 |
Польний гетьман Польщі
Стефан Чарнецький
|
Після Конотопа
З попередньої статті «Семен Пожарський. Небесний
покровитель українофобів» ви мали змогу дізнатись про славетну перемогу
українців над московітами під Конотопом. Однак скористатись нею повною мірою
козакам не вдалось. Війна, як відомо, продовження політики, а політика –
продовження війни. Після битви під Конотопом перед українцями постало питання:
що далі. Переяславська угода була втоптана в конотопське болото копитами коней
переможців, а відтак слід було визначити подальший шлях української
державності. Іван Виговський бачив його у складі Речі Посполитої. Для цього
було підписано Гадяцький договір з останньою. Цей факт можна оцінювати
по-різному, однак навіть найбільші прихильники Гадяцької визнають, що під час
ратифікації на польському сеймі її зміст було вихолощено настільки, що
державницькі здобутки українців було зведено нанівець. Обурені козаки зробили
крайнім Виговського і повалили його владу. Криза козацької України наростала. З
часом держава розпалася на три окремі утворення: правобережне та лівобережне
гетьманства і Запорізьку Січ, яка почала грати окрему скрипку в цій партії.
Правобережна потрапляла під вплив Речі посполитої, а Лівобережна – Московії. Ще
під час протистояння Виговського з групою Пушкаря-Барабаша московський думний
дяк, який подорожував Україною, відзначав, що козаки лівобережних полків, вороже
налаштовані до Виговського і готові сприйняти введення московських гарнізонів в
українські міста. Натомість правобережні козаки налаштовані рішуче проти цього.
Слід однак зазначити, що Московія та Річ Посполита,
хоч і мали схожу стратегічну мету – демонтаж української державності і
поневолення нашого народу, однак тактично дії їхніх урядів кардинально
відрізнялись. Як вже згадувалось в попередній статті, дії московітів були
виваженими і обережними. Московія діяла немов павук. Вприснувши отруту в тіло
жертви неквапно очікувала загибелі організму. Якщо було потрібно, то після
двох кроків вперед робила крок назад. Політичний режим наших північно-східних
сусідів тяжів до абсолютизму, як і чимало тодішніх держав. Це давало змогу
московським урядовцям планувати свої дії на десятиліття. Господарське освоєння
України московіти здійснювали після того, як убезпечували себе від опору.
Іншою була картина в Речі Посполитій. За словами персонажа
роману Пантелеймона Куліша «Чорна рада», « …там, що пан, то й король, і всяке
ледащо норовить, як би козака в грязь затоптати». Влада в країні належала
шляхті, яка піклувалась передусім про свої маєтки. За кожної нагоди, шляхтичі
та магнати, що володіли фільварками в козацькій Україні, поспішали повернутись
у них і змусити кріпаків виконувати феодальні повинності. І це закономірно
викликало антипольські повстання. В результаті постійних війн до 1676 року на
Правобережній частині козацької України залишилось лише 4% населення від 1648
року.
Стефан
Чарнецький. Початок життєвого шляху
Одним із тих, хто найбільше доклався до такого стану, був Стефан Чарнецький, представник спольщеної руської аристократії. Народився
в 1599 році у родовому помісті Чарнца в місті Влощова на півдні Польщі в сім'ї
королівського дворянина, середньозаможного шляхтича Кшиштофа Чарнецького. Був
одним з 10-ти його синів. Обрав військову кар'єру, закінчив тільки середні
школи. Опановував військове мистецтво в кавалерійському корпусі, правдоподібно,
під опікою старшого брата Павела. В 18 років став офіцером.
Брав участь у Хотинській битві яка поклала край
війні 1620—1621 років. Потім служив під проводом гетьмана Станіслава
Конєцпольського і брав участь в походах проти кримських татар в 1624 році,
зокрема в битві під Мартиновим. Також отримав досвід в війні зі шведами та
Смоленській війні. В 1637 брав участь у придушенні козацького повстання Павлюка
(Кумейківська битва). В 1644 разом з Конєцпольським брав участь в битві під
Охматовим, в якій Річ Посполита завдала тяжкої поразки татарам Тугай-бея.
