БРОНІСЛАВ ПЄРАЦЬКИЙ. БУДІВНИЧИЙ НЕЗАЛЕЖНОЇ ПОЛЬЩІ ЗА РАХУНОК УКРАЇНЦІВ

Броніслав Пєрацький - міністр внутрішніх справ Польщі 1934 року. Керівник "пацифікації українців у 1930 році

Доля України після визвольних змагань 1917 - 1921 років

З попередньої статті ви могли дізнатись, як у 1919 році українці, відстоюючи свою державність від більшовиків, перервали блискучу кар’єру одеського кримінальника Мішки Япончика. На жаль, у боротьбі на декілька фронтів з цілою низкою ворогів Україна не встояла і була розподілена між окупантами СРСР, Польщею, Чехословаччиною та Румунією.

Втім, після поразки визвольних змагань 1917-1921 рр. частина українських самостійницьких сил не склала зброю, а продовжувала чинну боротьбу. Але на території України, зайнятій більшовицькою Росією, повстанський рух відносно швидко вичерпався. Селяни, "куплені" НЕПом, зайнялись господарчими справами, не підозрюючи, що на них чекає у 1930-1933 роках. А інтелігенція, спокушена "українізацією", пішла на службу більшовицькому режиму, сподіваючись збудувати українську радянську державу.

Галичина та Західна Волинь внаслідок Ризького миру 1920 року між РРФСР та УСРР з одного боку та Польщею дісталася останній. В 1923 році рада послів Антанти, яка визначала міжнародний світопорядок після закінчення Першої світової війни, визнала приєднання Галичини до Польщі, поставивши умовою автономію для українців. Однак виконано цього не було.

У Галичині активний саботаж і спротив окупаційному режимові чинила сформована з колитшніх офіцерів українського війська Українська Військова Організація (УВО), очолювана Євгеном Коновальцем, яка 1929 року була перетворена на ОУН.

Керівник Польської держави Юзеф Пілсудський загравав з наддніпрянськими українцями, але рішуче виступав проти приналежності західноукраїнських земель до незалежної Української держави.

Юзеф Пілсудський - прем'єр-міністр, фактичний диктатор Польщі з 1926 року

Слід згадати, що деякі польські тогочасні мислителі, які проживали в своєму уявному світі рожевих поні виношували «геніальний план» польсько-українського майбутнього співжиття. На їхню думку майбутня українська держава мала б зректися західних земель на користь Польщі, а натомість отримати «компенсацію» на сході, за рахунок російських територій. Українцям пропонувалась шкура медведя, на той час не мав жодних планів помирати, навпаки, готувався здирати шкуру з інших.

Антиукраїнський курс загострився після травневого перевороту у травні 1926 року, коли Пілсудський, опираючись на військових, встановив у Польщі диктаторський режим. Не йшлося вже про жодну автономію Галичини, яку польська влада мала намір цілком асимілювати та інтеґрувати до своєї держави. Навіть назву «Галичина» замінили на «Східна Малопольща».

"Енергійний міністр"

Активним провідником політики Пілсудського став Броніслав Вільгельм Перацький (1895-1934). Він походив із Західної Галичини. Народився у м. Горлиці 28 травня 1895 року в родині начальника фінансової сторожі. У роки І Світової війни (1914-1918) служив у польських військових формуваннях – легіонах Пілсудського. З 1918-го – член Польської Військової Організації. У 1918-1919 рр. брав участь в українсько-польській війні. Під час боїв у Львові Перацький у ранзі капітана командував польськими військами в районі Головного вокзалу.

