїстичний, прагматичний незручний для влади вибір – віддати Україну в руки українців.

Згадуючи події 2014 року, які мали би бути поворотним моментом та призвести до змін, починаєш черговий раз аналізувати, чому ж цього таки не відбулося. А не відбулося це через історичну несправедливість. Роль націоналістів, яким в умовах тотального придушення з боку опонентів таки вдалось розхитати позиції існуючого на той момент режиму, була нахабним чином знівельована, а їхні переконання та ідеологія незаслужено присвоєні для тимчасового користування в чужих інтересах. Хочеться особливо наголосити для тих, хто на цих рядках відчув гострий внутрішній протест: роль народу є першочерговою, але політичне представництво громадян є обов’язковою умовою функціонування держави. На той момент єдиною силою, яка найбільше дослухалася до голосу народу були націоналісти.

Фінал цих цинічних ігор з українцями, мабуть, був неочікуваним для всіх. Ми не просто змінили маршрут чи повернулись назад – ми забрели у невідомому напрямі.

Оксана Стріґ

ТВОЯ МОВА -ТВОЯ ЗБРОЯ

25 квітня 2019 року стало знаковою датою в новітній українській історії. У цей день Верховна рада ухвалила закон про забезпечення функціонування української мови як державної. Знущань, заборон зазнавала мова у різні часи від різномасних окупантів, та й понад 30 років в добі Незалежності потерпала вона від байдужості. А у 2012 році закон Колєсніченка-Ківалова (далі – закон КК) навис справжньою загрозою над солов’їною. Саме тоді в Києві відбулися масові протести, сутички з силовиками Януковича. Саме тоді «спецназ опозиції» - ВО «Свобода» показала свою силу у сутичці з «Беркутом» під Українським Домом. 

Все ж влада тоді протиснула антиукраїнський закон. Ненадовго. Через півтора року відбулась революції Гідності. Майдан вимагав  скасувати закон КК. Новообраний спікер Турчинов, прозваний у мережі  чомусь «кривавим пастором», не зміг виконати вимоги майданівців, наївно сподіваючись, що це зупинить російську агресію. Лише через декілька років законодавче врегулювання статусу української мови знову постало на порядку денному: з’явився законопроект N 5670-д, що  ряснів численими недоопрацюваннями.

       

         Українцям нав’язувалися такі терміни, як «мова прийнятна для сторін», що  поширювалась на різні сфери суспільного життя: органів правопорядку (ч. 2 ст. 13), обслуговування (ч. 2 ст. 26), охорони здоров’я (ч. 2 ст. 29), транспорту (ч. 3 ст. 32).  

25 статей Закону із 59-ти  містили термін «інші мови», у 5-ти статтях застосовувася термін «мови національних меншин», у 4-х – «мови ЄС»,  рясніло й іншими «статусами»:  «державна мова в освіті» (ч. 7 ст. 17), «державна мова у науці» (ст. 18), «державна мова у книговиданні та книгорозповсюдженні» (ч. 3 ст. 22), «державна мова в електронних інформаційних системах» (ч. 1 ст. 23). Все це  розмивало  і зневиразнювало суть закону, принижуючи його дієздатність, обмежуюючи можливість впливів на функційний простір  державної мови.

Такі ж  спостерігається у Законі «Про освіту» (ст. 7) і законопроекті «Про середню освіту» (ст. 5), що несуть загрозу нейтралізації державного статусу української мови через паралельне використання мов нацменшин, так званих «корінних мов», «інших мов», «мов ЄС». Це суперечить рішенню Конституційного Суду України від 14.12.1999 р.: «Виходячи з положень статті 10-ої Конституції України та законів України щодо гарантування застосування мов в Україні, в тому числі у навчальному процесі, мовою навчання в дошкільних, загальних середніх, професійно-технічних та вищих державних і комунальних навчальних закладах України є українська мова. У державних і комунальних навчальних закладах поряд з державною мовою, відповідно до положень Конституції України, зокрема частини п’ятої статті 53, та законів України, в навчальному процесі можуть застосовуватися та вивчатися мови національних меншин».

По всій Україні, зокрема й  у Кам’янці-Подільському ВО «Свобода» спільно з науковцями, українською інтелігенцією провели низку форумів «За українську мову». 

Їх учасники вимагали від влади:

1. Ухвалити новий мовний закон на основі законопроекту № 5669 від 19.01.2017 р. «Про функціонування української мови як державної та порядок застосування інших мов в Україні» та запобігти включенню в новий закон українофобських положень скасованого Конституційним Судом України сумновідомого закону «Про засади державної мовної політики»;

2. Внести зміни в законодавство про освіту задля узгодження зі ст.ст. 10 та 53 Конституції України та рішенням Конституційного Суду України від 14.12.1999 р., визначивши, що держава утверджує державницьку мовну модель освітнього процесу й водночас створює всі необхідні умови для навчання мовами нацменшин у суботніх чи недільних школах за власний кошт.

       Бездарна (байдужа)  політика Порошенка-Гройсмана викликала глибоке розчарування широкого загалу українського народу, чим скористалися інші олігархічні клани. Як і попереджали ще в 2014-2015 роках свободівці, кожен день правління Порошенка-Гройсмана додавав сил реваншистам. Підсумком стали результати президентської кампанії 2019 року. В цих умовах патріотичне середовище вимагало невідкладного ухвалення мовного закону.

Націоналісти, яких вкотре намагалися зробити невісткою, винною у всіх бідах, пішли на компроміс і максимально включились до  роботи над вдосконаленням законопроекту 5670. З цією метою депутатами-свободівцями було внесено десятки поправок.

Так у частині 2 ст. 6  внесено поправку про те, що громадяни, для яких українська мова не є рідною, зобов’язані записувати у документи, що посвідчують особу, свої імена та прізвища, відповідно до норм українського правопису.

Надзвичайно важливою правкою націоналістів є те, що вищі державні посадовці зобов’язані не лише володіти державною мовою, але й використовувати її під час виконання своїх посадових обов’язків. Це важливо, адже це давало право спілкуватись  чиновнику  мовою загарбника на цілком «законних» підставах.

Слід захистити від русифікації українське військо. Проект закону було доповнено нормою, що українська мова має використовуватися не лише в документації а й в  командах та під час навчання та виховних заходів.

Окремим законом максимально жорстко визначатимуться критерії україномовного продукту. Законом закріплене сприяння виданню та поширенню через державні й комунальні бібліотеки та сітку книгарень творів української літератури, заохочення перекладання й видання українською мовою іншомовної літератури.

Улюблена тактика русифікаторів полягає у тому, щоб звести вживання української лише до сфери мистецтва. На протидію цьому у законі чітко вимагається використання української мови у проектно-технічній документації.

Не всі пропозиції свободівців були прийняті. Слабко захищена українська мова у сфері освіти тощо. Втім, якщо українці підтримають своїми голосами створення потужної фракції націоналістів у Верховній раді наступного скликання – мовний закон буде вдосконалений і солов’їна буде в безпеці. Бо російські танки прийшли туди, де не розмовляли українською.

Без реального захисту, широкої популяризації, чітких норм, що не дозволяють вільного трактування, не можна очікувати, що українська мова не потерпатиме й надалі від посягань внутрішніх чи зовнішніх окупантів.

Сливка Микола