СЕМЕН ПОЖАРСЬКИЙ. НЕБЕСНИЙ ПОКРОВИТЕЛЬ УКРАЇНОФОБІВ. СПИТАЙТЕ У МЕРТВИХ ЧУЖИНЦІВ

КНЯЗЬ СЕМЕН ПОЖАРСЬКИЙ

Після Батога

У попередній статті «Мартин Калиновський. Великий магнат і люблячий батько» ви могли прочитати про славну перемогу українських козаків під Батогом. Ця битва, можна сказати, утвердила українську державність в XVІІ ст. Однак остаточною перемогою їй не судилось стати. Надто вже нерівними були ресурси козацької України та Речі Посполитої. Під контролем останньої залишались західноукраїнські землі, контроль за якими через стратегічні прорахунки Богдана Хмельницького у 1648 році було втрачено. За роки війни українські землі зазнали значних спустошень. В історичній літературі недооцінюються також наслідки епідемій, які прокотились правобережною Україною на початку 1650-х.  Україна могла повторити долю Чехії, яка на початку Тридцятилітньої війни через епідемію чуми втратила значну частину війська напередодні фатальної битви під Білою Горою. Ненадійними виявився і союзник – кримський хан, який в 1649 – 1653 роках тричі зраджував українців. Востаннє це сталось у 1653 році в період Жванецької кампанії, яка закінчилась тим, що кримський хан помирився з поляками, оточена армія яких була на грані голодної смерті.

15 грудня 1653 року під стінами Кам’янця-Подільського було підписано польсько-кримський договір, пункти якого передбачали нормалізацію стосунків між цими державами. Виникла загроза, що в наступному році Річ Посполита спільно з Кримом почне військову кампанію проти України, яка б не встояла проти подвійного удару. Виникла нагальна потреба пошуку нового союзника. В тій ситуації були лише два варіанти. Взяти під свою протекцію Україну в той час реально могли лише дві держави: Московське царство та Османська імперія. В обох випадках були як свої позитиви, так і негативи. Зрештою було обрано московський варіант. 18 січня 1654 року на раді у Переяславі ухвалено рішення прийняти протекцію московського царя. Автор не буде детально розповідати всі перипетії, які супроводжували ці події, однак вважає за необхідне підкреслити, що сама по собі Переяславська Рада не мала фатальних наслідків для України, як про це часто люблять говорити у патріотичних колах. Трагедія української державності була довгограючим процесом, з великою кількістю потенційних альтернативних варіантів розвитку подій. Однак історія не знає слова «якби».

Дуже швидко стало зрозуміло, що, прийнявши під протекцію Військо Запорозьке, московський уряд планував свої дії, виходячи з власних інтересів. Так діють всі уряди, всіх держав, у всі часи. І це слід ПАМ’ЯТАТИ! Оголосивши війну в 1654 році Речі Посполитій Московія кинула всі сили на завоювання білорусько-литовських земель, зобов’язавши Богдана Хмельницького надати у підпорядкування московських воєвод 20-тисячний козацький корпус. Натомість в Україну було прислано 10-15 тисяч московських вояків, в той час як на українському фронті діяли основні сили польської армії в союзі з Кримською Ордою, яка після Переяслава остаточно перейшла на бік Речі Посполитої.

Польсько-татарські сили вкотре, але не востаннє спустошували багатостраждальну Брацлавщину. Богдан Хмельницький дочекавшись московського корпусу, який прибув зі значним запізненням виступив у похід. В січні 1655 року у битві під Охматовим українсько-московське військо зазнало несподіваного удару польсько-татарської армії і майже чудом зуміло прорватись з оточення. Поляки й татари продовжували спустошувати Брацлавщину. Лише влітку 1655 року після відходу татар з ясирем до Криму поляків вдалось витіснити.

ПЕРЕЯСЛАВСЬКА РАДА

Тим часом московська армія за підтримки козацького корпусу Василя Золотаренка методично завойовувала Білорусь. Серед очільників московського воїнства був і герой сьогоднішньої статті.