З 1648 року учасник боротьби проти повстання
Хмельницького. У битві під Жовтими Водами (1648) потрапив у полон. Він був
посланий в ланцюгах до Криму, звідки був викуплений за великі гроші в 1649
році. Повернувшись з полону в 1649 році, брав участь у боях під Зборовом
(1649), Берестечком (1651). Як вже було згадувано, незадовго до Берестечка саме
його розвідники здобули інформацію про наближення українсько-татарських військ,
що, можливо, врятувало поляків від поразки. Стефан Чарнецький був одним із
небагатьох поляків, кому вдалось врятуватися у битві під Батогом, сховавшись у стозі сіна. Внаслідок цього він завжди
дотримувався думки, що ніякі компроміси з козаками неможливі.
Навесні 1653 року в нього з’явилась можливість втілити свої задуми
в життя. 12- 14 тисячне військо під його
командуванням вдерлось на багатостраждальну Брацлавщину. У своєму ставленні до
українців Чарнецький керувався правилом: «аби ні на лікарство (в іншому
варіанті «на розплід») не залишити русина». Маючи велику чисельну перевагу, поляки спустошили значну територію. За словами С. Твардовського українці
зазнали нечуваних досі жертв. Польське військо рвалося до Умані. Однак в
укріплених Монастирищах поляків зустрів «старий друг» Іван Богун, який, за
словами польського історика В. Коховського ,вирішив «протиставити Чарнецькому
вал, рови й властиві йому хитрощі». Поляки пішли на штурм. Поки міщани і
частина козаків відбивали його, добірна кіннота на чолі з Богуном вийшла через
потаємний хід у поле і атакувала з тилу поляків. Ускладнило їх становище й
поранення Чарнецького. Стріла влучила йому в обличчя, пробивши наскрізь обидві
щоки. Залитий кров’ю
польський воєначальник не міг говорити і ледь дихав. Польські жовніри, забравши
пораненого воєначальника, в паніці покинули межі Брацлавщини. Це ж Богун,
дитинко))))). Гламурний підступний нахаба, який любив гарно одягатись і не
бажав слухатись ані польського короля, ані згодом московського царя)))).
 |
Польський коронний гетьман Станіслав Потоцький
|
Наприкінці 1654 року спроба була дещо вдалішою.
45-50 тисячне військо під проводом С. Потоцького знову вдерлося в регіон. Після
перших успіхів поляки дістались містечка Буша, де зачинились 5-6 тисяч козаків,
опришків та міщан під проводом полковників Гречки та Гавратенка. С.Потоцький
направив сюди кілька полків під проводом С. Чарнецького. Перші польські
хоругви, які прибули під Бушу, були розбиті при вилазці козаків та опришків.
Українці святкували перемогу, однак незабаром прибув Чарнецький з основним
військом. Розпочався штурм центральних воріт міста. Німецькі драгуни увірвалися
в Бушу. Тоді полковник Гречка віддав наказ запалити будинки в їх тилу.
Побоюючись пастки, німецькі найманці відступили. Чарнецький попросив
допомоги у С.Потоцького. Коронний гетьман прибув з усіма силами. Його
пропозицію здатися оборонці відкинули. На підтвердження своїх слів, українці
вбили польського посланця. Не дуже гарна витівка, однак козаки вирішили спалити
за собою мости… Поляки кинули всі сили на штурм, навіть кіннотникам було
наказано спішитись. Гречка, з огляду на великі втрати, зняв частину оборонців,
які тримали позиції навпроти ставу. Помітивши, що вогонь з рушниць на цій
ділянці послаб, Чарнецький наказав спустити став і піти на штурм з цього боку.
Увірвавшись до міста, поляки змушені були битись за кожен будинок. Міщани
спалювали свої помешкання, згораючи в них разом зі своїми родинами. Дівчата й
молоді жінки, не бажаючи сексуально задовольняти «гостей», вдавались до самогубств.
