Нечасто дописую у фейсбук. Але до шостої річниці Майдану вирішив зробити виняток. Текст набраний нашвидкоруч і, як на мене, дещо провокативний.

Автор тексту Сергій Калуцький - завідувач сектору "Старий замок" Кам'янець- Подільського  державного історичного музею-заповідника




Ось пройшло уже шість років від початку буремних подій на Майдані зими 2013–2014 рр. свідком (і трішки учасником) яких мені довелося стати. І сьогодні про них, незважаючи на знаковість і визначальність для України, почала забувати, на превеликий жаль, значна частина наших співвітчизників. Цьому сприяє й позиція вищого політичного керівництва, яке воліє «винести» їх на маргінес історичної пам’яті українців, як такі, шо, мовляв, розколюють країну і суспільство. Та й більшість тих, хто споглядав криваві протистояння по телебаченню самі бажають забути ці події, аби не порушувати свою солодку ілюзію «впевненості у завтрашньому дні». Тому, найбільш імовірно, відзначення чергової річниці Майдану на державному рівні пройде непомітно, формально, виключно для звітів чиновників. Лише майданівці й ті, хто їм симпатизував і підтримував, будуть щиро пройняті спогадами зими 2013–2014 рр.

Однак проблема пам’яті про події Майдану породжує іншу – проблему їх глибшого осмислення, розуміння сутності того, що відбувалося декілька років тому, а не поверхового трактування. 
Ймовірно, ми лише підходимо до етапу ґрунтовного осягнення й більш точного висвітлення протистоянь 2013–2014 рр. Не претендуючи на всеохопність й усвідомлюючи їх суб’єктивність, висловлю низку власних міркувань і спостережень.

✅По-перше, Майдан став повною несподіванкою для більшості населення України. Навіть для тих представників активної меншості, котрі хотіли радикальних змін і робили усе можливе для організації революційного протистояння режиму. За президентства В. Януковича усім здавалося, що країна поринає у тривалий політичний і соціальний «застій» – такий звичний і по-своєму благодатний стан для правлячого олігархічно-чиновницького класу й такий жаданий пасивною більшістю, для якої основне у житті «стабільність». Революційного вибуху не спромоглася (чи не забажала) спрогнозувати більшість підгодованих політологів. Мабуть, отримуючи гроші від провладних політиків, вони не бажали дратувати й засмучувати своїх хазяїв-роботодавців.

✅По-друге, зважаючи на зміни що відбуваються у світі, вважаю очевидним той факт, що Майдан 2013–2014 рр. кардинально відрізнявся від Майдану 2004 р. Для українців протистояння 2004 р. – це ще XX століття, а події зими 2013–2014 рр. ознаменували прихід XXI, яке неймовірно швидко мчить нас до якогось невідомого і незрозумілого майбутнього, а ми з острахом продовжуємо хапатися за старі зрозумілі нам форми і сенси. Майбуття лякає і вибиває з-під ніг ґрунт впевненості.

✅По-третє, не завжди звертають увагу на очевидний факт, що крайній Майдан був явищем соціально строкатим. Він складався із різних за своїм світоглядом груп громадян, об’єднаних у даний історичний момент доволі абстрактною (але від цього не менш благородною) метою блага для Батьківщини, яке вони, все ж таки, розуміли кожен по-своєму. Так, на моє переконання, доцільно виокремлювати Майдан і Євромайдан.

Майдан – це різноманітні націоналістичні спільноти, об’єднання й партії. Саме вони в основному й винесли на собі тягар боротьби із режимом, витримали жорстокі протистояння 18–20 лютого 2014 р., а невдовзі сформували добровольчі батальйони.

Євромайдан – численні ліберальні (а в суті своїй лівацькі) групи, представників яких часом називають єврооптимістами. Вони із 2014 р. стали рупором і реалізаторами не завжди виважених, а часом і відверто сумнівних, реформ. Саме із їх середовища вийшли ідеологи ЛГБТ-руху та інших дегенеративних цінностей, які за фінансової й організаційної підтримки таких же ж лівацьких партій і рухів із країн Західної Європи силою нав’язуються українцям. Нам іще доведеться пожинати сумні наслідки їх діяльності.