Семен Пожарський. Початок кар’єри

Семен Романович Пожарський (представник 22 коліна династії Рюриковичів – правителів Київської Русі) народився близько 1618 року. Входив до числа 20-ти найбільших землевласників Московського царства. Вперше на державній службі згадується у грудні 1634 року. Після провальної для Москви Смоленської кампанії (див. попередню статтю), очікувалося вторгнення військ Речі Посполитої вглиб Московії. З метою протидії очікуваному наступу під Можайськом збирались московські війська. У складі феодального ополчення московітів фігурував і Семен Пожарський. У московських документах відзначалось добросовісне ставлення до військового обов’язку. Військова дружина Семена прийшла під Можайськ в числі перших і перебувала там до розпуску армії.

В 1635 році Семенові Пожарському було пожалувано чин стольника. Наступного року князь отримав і матеріальне підкріплення свого нового статусу у вигляді грошей та землі. В наступні роки князь перебував при дворі царя Михайла першого представника династії Романових. Разом з іншими представниками московської аристократії він виконував функції ринд – почесних вартових царської особи.

Війна з Кримом

В 1645 році внаслідок після посухи та голоду в Криму, татарська орда вирішила поправити свої справи за рахунок зимового набігу на московські землі. В грудні 40-тисячна орда вторглася в московські землі. Семена Пожарського в числі інших воєвод було відряджено на боротьбу з татарами. Місцем збору московського війська було призначено Курськ. Голвонокомандувачем мав стати князь Хілков. Однак наказ про це він отримав лише 15 січня (за старим стилем) 1646 року. А до того часу він з невеликим загоном перебував на Муравському шляху. Тим часом до Курська дістався Семен Пожарський. 20 (за старим стилем) грудня 1645 року він розгромив в околицях міста невеликий татарський загін чисельністю в 1000 осіб, захопивши в полон його командира Ел-мурзу. Тим часом Головні сили татар розташували свій табір між Рильськом і Путивлем, захоплюючи ясир в найближчих околицях. 23-24 грудня Пожарський вів активні бойові дії проти нападників. Успішним для московітів був бій 28 грудня, коли їм вдалось відбити до 3 тисяч полонених. До того часу підійшли війська князя Хілкова. Татари ж зібравши ясир, почали відступати в Крим, ведучи ар’єгардні бої з московітами. 31 грудня Пожарський повернувся в Курськ. 15 січня Хілков нарешті отримав наказ про переслідування татар. Однак втілювати плани в життя він взявся лише 31 січня після завершення збору військ. Семен Пожарський відмовився виступати в подальший похід, посилаючись на те, що татари вже далеко, а окремого царського наказу про таке глибоке переслідування немає. Незабаром надійшло з Москви розпорядження про покарання винних у затримці військових дій. Під роздачу потрапив і Семен Пожарський за невиконання наказу Хілкова. В Калузі його було ув’язнено на три дні. Після відбуття покарання, він повернувся до столиці.

Там його очікувало призначення в Астрахань для організації походу проти кримці та ногайців. Зібравши сили, влітку Пожарський дістався Воронежа, який мав бути загальним збірним пунктом. Там зібралась 20-тисячна армія з московітів, донських та гребенських козаків, а також татар та черкесів, котрі перебували на московській службі. Однак ці сили не мали єдиного командування. Після успішного походу на кубанських татар та ногайців військо пересварилось між собою. Астраханські стрільці, козаки та черкеси відібрали здобич в урядових сил, якими командував дворянин Кондирєв. Пожарський спробував вгамувати свавільників, але його зустріли лайкою та пострілами. Після цього астраханці перебрались на правий берег Дону, а служилі татари й черкеси залишились на Кубані. Невдовзі з Криму підійшла татарська армія. Напад її авангарду напад поставив черкесів та московських татар на межу фіаско. Дізнавшись про бій, астраханці на чолі з Пожарським та московіти Кондирєва, забувши про нещодавній конфлікт, повернулись. Спільними зусиллями напад кримського авангарду було відбито. Пожарський зазнав поранення в руку. Стало відомо про наближення основних сил кримців. Московські служилі татари не бажаючи ризикувати, залишили табір і відступили на Астрахань. Всі інші продовжили боротьбу. Під Кагальником зазнав поразки кримський загін під орудою ханського сина Ніят-гірея. Однак під тиском переважаючих сил татар та турецького гарнізону фортеці Азов, озброєного вогнепальною зброєю та артилерією московські війська з боєм відступили в свої землі. Кримці не наважились на їх переслідування.