Дружина полковника Гавратенка (за іншими даними сотника Зависного) підпалила
бочку з порохом, підірвавши себе й ворогів.
Український письменник М.Старицький увічнив подвиг
українців у творі «Оборона Буші». Втім, решта населення Брацлавщини поводила
себе аналогічним чином. Заклики С.Потоцького переходити на сторону поляків
подоляни ігнорували. Або билися, або втікали за межі регіону. Наступною була не
менш героїчна оборона Брацлава. Загинув наказний гетьман В. Томиленко, однак
українцям вдалося відбити наступ Чарнецького. Рештки гарнізону, розуміючи, що
до поляків підійдуть підкріплення, спалили місто і відступили в Умань. 29 січня
1655 року московсько-українське військо під проводом Б. Хмельницького та В.
Шереметьєва потрапило в оточення. Відбивши перший штурм поляками українсько-московського табору, Б. Хмельницький
очевидно зіграв у стилі Гіркіна-Стрєлкова – підкупив татарських мурз-польських
союзників, і ті випустили українців з оточення. Як нарікав Чарнецький, татари
навіть криком не допомогли полякам. Взагалі кримці добряче нажились тоді. Не
маючи чим платити союзникам, поляки дозволили брати ясир на території. Людські
втрати Брацлавщини пішли на сотні тисяч…
Шведський
потоп
Однак цього ж 1655 року ситуація круто розвернулась.
На всі 180 градусів. Після відходу татар до Криму українські війська перейшли в
контрнаступ. Поляків витіснили з Брацлавщини. А згодом після надходження
московського війська В. Бутурліна союзні війська перенесли бойові дії на
Західну Україну. 30 вересня 1655 року під Городком на Львівщині армія
С.Потоцького була розгромлена. Сам польський воєначальник втік, залишивши
переможцям обоз, включно з особистими речами. Польський фронт посипався. Але це
ще були не всі біди Польщі. Ще в липні 1655 року розпочалась шведсько-польська
війна.
ХVІІ
століття було зоряним часом Швеції. Донедавна бідна, малонаселена країна на
малородючих землях, яка тільки що звільнилась від датської залежності раптом
розбагатіла. Основою шведської економіки стала розробка багатих покладів
залізних та мідних руд і металообробка, зокрема виробництво зброї. Маючи гроші,
шведські королі могли дозволити собі сформувати сильну найману армію, добре
озброєну, з численною артилерією. В період Тридцятилітньої війни король
Густав-Адольф розробив нову лінійну тактику дій піхоти, яка дозволяла
максимально ефективно використовувати вогнепальну зброю. Запроваджено новий рід
військ – драгунів (кінних стрільців). З Річчю Посполитою шведи мали
територіальні суперечки в Прибалтиці.
 |
Шведський король Карл Х Густав
|
В 1655 році шведський уряд був стурбований успіхами
московітів в Литві. Було заропонувано підтримку Речі Посполитій у боротьбі
проти Москви, але польський король Ян-Казимір, який мав з новим шведським
королем Карлом Х Густавом династичні суперечки, був категорично проти союзу.
Врешті-решт влітку 1655 року шведська армія почала наступ в Литві, де намагалась
захопити вигідні позиції раніше, ніж туди дістануться московіти, та власне у
Польщі.
На польському фронті наступ шведської армії розвивався
надзвичайно успішно. Виснажена війною з українцями Польща не могла чинити
ефективний опір першокласній шведській армії. У битвах під Уйсцем та Соботою
поляки зазнали поразок. Значана частина шляхти перейшла на сторону Карла
Густава. 8 вересня останній без бою захопив Варшаву. 9 вересня Стефан
Чарнецький, який на той час займав посаду каштеляна київського, переміг
невеликий загін шведської кінноти, однак це не зупинило шведської навали. У
декількох битвах гості з півночі громили господарів як хотіли. Ян Казимир утік
у володіння австрійських Габсбургів. 25 вересня шведське військо на чолі з
королем обложило Краків, гарнізоном якого командував Стефан Чарнецький. Після
місячної облоги польський воєначальник домігся почесної капітуляції і здав
місто шведському королю, якому присягали все нові й нові польські магнати.
