ПАМ'ЯТЬ НАРОДУ ЗБЕРІГАТИМЕ ПРАВДУ: ПРО МІТИНГ-РЕКВІЄМ, АПАТІЮ ТА КАТІВ З "ЖОВТОГО КНЯЗЯ" ВАСИЛЯ БАРКИ

Сьогодні в Кам’янці-Подільському біля меморіального знаку в пам’ять про жертв Голодоморів, відбувся мітинг – реквієм, зорганізований місцевою організацією ВО «Свобода», патріотами міста. 

Як зазначив голова партійного осередку, 

Михайло Посітко: «Перед усім українським народом, сьогодні, як і на початку минулого століття, стоїть завдання єднатись та виборювати незалежність України. Помилки, зневіра та розбрати минулого призвели до катастрофічних наслідків: репресій, голодоморів, геноциду українського народу. І сьогодні наше завдання ні в якому разі не «опускати руки», гуртуватись перед вирішальним боєм, пам’ятати всіх тих, невинно убієнних українців, що були вбиті лише за те, що були українцями, хліборобами, патріотами рідної землі. Багато хто сьогодні зневірився, багато хто виїздить закордон, але ж якщо не боротись, можна втратити свою землю, позбавити майбутнього своїх дітей і внуків. Ми не маємо на це право».

Отець Юрій ( УПЦ КП) та отець Ігор (Українська автокефальна православна церква) провели поминальні панахиди.

На мітингу були представники Студентської Свободи, КП ВГО «Сокіл», кам’янчани.

Ось як відреагували кам’янчани, учасники мітингу на те, що останніми роками містяни  все менше добровільно беруть участь в патріотичних заходах:

«…Сьогодні багато тих, хто не прийшов із причини "я не по мітингах" або " я не маю часу" - можливо - запалить на вікні жалобну свічку.... Запаливши її подумайте. Подумайте не тільки про саму трагедію Голодомору, не лише про те, що у 33-му українці пухли з голоду і їли власних дітей... Подумайте про те - ЧОМУ ЦЕ СТАЛОСЯ... Подумайте про Голодомор як про наслідок а не окреме трагічне явище. І ще... подумайте, чи не закладаєте ви сьогодні, бодай гіпотетично своєю пасивністю, байдужістю та відмазкою, типу "я не по мітингах" чи "я не маю часу" дещиця за дещицею основу для можливих нових трагедій, від яких страждатимуть уже ваші онуки і правнуки... Саме це у 1917-20-му зробили ті, хто у 33-му вмирав з голоду на масному українському чорноземі. Вони просто свого часу не згуртувалися єдиним фронтом проти людоненависницької більшовицької системи. Щоб не довелося у недалекому минулому і вам самим примусово, під дулами автоматів ходити до інших пам'ятників, типу "слави русского оружія" та пам'яті "героїчєскіх бурятів", що врятували Україну від бандерівців. Люди... ви не з тим жартуєте. Бо все, насправді, починається із дещиці. З голови, думок, відношення, дії кожного з нас окремо взятого. З малого... У мене все.» (Лора Підгірна)

«Байдужість вбиває. Людей і справді було мало. Дуже.» (Людмила Шидей)

Не було свічок пам’яті і на фейсбук-сторінках очільників міста.

На завершення пропоную для тих, хто не читав, або ж читав і забув невеличкий уривок  з документального роману Василя Барки «Жовтий князь» ( обрала сцену розправи  червоних партійних комісарів з селянами, взятими в заручники для придушення сільського «мятежу хліборобів»:

….Сам («Бровик»-Шкірятов з основною частиною загону, зосередився на облозі двору та будівлі пожежної команди, де замкнулись посталі селяни.

Один раз навіть виставлявся трішки наперед – промовити прямо до хліборобів:

-  Здавайтесь! Хто прийде з повинною і складе зброю, зменшить собі кару або зовсім звільниться по амністії. Наказую: негайно припинити саботаж!

Відповідь йому була дана пострілами, від яких він відплигнув, як кіт і потім держався від них зовсім осторонь: весь час, бочися дістати кулю або дріб, бо повідомлено, що селяни захопили, крім міліціонерських гвинтівок і револьверів, також мисливськи берданки, двоствольні рушниці – «дробовики», бережені в пожежників.