При царському дворі

За успішні дії проти татар Семен Пожарський отримав наступний чин – окольничого. На Великдень 1647 року полководця вперше було запрошено до участі у царському застіллі. Семен Пожарський розділив трапезу з верхівкою Московського царства. Але на цьому царські милості не закінчились. В 1648 році Пожарський мав честь охороняти весілля нового царя Олексія Михайловича. Цього ж року його знову було запрошено на царський бенкет.

Царювання нового самодержця розпочалось не надто успішно. Прагнучи поповнити скарбницю, московські урядовці запровадили податок на сіль. В червні 1648 року з цієї причини спалахнув «Соляний бунт». Протестувальники намагались вручити чолобитну самому царю під час повернення правителя з молебну у Троїце-Сергіївій лаврі. Наказ боярина Морозова розігнати натовп став причиною сутичок. Каменем по обличчю від вдячних містян отримав і Семен Пожарський, який знаходився у царському почті. Ймовірно, шрам у нього залишився на все життя. Заворушення охопили всю Москву. Одним з ворогів повстанці вважали очільника Пушкарського приказу (артилерійського відомства) Петра Траханіотова. Від гріха подалі, останній утік з міста. Молодий цар наказав Семену Пожарському на чолі стрільців упіймати втікача, що й було зроблено. Невдаху-чиновника було страчено на догоду протестувальникам. Репресії посипались і на інших посадовців. Податок на сіль було скасовано, вжито ряд інших заходів, і, зрештою соляний майдан вщух. Що ж до Семена Пожарського, то він і далі супроводжував царя в його поїздках. Аж до 1654 року.

"СОЛЯНИЙ БУНТ"

Білоруський похід

З початком війни з Річчю Посполитою Семена Пожарського було призначено одним із воєвод в корпусі князя Олексія Трубецького, який наступав через південь Білорусі. Московіти без бою взяли Рославль, штурмом – Мстиславль, перейшли Дніпро. Литовське військо під командуванням гетьмана Януша Радзівілла спробувало зупинити московітів, однак у битві під Шепелевичами зазнало поразки. Важливу роль у битві зіграв і Пожарський. Очолювана ним кіннота лівого флангу московського війська обійшла литовські позиції, і змусила їх господарів до втечі.

Влітку 1655 року наступ продовжився. Армія Трубецького обложивши невеликими силами Старий Бихів рушила на Слуцьк. Розбивши там литовські сили, спаливши околиці міста, московіти рушили на Слонім. Під містечком Тиньковичі на ар’єгард московітів напали литовці. Посланий Трубецьким загін Семена Пожарського розбив нападників  і звільнив захоплених російських полонених. До кінця 1655 року московіти за підтримки українців зайняли більшу частину Великого князівства Литовського. Ситуація для Речі Посполитої змінювалась у катастрофічному напрямку. Влітку на територію Польщі вдерлась шведська армія на чолі з Карлом Х Густавом. Розгромивши без особливих труднощів польську армію, шведи зайняли більшість території країни. Здавалося, дні Речі Посполитої полічені…

Віленський лохотрон польської дипломатії

Поки польсько-литовське військо програвало битву за битвою, польські дипломати скористалися останнім шансом врятувати країну. Польська аристократія здійснила одну з найвизначніших дипломатичних афер століття. Московському царю було запропоновано польську корону. В 1656 році у вільному розпочались польсько-московські переговори про мир. Ще раніше московіти оголосили війну Швеції, бажаючи відібрати окуповані неї прибалтійські землі Речі Посполитої. В лютому 1656 року армію Трубецький та Пожарський перебрались у Новгород і підготували похід в Естонію на Дерпт (московська назва Юр’єв). Облягаючи місто, Трубецький дізнався про наявність поблизу шведських військ. Проти них було послано два загони, один з яких очолював Семен Пожарський. Шведські війська укріпились біля млина пібу, очікуючи на підкріплення з Ревеля (Риги). Пожарський завдав поразки шведам. Через деякий час упав і Дерпт.