Здавалось, Річ Посполита приречена. Однак сп’янілий від легких перемог Карл
Густав забажав, окрім власне польських земель, взяти під владу і Західну Україну.
Однак свої претензії на неї заявляв і Богдан Хмельницький, який ще в 1649 році
задекларував прагнення досягти соборності української держави. Як наслідок – не
було вчасно досягнуто шведсько-українського союзу, який міг би докорінно
змінити історію Східної Європи.
Відволічімось читачі, і злегка пофантазуємо.
Порозуміння українців зі шведами відкривало казкові перспективи. Річ Посполита
відходила на смітник історії. На обох берегах Балтики поставала Шведська
імперія, яка ставала б наймогутнішою державою Європи. Утверджувалась самостійна
соборна Україна, яка, зміцнівши та владнавши питання західного кордону, почала
б у перспективі експансію в південно-східному напрямку. Московія в такому разі
опинялась би на узбіччі європейської цивілізації у статусі північної Ефіопії.
Змінювався б і культурний простір. Католицький табір ослаблювався.
Протестантизм наступав. У православному таборі теж розклад був би інший.
Замість московських мракобісів першу скрипку грало б освічене київське
духовенство, яке спілкувалось б з науковцями Стокгольма, Вільна, Кракова.
Подальшу історію України можна було вже читати без заспокійливих засобів. Але
жадібність шведського короля дорого коштувала і йому самому, і Україні.
Рятівник
держави
Після взяття Кракова, шведський король вирушив на
північ. Брандебурзько-пруський курфюрст Фрідріх-Вільгельм, васал Польщі, виступив на допомогу своєму сюзерену. Шведи здолали прусаків і змусили
курфюрста стати васалом свого короля. Слід зазначити, що пруський правитель вів
полівасалітетну політику. Простою мовою це означало: служив і нашим, і вашим.
Так робили гетьмани війська Запорозького, молдавські господарі. Однак прусакам
це вдавалось найкраще. Згодом Прусія стала німецьким П’ємонтом, об’єднавши з
часом навколо себе німецькі землі, і створивши Німеччину, яку ми знаємо зараз.
Українцям такий фортель повторити не вдалось.
 |
Брандебурзько-пруський курфюрст Фрідріх-Вільгельм
|
В 1656 році Ян-Казимир повернувся у Польщу. Тим
часом польська шляхта вела партизанську війну проти шведів. Польські війська
збирались на Західній Україні, яку Карл Х «зажав» віддати законним господарям.
Ні сам не гам, ні другому не дам. Стефана Чарнецького між тим Ян-казимір
призначив головнокомандувачем польських військ. В лютому 1656 року новопризначений
полководець з невеликим загоном рушив на Польщу, щоб підняти там повстання.
Карл Густав, який встиг здолати Прусію, поспіхом повернувся і у битві під
Голомбом 19 лютого 1656 року переміг Чарнецького. Однак Стефан зумів зібрати
розсіяну польську армію і продовжив боротьбу. У Львів продовжували стікатися
рештки військ Речі Посполитої. Паралельно тривали партизанські дії. Польська
армія під проводом Чарнецького провадила маневрені бойові дії, які тривали з
перемінним успіхом. 1 липня 1656 року їм вдалось відбити Варшаву. Лише тоді
Карл густав розпочав повноцінні переговори з Трансільванським князем Ракоці,
Фрідріхом Вільгельмом та Богданом Хмельницьким. Шведсько-пруські війська
наприкінці липня під Варшавою розгромили поляків та їх союзників татар. Польська
столиця знову перейшла до рук шведів. Продовжились маневри військові та
дипломатичні. З перемінним успіхом. Чарнецькому вдалося відзначитись,
врятувавши короля та королеву від переслідувань шведськими військами.