✅По-четверте, і це основне на чому хочу зосередити увагу, під час подій Майдану 2013–2014 рр., на мою думку, було посіяно крихітне зернятко майбутньої української «національної аристократії» – тих кращих, хто ризикував життям у вуличних протистояннях, а невдовзі захищав Батьківщину у складі добровольчих батальйонів. Даний термін, який свого часу обґрунтував ідеолог українського консерватизму й один із основоположників державницького напряму в українській історіографії В. Липинський, вважаю найбільш ємким для означення осіб, для яких політичне життя – це не просто засіб для здобуття влади, статусу й отримання прибутку, а є служінням Україні і Богу. Він краше ніж сучасний семантично ширший термін французького походження «політична еліта» розкриває суть їх світогляду.
Необхідність становлення цієї особливої, нечисленної верстви має для нас першочергове значення і є запорукою виживання українців як нації, про що свідчить й історія. Через тривалу відсутність своєї держави, яка б охоплювала усі етнічні українські землі, ми поступово втрачали представників вищих привілейованих станів і верств – політичний та духовий провід українського суспільства. Вони від XІV по XX століття (з перервами) невпинно переходили на службу іноземним правителям-поневолювачам й захищали чужі імперії і під їх знаменами поповнювали світову скарбничку ратних і духовних подвигів, культурних надбань та інтелектуальних здобутків. Водночас розмінювали відданість своїй землі, національну й станову гідність на шляхетство, дворянство, маєтності та неправдиву ласку сусідніх володарів. Так українці втратили свою аристократію й по сьогоднішній день є народом без національної політичної еліти.
А нація без проводу – активної якісно відмінної верстви, що здатна осягнути сенс її існування як спільноти, сформулювати й запалити ним співвітчизників – приречена блукати манівцями історії. 
Аби стати її повноцінним суб’єктом і збудувати наш спільний дім, де запанує «своя правда і сила, і воля», мусимо виплекати, виховати, загартувати свою національну аристократію. Вона має стати добірною меншістю, яка житиме ідеалами служіння Богу і Батьківщині, горітиме ними й захищатиме. 

Бо завжди – це люди окремого, іншого типу, іншого духу – шляхетні, аскетичні, вольові. Лише такі здатні на чин, подвиг. Їх не купити й не залякати. Вони живуть і керуються вищими нематеріальними ідеалами, ставлять перед собою амбітні цілі й здатні надихнути інших до їх досягнення. Мають природну схильність до проводу, організації, а за потреби – й нав’язування своєї волі. Це люди іншої породи та інших великих завдань. Лише такі здатні із роз’єднаного натовпу створити спільноту, що чітко усвідомлює свої цілеустремління і прагнення, а із етнографічної маси – націю, яка знає й розуміє своє призначення у світовій історії, здатну відповідати на виклики цивілізаційного масштабу. Національна аристократія має стати окремою вищою верствою суспільства, окремою кастою, яка формуватиме світоглядні переконання широкого загалу співвітчизників.

Тим вибраним представникам нашого народу, які забажають приміряти на себе терновий вінець його проводу, слід усвідомити, що одне із найважливіших їхніх завдань – це пошук одвічних і створення нових сенсів буття для українців – того призначення, яке покладене на нас самим Богом. Лише осягнувши його, зможемо відповісти на питання: «Хто ми?», «Для чого існуємо у світі як нація?» і «Що маємо робити, аби залишити свій слід в історії?».
Відповіді на них в значній мірі залежать від того, яким чином формуються нації як великі спільноти і які етносимволічні (окрім етнічних) чинники впливають на їх становлення. 