В квітні 1657 року Семен Пожарський був присутнім на рукоположені рязанського і муромського єпископа, а згодом був відряджений управляти Москвою за відсутності на місці царя.

Таким чином Віленський лохотрон (Олексій Михайлович так і не дочекався польської корони) врятував поляків. Їм вдалось не зіткнути лобами своїх суперників – Москву і Стокгольм, але й викликати кризу в стосунках між Москвою і Чигирином (столиця Б. Хмельницького). До розриву Переяславської угоди не дійшло, але український гетьман тихою сапою почав шукати нових союзників. Ними стали Швеція та Трансільванія, князь якої Дьєрдь Ракоці мав свої амбіції щодо польського престолу. На жаль нові союзники не бажали чесно грати з Україною (привіт легковірним фанатам євроінтеграції) і налагодити своєчасну взаємодію у боротьбі з Польщею не вдалось. На боці останньої у війну втрутились інші європейські держави і Речі Посполитій вдалося врятуватися.

МОСКОВСЬКИЙ ЦАР ОЛЕКСІЙ МИХАЙЛОВИЧ

Іван Виговський. Початок гетьманування

В 1657 році помер Богдан Хмельницький. Наступником став його син Юрій. Попри існуючий стереотип молодий Хмельницький не був обділений інтелектом, однак слабке здоров’я та брак сили волі не дозволили йому стати успішним гетьманом. Аналізуючи його листування, В. Степанков вважає, що з Юрія Хмельницького міг би вийти кращий письменни, ніж політик.

До досягнення повноліття Юрієм, регентом при ньому став колишній Генеральний писар Іван Виговський. Через деякий час йог обуло уповноважено користуватись гетьманською булавою без жодних обмежень. Шляхтич з походження, добре освічений і досвідчений політик, здавалося успішно проведе корабель української державності між рифами небезпек, як це робив його великий попередник. Однак все сталося найгіршим чином. Кожна його невдача тягнула за собою іншу. Трагічний ланцюжок причинно-наслідкових зв’язків потягнув за собою катастрофу України.

ГЕТЬМАН ІВАН ВИГОВСЬКИЙ

Намагаючись зміцнити свою владу, новий гетьман розпочав роздачу маєтків «любим друзям», формуючи таким чином режим старшинської олігархії. На той час внаслідок війни та інших потрясінь в державі накопичилось чимало розореного люду, який не радів збагаченню еліти. Центром тяжіння опозиції стала Запорозька Січ. До певного часу Виговський утримував ситуацію під контролем. Фатальним вчинком стала передача маєтків на території Полтавщини зокрема міст Кобеляки, Санжари тощо Юрію Немиричу.

Це була дуже цікава постать. Виходець з магнатського роду здобував освіту в університетах Лейдена, Амстердама, Оксфорда, Кембриджа та Парижа.. Брав участь у війнах Речі Посполитої зі Швецією та Московією. Стосовно війни з останньою навіть розробляв стратегічні рекомендації. Прийнявши протестантизм, був меценатом протестантських навчальних закладів. Воював проти війська Запорозького у складі Речі Посполитої. Побігавши в оточенні Ракоці та Карла Густава, перебрався в столицю гетьманської України. Його прибуття туди збіглося зі смертю Хмельницького. Прийнявши там православ’я, швидко став близьким помічником Виговського.

Відволічімось на хвилинку, читачі. За декілька десятиліть до описуваних нами подій, схожа історія відбулась у Франції. Протестант Генріх ІV після загибелі своїх конкурентів Гіза та Валуа у «війні трьох Генріхів», прийняв католицизм і сів на французький престол. Йому приписують фразу «Париж вартий меси». За припущенням автора блогу, Юрій Немирич, побувавши у Європі, видно засвоїв цей урок і вирішив, що, хе-хе, Чигирин вартий Літургії))))).

Результати його роботи у дипломатичних місіях Виговського оцінюються істориками доволі суперечливо. Важко оцінити, чого в них було більше – користі чи шкоди.

Багато українських мислителів, навіть дуже шанована автором Ірина Фаріон захоплюється цим діячем. На думку вашого покірного слуги, пильно вдивившись у постать Юрія Немирича, можна побачити світлий лик сучасного теж вельми освіченого пройдисвіта Сергія Лещенка. Порівняйте біографії, друзі… Не бачите паралелей?)))))