Цього ж року у Вільно було досягнуто перемир’я між Річчю Посполитою та Московією. Як
ми згадували у попередній статті, польські магнати, обдуривши московського
царя, схилили його до боротьби зі шведами. Натомість в грудні 1656 року в
Радноті було досягнуто домовленості між Швецією, Трансільванією,
Брандебургом-Прусією та Україною про спільну боротьбу проти Речі Посполитої.
Шведський король пішов на серйозні поступки союзникам. Однак вже було пізно.
Польська дипломатична машина набирала обороти...
«За
кров, за сльози за руїну»
В 1657 році Трансільванське військо чисельністю у 25
тисяч розпочало наступ. На допомогу надійшов 10-тисячний козацький корпус
Антона Ждановича. Об’єднані сили, наступаючи через Польщу, з’єдналися біля Варшави
з шведами і 19 червня знову вибили поляків з міста. Велику мужність в боях
проявляли українці серед яких чимало було вихідців з Брацлавщини, яку не так
давно спустошили поляки. Тепер же війна йшла на етнічній польській території.
 |
Трансільванський князь Юрій ІІ Ракоці
|
Хтось з наївних читачів певне готовий почути
розповідь про благородних українців, які лояльно ставились до мирного
польського населення, яке, мовляв, не винне у поведінці свого війська в
Україні))))). Блажен, хто вірує)))). Втім, автор не вважає за потрібне
відбирати хліб у польських борзописців. Колись же тема Волинської різні
закінчиться, а жити їм з чогось треба буде)). От і дізнаєтесь, друзі, як українці
розпинали польських немовлят. І цього разу слова поляків будуть трішечки ближче
до істини)))). Тільки наполегливе прохання: у такому разі, перечитайте цю
статтю ще раз у розділі про оборону Буші…
В червні 1657 року у війну на стороні Речі
Посполитої вступила Данія – давній недруг Швеції. Побоюючись бути відрізаним
від рідних земель, Карл Густав залишив українців та трансільванців і вирушив з
військом на північ. Між тим, на допомогу полякам прийшла австрійська армія
Габсбургів. Війська Ракоці і Ждановича розпочали відступ, переслідувані Стефаном
Чарнецьким. Козаки Ждановича теж відступили в Україну. На Поділлі
Трансільванська армія була добита поляками, а згодом татарами. Невдовзі помер
Богдан Хмельницький. Справи поляків кращали.
Геополітичний
клубок імені Богдана Хмельницького
Польсько-австрійські війська розпочали наступ на
північ. Брандебурзький курфюрст перейшов на бік Польщі. Польський король визнав
незалежність Прусії і зробив територіальні поступки. Щоправда, загін Стефана
Чарнецького, ще не знаючи про досягнуті домовленості, встиг наостанок спустошити
землі Фрідріха-Вільгельма))))
В 1658 році польсько-прусько-австрійські війська
перейшли через Одер і вирушили в Данію, яке вела відчайдушну боротьбу проти
Карла Густава. Стефан Чарнецький теж брав участь у цих бойових діях і
відзначиався успіхами. В грудні 1658 року він взяв штурмом фортецю Кольдинг,
яку обороняли шведи. Датчан також підтримала Голландія, яка не бажала посилення
Швеції. Голландському флоту загрожував англійський. Англійці мріяли помститись
за союзників-португальців. Подумайте тільки, який геополітичний клубок заплутався.
І до цього доклалися українці ще в 1648 році))))). А нашу роль в історії досі
норовлять проігнорувати!
Врешті-решт після поразки в Данії, шведський король
змушений був розпочати мирні переговори в Оливському замку. 13 лютого 1660 року
у віці 37 років після хвороби Карл Х Густав помер. Йому так і не судилося
завоювати Польщу, хоча мрія була близькою. Дорого коштувало ігнорування
українського фактору. 3 травня 1660 року було укладено мир. Річ Посполита
вийшла зі Шведського потопу з мінімальними територіальними втратами. Шведам
дістались лише невеликі здобутки в Прибалтиці. Щоправда Ян-Казимир відмовився
від претензій на шведську корону, яка дісталась малолітньому синові Карла
Густава Карлу ХІ, батькові Карла ХІІ, союзникові Івана Мазепи. Хто виграв – так
це Брандебурзько-пруський курфюрст. Прусія розпочала шлях до німецької імперії,
яку було проголошено в 1870 році. І німці мають завдячувати українцям.