1923 року він очолював відділ некатолицьких віровизнань. У цей період був одним із прихильників політики забезпечення національно-культурних прав українського населення на окупованих землях з метою перетворення їх на лояльних громадян Польської держави. З кінця 1920-х років став одним із провідних діячів "санаційного" режиму та проурядової політичної організації «Безпартійний Блок Співпраці з Урядом» (BBWR), з 1928 року – депутат сейму сейму. Виступав за проведення політики "сильної руки". Деякий час очолював польську таємну поліцію. У 1929-1930 рр. – віце-міністр, з 1931-го – міністр внутрішніх справ Польщі. У 1930-му керував "пацифікацією" в Галичині (зокрема, у Львові), а згодом як міністр внутрішніх справ санкціонував каральні заходи щодо українського населення в Ліскому повіті (Лемківщина) 1931 року, на Волині та Поліссі 1932-го.\

Пацифікацією назвали масові репресії восени 1930 року щодо українського населення Галичини, проведені урядом Польщі, який з 24 серпня очолював Пілсудський. Приводом для пацифікації послужили численні протипольські акції, зокрема підпали майна польських власників, пошкодження ліній зв'язку, які відбувалися в краї влітку та восени 1930 року. Відповідальність за ці дії польська влада поклала на українське підпілля, тим паче, що провід ОУН (УВО) публічно визнав причетність до організації саботажів як форми протесту проти політики Польщі на українських землях.

Рішення про проведення пацифікації затвердив особисто маршал Юзеф Пілсудський. Її метою, окрім "умиротворення" Галичини та послаблення українських політичних сил, було забезпечення максимального успіху урядовому таборові (BBWR) на виборах до сейму у листопаді.

Під час поліційних експедицій у трьох воєводствах Галичини було проведено понад 5 тисяч брутальних обшуків, численні арешти активістів українських організацій і установ, вчинялись побиття та знущання з українських селян, учителів, священиків (при цьому 7 осіб загинуло). У багатьох громадах було ліквідовано осередки організацій "Пласт", "Луг", "Сокіл", філій "Просвіти", кооперативів.

Репресії, тиск влади на українське громадянство спричинилися до зменшення українського представництва у парламенті. Українці Галичини здобули у сеймі 20 місць, у сенаті – чотири. Українські посли та сенатори звернулися до Ліги Націй з проханням дослідити дії каральних відділів під час пацифікації та змусити Польщу виконати свої міжнародні зобов'язання щодо українців Галичини. Рада Ліги Націй створила комітет для вивчення ситуації на західноукраїнських землях. У січні 1932 року на спеціальному засіданні рада ухвалила рішення, яке засуджувало дії польського уряду щодо українського населення.

Одним із головних наслідків пацифікації стало зростання серед галичан національної свідомості, ворожих настроїв до польської держави та поляків, що спричиняло подальше посилення боротьби ОУН. Хоча 1931 року під тиском міжнародної громадськості уряд пішов на деякі поступки в економічній і культурно-освітній областях для української меншості в Польщі. У червні 1931 року Броніслав Перацький провів переговори з провідними діячами Українського Національно-Демократичного Об'єднання та митрополитом Андреєм Шептицьким задля пошуку шляхів досягнення українсько-польського політичного компромісу.

Всяка дія породжує протидію

Однак керівники ОУН в краю не погоджувались на компроміс і розгорнули новий виток саботажних і терористичних акцій. Як описує Петро Мірчук у "Нарисі історії ОУН", організація сприйняла насильство як політичне знаряддя проти зовнішніх і внутрішніх ворогів. Під керівництвом Крайової Екзекутиви на Західноукраїнських землях здійснили в Галичині й на Волині сотні акцій саботажу, включно із підпалами маєтків польських землевласників, бойкотів державних шкіл і польської тютюнової й горілчаної монополії, десятки експропріаційних нападів на урядові установи з метою здобуття коштів для своєї діяльності, а також близько 60 політичних убивств. Найвідомішими жертвами були польські високопосадовці Тадеуш Голувко та Броніслав Перацький, чиновник радянського консульства у Львові Майлов (убитий за голодомор 1932-1933 років у Радянській Україні) й Іван Бабій, директор Української Академічної Гімназії у Львові (українець, звинувачений у співпраці з польською поліцією).