ЮРІЙ НЕМИРИЧ

Громадянська війна

Як би там не було, але роздача маєтків на Полтавщині, обурила не лише простих козаків, але й старшину Полтавського полку, зокрема героя війни з поляками Мартина Пушкаря, адже при цьому ігнорувались їх законні повноваження. Полтавські козаки знаходились у тісних стосунках з запорожцями, а нова біда ще більше їх згуртувала. Розпочалося спільне повстання проти Виговського. Агітація проти нього поширювалась і серед інших лівобережних полків.

Лідери опозиції звернулись за підтримкою до Москви. Можна вважати це зрадою України, але… Дізнавшись про прийом запорозьких послів московськими урядовцями Виговський заметушився і сам почав шукати підтримки в Москві. Зазнавши першої невдачі у придушенні повстання, навіть дав попередню згоду на введення в Україну додаткових московських гарнізонів. (Раніше був лише один – у Києві).

Тепер московський уряд отримав на руки всі карти. Як пише В. Степанков, «було обрано тактику виважених і обережних дій, спрямованих на загострення соціально-політичних суперечностей, розкол еліти і поширення міжусобиць, послаблення гетьманської влади, формування проросійської партії серед різних прошарків населення».

Саме з цієї причини московіти не підтримали однозначно жодну із сторін, а дотримувались позірного «нейтралітету». Сучасні московські історики, напозичавши в Сірка очей, стверджують, що Москва щиро намагалась помирити протиборчі сторони. Мабуть читачі зараз ледь стримуються, щоб не розреготатись. І правильно роблять))). Ще Михайло Грушевський відшукав в московських архівах цікаві документи, які проливають світло на плани «миротворців». Командирам московських гарнізонів, які направлялись в Україну було роздано інструкції з’ясувати, які економічні об’єкти (передусім сільськогосподарські угіддя) до 1648 року належали польській шляхті, магнатам та державі. Їх планувалось вивести з-під козацької юрисдикції  і використовувати для утримання московських гарнізонів. Як вам схема?)))) Аналогічно передбачалось вивести міське самоврядування під владу Москви. Автору все це нагадує розробку свинячої туші: кістки окремо, м'ясо окремо, нутрощі окремо, мозок окремо.

Хитрий план московських бюрократів був настільки хитрим, що в нього не в’їхали до кінця московські воєначальники. Готуючись вирушати в Україну, вони перепитували в листах уряд, чи варто все-таки допомагати повстанцям військом, чи ні. Можна знайти чимало паралелей в наш час. Так, починаючи з 2014 року московська ватно-імперська блогосфера, за якою слідкує автор, постійно ламає списи навколо політики Путіна в добре знайомому нам дискурсі «зрада – перемога». Критичному розбору піддаються всі дії, починаючи з кредиту Януковичу в розпал майдану в Києві і закінчуючи останніми заявами про доцільність введення миротворців на Донбас. «Хитрий план Путіна», який ніхто не розуміє до кінця став мемом…

За цей час, Іван Виговський за підтримки Криму, з яким було відновлено союзницькі стосунки, силою придушив повстання. Боляче розповідати детальніше про ці події. Було пролито велику кількість української крові. Кошовий Запорізької січі Яків Барабаш втік під захист Москви. Загинув герой війни з поляками талановитий полководець Мартин Пушкар, який потенційно міг порозумітися з Виговським і вирішити конфлікт мирним шляхом. Виговський так і не здобув собі популярності. Дещо згодом загинув і Юрій Немирич, жадібність якого призвела до стількох бід. Вина у цій трагедії лежить рівною мірою як на гетьману, так і на керівниках опозиції. Нехтування інтересами народу з однієї сторони і анархічні дії з іншої ознаменували початок руїни Української держави.