Перелом
у московсько-польській війні
Після укладення Оливського миру, польські війська
перекидаються на східний фронт в Україну та Білорусь. У протистоянні Московії
та Польщі наступає перелом. Першим дзвіночком невдач Москви стає битва під
Конотопом, у якій гинуть чимало московських аристократів. Втім, все ще здається не
фатальним для московітів. Виговський втрачає владу. Гетьманом України стає Юрій
Хмельницький, який повертається під владу царя. Московські війська контролюють
Білорусь. До Варшави – рукою подати. Але з 1660 року становище Москви
погіршується. Відбувається внутрішньополітична криза – «Мідний бунт»,
викликаний невдалими фіскальними заходами уряду, повстання башкирів.
В червні 1660 року відбувається драматична битва під
Полонкою. Польською армією командують Павло Ян Сапєга та Стефан Чарнецький.
Московською – князь Хованський. 18 червня суперники зустрілись. Через погані
погодні умови московський воєначальник не бачив всієї польської армії і пішов у
наступ. Московіти спершу діяли успішно, але обхідний маневр Чарнецького допоміг
розбити спершу лівий фланг, а згодом і центр російського війська. Московіти
заховались в березовий ліс і підготувались до оборони. Однак під вогнем
польської артилерії вирішили капітулювати. Тим не менше, за наказом Чарнецького
польська кіннота влаштувала різню. Частині москалів на чолі з командуючим змогла
врятуватись. В результаті битви польсько-литовська армія відвоювала більшу
частину Білорусі, а Чарнецький здобув нову славу. На
початку 1661 польський сейм публічно подякував йому за послуги, а король Ян
Казимир наділив титулами і багатствами, хоча Чарнецького звинувачували у
збагаченні з здобутих трофеїв, викупів за полонених, збиранні контрибуції з
міщан Кракова перед здачею шведам.
Великий гетьман литовський Ян Павел Сапєга
На південному фронті московітів теж очікував провал.
Московсько-українське військо під орудою Юрія Хмельницького, Тимофія Цецюри та
воєводи Шеремєтьєва через помилки останнього та небажання воювати за московські
інтереси правобережних козаків зазнало поразки від польсько-татарської армії
під Любарем та Чудновим на Волині. Блискуче проявив себе ще один польський
полководець – Єжи Любомирський. Україна розпалась на частини. Правобережну
Україну очолював Юрій Хмельницький, а згодом, Павло Тетеря. Лівобережну, яка
залишилась під впливом царя, спершу Яким Сомко, а далі, після Чорної ради –
Іван Брюховецький.
Ослаблена війною Московія почала схилятися до миру з
Річчю Посполитою. В 1663 році у Львові відбулися переговори між московською та
польською делегацією. Окрилені успіхами поляки поставили умовою миру повернення
московсько-польського кордону до рубежів 1654 року. Московіти на це не
згодились і війна продовжилась.
«Маленька
переможна війна» – як засіб вирішення внутрішніх проблем
Речі Посполитій необхідна була остаточна перемога
над московітами не лише аби відновити статус-кво, який існував до 1648 року, а
й з внутрішніх причин. Як уже сказано на початку статті, свавілля шляхти
створювало величезні проблеми в управлінні державою. Читачі можуть запитати: а
невже сучасники не усвідомлювали цього і не намагались щось зробити? Так,
усвідомлювали і намагались. Король Ян-Казимир та його оточення, зокрема дружина
француженка Марія-Луїза, ще при житті поточного короля планували визначити
наступника престолу (а корона Речі Посполитої не передавалась у спадок, король
обирався на шляхетському сеймі). Це мало стабілізувати державу. Проти такого
нововведення виступила частина польської аристократії на чолі з героєм
Чуднівської битви коронним маршалком Єжи Любомирським. Ними було організовано
заколот в армії. Яну-Казимиру вдалося придушити його Бунтівні підрозділи
було розформовано, частину офіцерів звільнено зі служби. З рештою військових
було укладено угоду, відповідно до якої вони, вони мали взяти участь у майбутньому
поході проти Московії. Успішний похід, на думку королівського двору, мав ще
більше піднести авторитет короля.