Так, британський історик і соціолог Ентоні Д. Сміт, один із провідних спеціалістів сучасності із проблем нації та націоналізму, доводив, що кожний народ задля існування й свого утвердження має культивувати два типи міфів: міф про походження та міф про обраність. Можна не вдаватися у тонкощі історіографії, аби зрозуміти, що тривалий колоніальний статус наших земель мав вкрай негативні наслідки для історичної пам’ямті українців. 
Поневолені народи тому й поневолені, а не тимчасово завойовані, що забувають предків. 
І по сьогоднішній день, попри здобутки (а вони є) фахових істориків, знання пересічного співвітчизника про минуле України – це радше його відображення у кривому дзеркалі. Нам потрібно на основі несфальшованих джерел дати свій погляд на історичну долю українців. Бо коли його немає, то й не може бути сформовано національний міф про походження (міф про великих предків). Щоб виправити це необхідно здійснювати прості, але конче потрібні кроки, по-перше, проводити ґрунтовні академічні дослідження в галузі української історії, а, по-друге, виховувати у співвітчизників культ предків із знанням своїх родоводів і шанобливого ставлення до нашого минулого.

Пам'ять про духовні і ратні подвиги прадідів – коріння із якого проростає усвідомлення кожним народом своєї виняткової ролі у світовій історії. Це міф про обраність – віра в особливе призначення нації, що розкриває суть самого її існування як великої спільноти, формує майбутнє, закладає фундамент розвитку: культурного, політичного, економічного. Вона (віра) спонукає до звершень, боротьби і приносить національну велич. Світова історія дає нам приклади низки яскравих національних міфів про обраність. Так, євреї називають себе богообраним народом і їхня переконаність в істинності цього твердження дає сьогодні їм сили успішно захищати свою державу від арабів. Середньовічні європейські монархії бачили сенс свого існування у захисті християнства. Зокрема, від ісламу. Задля цього й організовувалися хрестові походи, які стали однією із найвеличніших, найгероїчніших сторінок європейської історії. Найбільш яскраво ідеї священної війни за віру простежувалися в Іспанії, Угорщині, Речі Посполитій. Однією із держав сучасності, яка від часу заснування культивує міф про свою обраність Богом є Сполучені Штати Америки. Низка його ідей була успадкована від колоністів-пуритан Нової Англії, які вважали себе покликаними до місіонерської діяльності й несли Слово Боже корінному населенню континенту. З часом, ймовірно під впливом ідей просвітництва, міф про обраність набув світських рис й втілювався у твердженні про найефективніший американський соціально-політичний лад, потребу захисту демократії у світі. Такі світоглядні орієнтири культивуються політичною елітою США і на початку ХХІ ст.

Становлення новітньої національної аристократії і здобуття повноцінної незалежності – це тривалий і складний процес. Він часто сповнений продажністю і зрадою ідеалів тими, хто ще вчора готовий був віддати за них життя. Так було завжди, так буде і у нас. 

Згадаймо, що тисячі років тому євреї, яких Мойсей виводив із Єгипту, за кожних труднощів нарікали й бунтували, згадуючи «казани із м’ясом», які мали у єгипетському рабстві. Вони знехтували свободою, відмовилися від свого, визначеного для них Богом, призначення. За це Він винищив їх у пустелі під час сорокарічної мандрівки. Тому у «землю обітовану» увійшли не вони, а їх нащадки – діти та онуки. І у нас, на жаль, частина активістів-майданівців, які претендують на роль середовища з якого виросте майбутня українська аристократія, проміняє благородні високі ідеї на матеріальний достаток і спокійне сите життя.

Ті ж, хто не продасть ідеалів духу і чину мають завжди пам’ятати, що українці – це народ, який протягом історії неодноразово відрікався від своєї аристократії через наївну ілюзію, що чужий пан буде кращим за свого, через брак стійкості і віри. Але: «Блаженні гнані за правду, бо їхнє є Царство Небесне» (Мф. 5, 10). Мабуть, це сказано і про зраджених Дон Кіхотів.


(збережено мову оригіналу, додано світлину з оригінальної публікації https://www.facebook.com/photo.php?fbid=2506805946271034&set=a.1638104616474509&type=3&theater)