ПОЛТАВСЬКИЙ ПОЛКОВНИК МАРТИН ПУШКАР

КОШОВИЙ ЗАПОРІЗЬКОЇ СІЧІ ЯКІВ БАРАБАШ

«Малоросію до Великоросії приєднав сам Бог»

Поки лилась українська кров, московські війська вступали в Україну. Іван Виговський вже мав достатньо свідчень дворушницької політики Москви, а тому поставив вимогу повернути російські сили назад і розпочав готуватися до оборони. Так розпочалась московсько-українська війна. На бік Москви перейшли опозиційні Виговському сили. Бойові дії перемежовувались з перемир’ями. Іван Виговський то заявляв про необхідність боротися з загарбником, то звертався до ворога з мирними ініціативами. (Все як у 2014 році). З іншого боку як сказали б ватні блогери: «різні башти Кремля віддають суперечливі накази». То московський посол у відповідь на слова помічника українського писаря про те, що тепер Малоросії вірогідно бути окремо Малоросією, а Великоросії – Великоросією, відповість, що за такі слова слід відрізати язика , а Малоросію до Великоросії приєднав сам Бог. А потім, коли стає відомо про Гадяцькі статті, укладені Виговським з Польщею, московські воєводи раптом отримають інструкцію укласти новий договір з українцями на основі тих статей. Коротше Мінський (закреслено) Гадяцький мирний процес у всій красі…)))

Зрештою, московським воєводам набридли хитрі ігри московських думних дяків і вони самочинно вдались до ескалації конфлікту. Навесні 1659 року 40-тисячне московське військо, очолене вже знайомим читачам Олексієм Трубецьким (Пожарський теж перебував в його складі) вдерлося в Україну. Московити обложили Конотоп, обороною якого керував полковник Григорій Гуляйницький. Він чудово організував оборону міста. Спроба штурму 8 травня провалилась з великими втратами москалів. Після того, Конотоп був взятий в облогу, а на інших ділянках фронту московіти та опозиційні Виговському козаки, очолювані Іваном Безпалим (Яків Барабаш в одному з боїв потрапив у полон до Виговського і був страченим) вели успішні бої проти українських урядових загонів.

З середини червня становище обложених погіршується. Вичерпувалися запаси продовольства і боєприпасів. Були проблеми з водою. Гуляйницький мусів встановити поліцейський нагляд за мешканцями, оскільки ті схилялись до капітуляції. Нарешті на початку липня підійшли війська Виговського, які складали 20 тисяч козаків, поляків та найманців з Румунії. З ними були 30 тисяч татар, на чолі з ханом Мехмед-гіреєм. Ще в червні у бою під Говтвою  Виговський переміг московський загін і опозиційних козаків, а тому мав докладну інформацію про становище війська Трубецького.

Битва під Конотопом

7 липня (новий стиль) 1659 року розвідувальний українсько-татарський загін атакував московітів на переправі через річку Торговиця (Кукілка) біля села соснівки, завдавши втрат московітам та вигнавши в поле московський коней, що перебували там на пасовищі. Наступного дня Трубецький відрядив 15-20 тисячний загін кінноти на чолі з Семеном Пожарським до переправи. Основні сили Виговського – 30-35 тисяч осіб вийшли йому назустріч. Тим часом татарська та українська добірна кіннота, очолена ханом, пішла в обхід через урочище Пуста Торговиця. Пополудні московіти атакували українські позиції. Військо Виговського почало відступ. Окрилений успіхом Семен Пожарський, за свідчення очевидців почав кричати: «Давай ханишку! Давай калгу и Нурадина (султанів, синів хана)!... Всех их вырубаем и полоним!» Самовпевнений воєвода потрапив у болотяну пастку, яку заздалегідь облаштували українці, загативши Кукілку. Тим часом з засідки ударила українська і татарська кіннота. Обстрілявши московитів з вогнепальної зброї, артилерії та луків союзники пішли в атаку. Росіян охопила паніка і лише невеликій частині з них вдалося врятуватися. В полон потрапили князі Семен Пожарський, Семен Львов, двоє Бутурліних. Втрати московітів склали 10 – 15 тисяч осіб.

9 липня українсько-татарське військо продовжило наступ. Трубецький, дізнавшись поразку Пожарського розпочав відступ під прикриттям укріпленого рухомого табору. Командир Конотопського гарнізону Гуляйницький зорієнтувався в ситуації і здійснив вилазку, захопивши частину московського обозу і декілька гармат. В ніч з 9 на 10 липня. Українсько-татарська кіннота атакувала московітів, розірвавши їхній табір. В запеклому бою був поранений Виговський, ледь не загинувши. Через нестачу піхоти, яка не встигла підійти, закріпити успіх не вдалося. Росіяни витіснили українців , зімкнули табір, і переслідувані протягом трьох днів, зуміли відірватися і дістатися 20 липня до Путивля.