 |
Правобережний український гетьман Павло Тетеря
|
Тим часом гетьман Юрій Хмельницький, не зумівши
відновити єдність козацької України, зрікся гетьманства. Його місце посів Павло
Тетеря. Добре освічений політик, з великим досвідом та зв’язками, домігшись
булави, отримав у доважок вагон і маленький візочок політичних проблем. Йому
доводилось віртуозно балансувати між "заклятими друзями" - Польщею та Кримом, а
також боротися з Лівобережним гетьманством, яке знаходилось під впливом Москви.
Не кращим було і внутрішньополітичне становище. Польська шляхта поверталась у
свої маєтки на українських землях. Як уже було сказано на початку статті, її
там ніхто не чекав з хлібом-сіллю. Та й сам Тетеря не поспішав враховувати
досвід свого родича Виговського і теж будував шляхетську Україну за зразком
шляхетської Речі Посполитої, задобрюючи маєтками «любих друзів». Як наслідок –
правобережна Україна перетворювалась на діючий вулкан. Для виходу з кризової
ситуації Павлу Тетері, як і Яну Казимиру, потрібна була «маленька переможна
війна», в ході якої під булаву правобережного гетьмана мало потрапити й Лівобережжя.
Ще одним гравцем у регіоні було Кримське ханство,
яке добряче нажилось завдяки подіям війни, і бажало продовження бенкету. Однак
у кримської еліти були й більш далекосяжні плани. Ми звикли сприймати
тогочасних татар як орду дикунів, однак цей стереотип далекий від істини.
Кримська еліта була освіченими і здібними політиками. До речі, автору
зустрічалось таке твердження, що всі представники династії Гіреїв уміли писати
вірші… Стратегічною метою Кримського ханства було створення великої
антимосковської коаліції за участі Речі Посполитої та козацької України, яка
мала розгромити Московське царство. В результаті офіційний Бахчисарай планував
приєднати до своєї території казанські та астраханські землі. Відновивши таким
чином велику державу – Золоту Орду. Після цього можна було послати нафіг
осточортілого (чи остошайтанілого)))) сюзерена – Османську імперію і стати
самостійною державою. А тому кримський уряд охоче погодився взяти участь у польському
поході проти Московії.
«…був
то похід, приречений на великий розмах, його було розпочато з великим галасом і
помпою»
5 серпня 1663 року король Ян-Казимир оголосив про
похід з метою вирвати у московітів Україну, «цю зіницю ока корони
польської». Серед учасників походу, окрім Руського (галицького - авт.) воєводи Стефана Чарнецького, були
більшість ключових фігур Речі Посполитої, за винятком бунтівника-невдахи Є.
Любомирського, який, пославшись на хворобу, виїхав до Ланцута. Як зазначав
польський історик В.Чермак: «…був то похід, приречений на великий розмах, його було
розпочато з великим галасом і помпою». Ну люблять поляки помпу. Що тут
поробиш))). Але цього разу за великими понтами ховалася, вибачте на слові, гола
дупа. В поході взяло участь близько 25 тисяч польського війська (не рахуючи
литовців). Однак, після придушення заколоту Любомирського та усунення з армії
його прихильників, боєздатність та моральний дух польських сил знаходився не на
висоті. На думку В.Газіна, вони на той час поступалися за цим показником
союзникам – українцям та татарам. От до чого, буває, доводить прагнення
«армійського порядку».
 |
Польський коронний маршалок Єжи Любомирський
|
Ще однією проблемою були гроші. За попередні роки
польський уряд накопичив великий обсяг боргів з зарплати своїм «атошникам». До
початку походу вдалось виплатити частину суми. Решту було обіцяно після
успішного завершення походу. Але тут своє слово сказали польські «зрадофіли».