Що було далі, стало відомо тільки через десять років, під час війни: з розповіді одного учасника події, хто служив, як вартовий при загоні Шкірятова… З його докладної розповіді про облогу будівлі, де боронилися хлібороби,- все ж не можна було довідатися: хто початково визначив страхітливий спосіб скоро розправитися з повсталими: чи сам Шкірятов, чи «спеціаліст» у допитах, Єфим з «органів», прикріплений до загону…

У підвалі Шкірятов і «фахівець» на допити, із підручними, призвичаєними до жахливих справ, обладнали несвітську операцію.

Передусім: від обеззброєних місцевих міліціонерів випитали прізвища селян, хто на них напали. Відразу ж заарештовано обголоднілі сім’ї непокірних: чотирнадцятьох, а ще два були одинокі; і крім того, схоплено п’ять інших сімей, і всіз загнано в одну із підвальних кімнат зайнятого будинку.

Після цього, через радіорепродуктор, наставлений близько до протипожежницькогодвору, постійний на розі, проголошено остаточну вимогу селянам про піддачу. І загрожено, що в противному разі вони будуть спричинниками суворої кари для своїх рідних; а зрештою, взяті живими і розстріляні; або інакше – спалені в будинку разом з ним…

Який початок з неродичами? Скажи! – звертається «спеціаліст» Єфим до Шкірятова.

- Початок? Я колись читав книжечки про «сищиків», - там згадувалося, як прискорювали виплату за схоплених заложників. Їм відрізали, наприклад, вухо і посилали платникам при листі з погрозою: знову вжити ножа, якщо зразу не дадуть визначеної суми. Нам – модель; Отроходін схвалив і вживав.

-То може відріжем обоє: на відкриття діла! – пропонує «спеціаліст». – Враження буде вдвоє сильніше.

-Хоч і так. Тягни найстаршого! З поваги до нього вразяться дужче: на самий початок.

Доставлено, з поштовхами від нетерплячих вартових, - селянина: зовсім схудлого з початкової голодівки; зодягненого в сорочку вилинялу, колись зеленкуватого кольору, полатану на ліктях,- і в штани сірі, теж зношені, і зовсім пожмакані.

Запалий щоками глибоко; волосся на голові і борідка, пройняті сивиною і скуйовджені. Вигляд крайньої занедбаности: в біді, доведеної до межі смертности.

Але дідик тримався рівно, з привичною достойністю, як непідлеглий, і саме це дражнило обох напасників, особливо Шкірятова. Бо він назавжди і непохитно, як його спів допитувач теж, і також – як Отроходін, ще більше: - утвердився у самосвідомості своєю вищістю: через приналежність до партії, ніби до касти, вкріпленої в зверхність, здається через весь світо порядок. Долалася побільшена самооцінка, як особи, що на цілу голову – вища, над всіма з місцевого населення, з неросіян. 

А тому належиться їм відчувати таку вирішальну різницю і відповідно поводитися: перед ним, Шкірятовим, ну, і перед всіма його спів службовцями, власниками партквитка.

Шкірятов, кип’ятиться злістю, глядячи на селянина, сповненого самоповаги: стриманої в само збереженості, але з тривалістю, прикметної для вдачі: твердою і спокійною.

Крикливо починається допит, як анкетний, з гострою ворожістю, нестримною в Шкірятова:

-          - Ти хто? – освіта і заняття, соціальне походження і сімейство.

-          -Я селянин. Одинокий, - жінка померла: від сухот, недавно. До революції скінчив учительську семінарію і працював з фаху, в молодших клясах; так само – після революції. Батько – слабий середняк.

-          - Чого покинув школу, чи вигнано: як буржуазного прихвосня?

-          - Ні. Без того! Декілька років тому звільнили, бо стало відомо, що дід був священик.

Тільки короткі секунди спотребувалися Шкірятову, аби виникла і, посилювана, проблиснула думка: що ось – підозрілий підбурювач до саботажу, нападу на міліцію, і натхненник контрреволюційної змови на збройний спротив радянській владі.

Дрібна гадючка підозри прискорено розрозлася в дракона: в уявну побудову – широку картину підпільної діяльности по селах...

- Он що! Ти ти – з мракобісного кодла!... підкинутий сюди: вести серед трудового селянства контрреволюцію підривну? – Ану, признавайся! Враз: повно, щоб – як на долоні!