ПОЛКОВНИК ГРИГОРІЙ ГУЛЯЙНИЦЬКИЙ - ГЕРОЙ ОБОРОНИ КОНОТОПУ

Звістка про поразку під Конотопом дійшла врешті-решт і до Москви. Російський історик XIX сторіччя С. М. Соловйов описує реакцію царя на сумну звістку таким чином:

«Цвіт московської кінноти, що відбув щасливі походи 1654 і 1655 років, загинув за один день, і вже ніколи після того цар московський не був у змозі вивести в поле такого блискучого війська. У жалібній одежі вийшов цар Олексій Михайлович до народу й жах охопив Москву. Удар був тим важчий, що був несподіваним; та ще після таких блискучих успіхів! Ще нещодавно Долгорукий привів до Москви полоненого гетьмана литовського, нещодавно чулися радісні розмови про торжество Хованського, а зараз Трубецькой, на якого було найбільше надій, «чоловік благоговійний і витончений, у воїнстві щасливий і недругам страшний», погубив таке величезне військо! Після взяття стількох міст, після взяття столиці литовської царське місто затремтіло за власну безпеку: у серпні за государевим указом люди всіх чинів поспішали на земляні роботи для зміцнення Москви. Сам цар з боярами часто був присутній при роботах; навколишні жителі з родинами, пожитками наповнювали Москву, і ходила чутка, що государ від'їжджає за Волгу, за Ярославль».

9 липня після бою біля Соснівки за наказом Мехмед-гірея, більшість полонених, яких за усталеним звичаєм передали татарам були вирізані. Самого Семена Пожарського було доставлено до хана. За свідченнями очевидців, князь поводив себе з викликом. Злі язики стверджували, що під «дерзкими речами», про які йшлося в джерелах, могла приховуватись фірмова московська матірна лайка))). Також стверджується, що князь плюнув хану в обличчя. Можливо, усвідомлюючи відповідальність за загибель свого війська, Пожарський вирішив ефектно померти, реабілітувавшись таким чином в очах співвітчизників. Йому було відрубано голову.

Семен Пожарський був одружений на Євдокії Третьяковій. Княгиня на 40 років пережила чоловіка і померла близько 1700 року в Іванівському жіночому монастирі. Дітей у них не було і смерть Семена стала кінцем старшої гілки роду Пожарських.

Романтизація і канонізація

По смерті в Московії почалась романтизація постаті загиблого князя. В московських джерелах всіляко прославлялась його особа, оспівувався його героїзм в останньому бою та поведінка в полоні. Так новгородський хронограф стверджував, що Семен Пожарський критикував перед ханом мусульманську релігію, прийняти яку нібито закликав його хан. Коротше, все як в українській пісні про Байду Вишневецького. Схожа пісня була складена і про Семена Пожарського. Читачі можуть ознайомитись з уривком останньої:

«Отвечает Пожарской-князь
Самому хану Крымскому:
«А и гой еси, Крымской хан,
Деревенской шишиморы!
Я бы рад тебе служить,
Самому хану Крымскому,
Кабы не скованы мои резвы ноги,
Не связаны белы руки
Во чембуры шекловые,
Кабы мне сабелька вострая,
Послужил бы тебе верою
На твоей буйной голове,
Я срубил тебе буйну голову!»

Наступним кроком мало стати зарахування загиблого до лику святих московської церкви. В одному з літописів збереглися тексти тропаря і кондака «новому страстотерпцю … благовірному князю Семену Пожарському».

Тропар:

Голос «5»

Похвала новому страстотерпцу многострадальному

Благоверному князю Симеону Пожарскому.

Земнаго сана славу оставив, Небесное Царство наследил еси,

Противными кровными каплями, яко пречюдным камением,

На главу нетленный венец себе украсил еси

И от безбожнага царя крымскаго прелесть посрамил еси,

Ивашка Выговскаго изменника и клятвопреступника Божия

Лжи тьму обличил еси

И ко Господу привел еси страстотерпец.