Степан Бандера - крайовий провідник ОУН на Західноукраїнських землях з 1933 року

Що ж до убивства Броніслава Перацького, то, як потім було вияснено на суді у Варшаві, розпочатому 18 листопада 1935 року, "Степан Бандера як Крайовий провідник ОУН дав наказ убити міністра Перацького і керував цілою акцією атентату; Микола Лебедь – технічно підготовив ґрунт у Варшаві для виконання атентату; Дарія Гнатківська була помічницею Лебедеві в його роботі; Ярослав Карпинець – виготовив бомбу, яка мала вбити Перацького; Микола Климишин – помагав Карпинцеві у виготовленні бомби доставою потрібного матеріялу; інж. Богдан Підгайний – сконтактував Мацейка, вбивника Перацького, з Бандерою, дав Мацейкові револьвер і тримав контакт з Лебедем під час підготови атентату; Іван Малюца – пересилав Лебедеві гроші під час його перебування у Варшаві й опісля приготовив для Мацейка місця для переховування; Яків Чорній – переночував у себе Мацейка, коли той утікав з Варшави після вбивства Перацького; Євген Качмарський – помагав Мацейкові у Львові ховатися; Роман Мигаль – утримував зв'язок Мацейка з Малюцою; Катерина Зарицька і мґр. Ярослав Рак – помогли Мацейкові втекти через кордон до Чехо-Словаччини".

Петро Мірчук так описав перебіг замаху на міністра: "В умовлений день, 15 червня 1934, Мацейко пішов під будинок клюбу, маючи з собою бомбу, виготовлену в краківській хемічній лябораторії ОУН та привезений з собою зі Львова револьвер „Гішпан" калібру 7,65. Мацейко мав наказ у момент, коли він буде біля міністра, надавити рукою завинену наче пакунок бомбу так, щоб роздушити скляну рурку, у висліді чого мав наступити вибух, який розірвав би Перацького і атентатника. На віддалі зору в той час вулицею мали проходжуватися Лебедь з Гнатківською, щоб здалека подати Мацейкові знак, що з авта якраз висідає міністер.

Перацький приїхав, як звичайно, коротко після третьої години. Проходячи ніби випадково попри нього, Мацейко натиснув на пакуночок. Але бомба не вибухла. Як пізніше виявила експертиза, скляна рурка була міцніша, ніж припускалося. Бачачи, що бомба "не діє", Мацейко витягнув револьвер, підбіг до Перацького в той момент, коли він входив уже до їдальні клюбу, й кількома пострілами поклав його трупом. Після втечі, описаної в газетах зразу по атентаті, Мацейко пішки пройшов приблизно 50 кілометрів поза Варшаву, всів на малій станції на поїзд і поїхав до Люблина, де мав адресу члена ОУН Якова Чорнія. За організаційною кличкою Чорній прийняв Мацейка і переночував його".

З Любліна Мацейка переправили до Львова, де він жив на конспіративній квартирі. Доволі довго вишукували шляхи його відходу за кордон. Врешті-решт 5 серпня 1934 року Я.Рак та К.Зарицька перевели його через кордон до Ясині на Закарпатті, яке тоді належало до Чехо-Словаччини. Потім Григорій Мацейко (1913–1966) емігрував до Аргентини.

А його револьвер залишився у Львові. Потім з цього револьвера були вбиті директор філії Академічної гімназії Іван Бабій, який нібито намовляв своїх учнів до співпраці з польською поліцією, та Яків Бачинський, якого вважали таємним агентом поліції. У судовому процесі, який відбувся з 25 травня до 26 червня 1936 року у Львові, звинуваченими в здійснені й організації вбивств Бабія, Бачинського та працівника консульства СРСР Майлова були підсудні попереднього Варшавського процесу та ще кільканадцять осіб, підозрюваних у приналежності до ОУН.