- Провини нема. Пристав до далеких родичів: при господарстві. Я цілком лояльний громадянин: радянський.

-Ти саботажник, будеш мені відпиратись?! – гніваючися, винуватить Шкірятов: - викладай імена ворожих змовників! По порядку. Я жду. Називай:хто перший?... 

– Єфим, опрацюй контру, швидко! – щоб знав, як страшно ворогувати з нами!

Поплічник розміреним рухом взяв ніж зі стола, а враз поривними жестами, вхопивши кріпко вухо селянина-вчителя, і відрізав, кинувши додолу, зразу ж виконав однакову справу з другим вухом.

Тільки стогоном, зболю і душевної муки, відозвалось в душі нещасного:

-Ой-йо-о! Чого? За що?! Яким правом – різати?

Показав на ніж Шкірятов і пояснив:

-Цим правом! Має, хто держить: проти ворогів народу. Був попереджений.

Селянин-вчитель з невиразимим жахом обторкує рани і зразу оглядає обкривавлені руки, ніби ніяк не може повірити: щоз ним скоїлося – з моторошною непоправимістю, як в сні: навіяному чорними крилами демонів. Зрештою, отямивсь і втамував розпач. Смутно поглянув на обкривавлені вуха – долі, і несподівано заговорив просто з дна серця свого, аж змусив прикипіти катів, слухати:

-          - На мені Бог поклав свій образ: добрий, а ви його скалічили з моєю кров’ю – ось вона: стікає з моїх долонь… бо притулив до ран, спинити… болять вони. Хтож ви? Сини прокляття! Коли навіть Петро, апостол, відсік мечем вухо напасникові, боронивши Христа Спасителя, то Господь підняв вухо з землі, притулив до рани і приживив: на місці. Син Божий поправив каліцтво на образі, даному від нього. А ви – що? Людоїди! Слуги прокляття:спотворили образ Божий на мені, - бо ви слуги диявола… діти в його істотах ваших погніздились. Роги і хвости їхні на вас…Мені – вмерти краще, ніж у каліцтві жити: крізь плач на осміх, облитий сльозами!

-          Ось вам! – плачу знаком горя і муки моєї: на вічну відпечать!

-          

     Миттю вчитель-селянин взяв до уст кров з правої долоні від однієї рани ушної, і виплюнув в обличчя сидячого Шкірятова.

-          - Можете стерти мою кров з видів ваших, але знак буде: невидимо! – з ним станете в блискавицю Суду страшного!...

 ...

Незабаром, навідавшись в кімнату з арештованими, вивів (Єфим) звідти дівчину,- судячи з вигляду, могла мати під двадцятку років…

-Як звуть: повне ім’я? І чим займаєшся?

-Звуть Ганна Робочук, працюю в сільському хазяйству, дома і в полі.

- Скільки десятин?

_ Дві з половиною; ми – бідняки: так пишемось.

-Сімейний стан?

-Я заручена. Разом з батьками моїми наречений поїхав на Донбас, приробити трохи грошей, тоді справим весілля.

-І що потім для життя: при соціалізмі?

- Будем трудитись. Сім’єю. Виховаєм дітей, і вони будуватимуть соціялізм…Я ж вам сказала: нема нічого злісного в нашій хаті.

- Ти знов: своє! Видно, ти – з заклятих. Дістанеш!....

На оклик від Шкірятова, здійснити: що буває на дні пекла, Єфим звичним порухом, взявши кухонний ніж, метнув його: з такою лютою вразистістю, як, роздражнена вкрай ядовита гадюка, подібно до туго здавленої і враз розправленої пружини, кинеться на жертву – вчинити їй смертельне всічення, -так виконавець катівства схопив ніс дівчини і враз відрізав і випустив додолу, і не давши дівчині відійти, схопив також верхню губу і відітнув її, і слідом нижню, обидві впали….

З безсилости впала жертва на коліна, закриваючи долонями свою скривавлену каліч на втраті найкоштовнішого: своєї гарної вроджености…

-         

      - Подивіться на її волосся!

-          Тоді зауважили: побіліло, зовсім побіліло, як в старухи, коли по обличчю котилися сльози і біля ран змішувалися з кров’ю і падали на білу сорочку….

Дякуємо за світлини Ларисі Діновській, а за книгу, що дав прочитати, Ігору Сосні