С лики Ангельскими в невечернем свете

Незаходимаго солнца Христа Бога обрел еси,

Княже Симеоне Стратилате,

Егоже моли с пострадавшими с тобою присно да спасет души Наша

Кондак:

Голос «3»

Новому стастотерпцу благоверному князю Симеону и иже с ним пострадавшим от безбожнаго царя хана крымскаго и богоотступника

Читачі мабуть звернули увагу на: «Ивашка Выговскаго изменника и клятвопреступника Божия Лжи тьму обличил еси»))))

Але в ХVІІ столітті, кандидату в святі недостатньо було скласти голову «за Русь-матушку». Потрібні були мощі святого, яким би могли поклонятися вірні, і, зрештою, свдчення хоч про якісь чудеса. З мощами не склалося. Зарубавши Пожарського, татари очевидно не задумувалися про те, що московські гяури будуть йому поклонятися, а тому не завдали собі клопоту зберегти таку «цінну» пам’ятку. Куди поділись останки князя, знають лише небесні сили. Зі свідченнями про чудеса також виявилось сутужно. Єдиний епізод з біографії Пожарського, який можна було притягнути за вуха, це «дивовижне здобуття ікони Матері Божої Баркулабівської» під час походу в Білорусь. Втім, очевидно, навіть московіти розуміли, що видавати звичайний епізод взяття воєнного трофею (якщо не банальне пограбування) за божественне чудо якось не комільфо. На тому питання й застопорилось. Судячи з усього Семен Пожарський залишився місцевошанованим святим.

Не потрапив Семен Пожарський і до пантеону світських героїв Росії. У веселій компанії з Олександра Невського, Дмитра Донського, Суворова, Нахімова, Кутузова, Ушакова, Скобєлєва тощо йому не знайшлося місця. Не допомогла навіть «протекція» двоюрідного дядька Дмитра Пожарського, героя війни з поляками в Смутний час))))). В радянські часи про битву під Конотопом взагалі згадувати не любили. Вдома в автора зберігається «Історія СРСР» 1966 року видання. Попри те, що події в Україні 1648 – 1678 там описано доволі детально, однак про Конотопську битву – анічичирк! Так і прозябав би в забутті неборака-Пожарський, але допомога прийшла, як це часто буває, звідти, звідки не чекаєш.

В 1991 році відбулася, за словами сучасного московського«царя», «геополітична катастрофа століття» - розпад СРСР. Було проголошено незалежність України. Але «ізмєннікам-хохлам» і цього виявилось мало. Вони відродили пам'ять і про Конотопську битву. Тож довелось московській пропагандистській машині нашвидкуруч ліпити свою версію подій. Нинішнє покоління московських борзописців усіляко намагається прикрасити постать Семена Пожарського, применшити втрати московітів у Конотопській битві, а також роль у ній українців, віддаючи лаври переможців у ній кримцям. Автор також не здивується, якщо найканонічніша в світі московська церква імені Кірюші Гундяєва доведе до кінця справу канонізації Семена Пожарського і мільйони ватників будуть мати до кого молитися за погибель «ізмєнніков-хохлов»))))

Втім, за всю історію України Росія ніколи не перемагала нас у прямій військовій сутичці. Всі її успіхи були зумовлені внутрішніми чварами серед українців. Не стала винятком і війна 1658 – 1659 років, в якій українці бились по обидві сторони фронту. Під Конотопом загиблих козаків з обох сторін поховали в одній братській могилі, а на її місці поставили церкву на честь 40-ка мучеників Севастійських. Сьогодні це Конотопський Вознесенський кафедральний собор, який люди за традицією і досі називають Сорокосвятською церквою. Нині нам важливо не повторити трагедію 1658 року, коли через збройний конфлікт між олігархами і народом почався крах тогочасної української державності. Що ж до московітів і їх «святих», їхня думка щодо української історії нас має обходити найменше. Бо:

«Щоб жить — ні в кого права не питаюсь.

Щоб жить — я всі кайдани розірву.

Я стверджуюсь, я утверждаюсь,

бо я живу».

(Павло Тичина)