Суд як політична трибуна

Вони були засуджені: Степан Бандера (26 років, студент Львівської політехніки), Микола Лебедь (25 років, абсольвент гімназії), Ярослав Карпинець (30 років, студент Краківського університету) – до смертної кари, заміненої згодом на довічне ув'язнення; Микола Климишин (26 років, студент Краківського університету), Богдан Підгайний (31 рік, інженер)  – на довічне ув'язнення; Дарія Гнатківська (23 роки, абсольвентка гімназії) – на 15 років тюрми; Іван Малюца (25 років, студент Львівської Політехніки), Євген Качмарський (25 років, незакінчена гімназична освіта), Роман Мигаль (24 роки, студент Львівського університету) – на 12 років тюрми; Катерина Зарицька (21 рік, студентка Львівської Політехніки) – на 8 років тюрми; Яків Чорній (28 років, студент Люблинського університету), Ярослав Рак (27 років, правник) – на 7 років тюрми. Після амністії тюремні терміни до 15 років зменшено наполовину, а понад 15 – на одну третину.

У підсумку процесу оголошено такий вирок: "Степан Бандера і Роман Мигаль – досмертне тюремне ув'язнення; інж. Богдан Підгайний, Іван Малюца, Євген Качмарський, Роман Сеньків і Осип Мащак – по 15 років; Ярослав Спольський – 7 років; Ярослав Макарушка – 6 років; Катря Зарицька, Володимир Янів, Ярослав Стецько, Іван Равлик, Осип Феник, Володимир Івасик, Олександер Пашкевич та Іван Ярош – по 5 років; інж. Роман Шухевич, д-р Богдан Гнатевич і Володимир Коцюмбас – по 4 роки; Семен Рачун – 6 місяців тюремного ув'язнення; Віру Свєнціцьку й Анну Дарію Федак звільнено".

Судилище стало трибуною, яка прославила нове покоління безкомпромісних борців за Україну: Степана Бандеру та його побратимів

Через два дні після вбивства Б.Перацького, 17 червня 1934 року президент ІІ Речі Посполитої, професор Львівської політехніки Ігнатій Мосціцький видав указ про створення "місць ізоляції для осіб, які можуть порушувати безпеку, спокій і громадський порядок". Перший і єдиний в тодішній Польщі табір створили 12 липня 1934 року на місці колишніх російських касарень біля містечка Береза-Картуська (тепер у Берестейській області Білорусі). Там "ізолювали" без суду на три місяці всіх підозрюваних. Термін їх позасудового ув’язнення могли продовжити й до року. Першими в’язнями Берези стали члени радикального польського націоналістичного руху "Фаланга". Саме їх спочатку підозрювали у здійснені замаху на Перацького. Адже всі пам’ятали вбивство польським націоналістом Еліґіушем Нєвядомським першого президента ІІ Речі Посполитої Ґабріеля Нарутовича 16 грудня 1922 року.

Ігнацій Мосціцький

Броніслава Перацького урочисто поховали у місті Новий Санч, до він вчився у гімназії. В багатьох містах Речі Посполитої на згадку про міністра перейменовували вулиці. Зокрема й у Львові 1934 року з’явилася вул. Перацького (тепер вул. Залізнична).

На чужому горі без розплати свого щастя вам не збудувати

Підсумовуючи вищезазначене, слід сказати. Лицемірство дорого обходиться. Юзеф Пілсудський хоч і казав, що «без незалежної України, не може бути незалежної Польщі», але фактично поляки,в изволившись, розбудовували свою державність в тому числі і коштом України. Але за все треба платити. Заплатив своїм життям і борець за незалежну Польщу на українських теренах Броніслав Пєрацький. Залишається сподіватись, що його співвітчизники зробили належні висновки і не будуть в подальшому вести себе як геополітичний Попандопуло: «Це тобі, а це і це, і це – мені».

Слава Україні!