Серед воїнів поширились чутки, що король нібито виплатив гроші, але вони,
мовляв, осіли в кишенях польських воєначальників. В результаті під час руху
поляків Тернопільщиною у війську спалахнув бунт. Причому, сталося це саме в
драгунському полку Чарнецького. Чи не тому, що за героєм шведської війни ще з
часів оборони Кракова тягнулись хвости корупційних скандалів?)))). Заколот
швидко поширився, охопивши навіть королівських рейтарів. Ледь не загинув і сам Чарнецький,
коли під ним застрелили коня. Бунт було придушено за допомогою німецьких
найманців, декого з винуватців розстріляно, але це не виправило ситуацію до
кінця. Бойовий дух ще більше ослаб. Посилилось дезертирство.
Восени 1663 року поляки зрештою зустрілись з армією
Павла Тетері та Кримською ордою. Залишивши частину сил на Правобережжі «для
безпеки» ,союзники переправились на Лівобережжя та розпочали наступ. План війни
польській стороні видавався простим. Рішучим наступом пройти аж до самої Москви
і продиктувати там умови миру. Сильного опору зустріти не сподівались з огляду
на слабкість московських гарнізонів на Лівобережжі та суперечності московітів з
українцями. Однак московське командування цього разу таки "переграло" опонентів.
Лівобережному гетьману Івану Брюховецькому було наказано у взаємодії з
московськими силами Ромодановського уникати великих боїв з ворогом, а, залишивши
гарнізони в укріплених містах, відступити до московського кордону, щоб не
допустити прориву нападників на російські землі.
Спочатку для поляків все йшло успішно.
Польсько-українсько-татарська армія успішно захоплювала лівобережні міста.
Частина з них здавалася без опору. Польські командувачі зі свого боку на
початках намагалися зайвий раз не дратувати українців, стримано ставлячись до
місцевого населення. Однак надовго польської толерантності не вистачило. З
початку 1664 року опір лівобережних українців посилився. Лівобережні містечка
все частіше починали чинити рішучий збройний опір, виснажуючи ворога. Так, тривалу оборону вело містечко Салтикова Дівиця. Після того, як її гарнізон
капітулював, поляки вчинили різню мешканців. Московські війська та козаки
Брюховецького почали вести маневрену війну, не вступаючи в великі сутички.
 |
Лівобережний український гетьман Іван Брюховецький
|
В січні 1664 року польські угрупування Чарнецького,
Яна-Казимира та Яна Собеського після об’єднання підійшли під Глухів – на той
час велике укріплене місто. Раніше такі великі фортеці поляки залишали в тилу.
Цього разу вирішено було не ризикувати, а захопити місто, яке мало б стати
опорним пунктом для подальшого наступу. Частина мешканців теж схилялась до
здачі, але рішучі дії московських командирів та проросійського козацького
полковника Василя Дворецького не дали їм зробити цього. Облога міста тривала з
13 до 30 січня і не принесла полякам результату. В листі до дружини король
писав про невдалий штурм та великі втрати. Не вистачало полякам Любомирського,
який вважався фахівцем з взяття фортець. Чарнецький, натомість мав репутацію
вмілого в маневреній війні, але занадто нетерплячого при взятті укріплень.
29 січня під час останнього штурму польські жовніри
вдерлися на вал, але штурмова група загинула від запізнілого вибуху власної
порохової міни. Після цього Ян-Казимір зняв облогу Глухова і вирушив у Сєвськ,
де з’єднався з литовською армією Паца. Об’єднані сили рушили під
Новгород-Сіверський, виславши мобільний загін кінноти, яким мав спустошувати
власне російські землі. Під згаданим вище містом відбулися сутички з московським
військом Ромодановського, у яких поляки одного разу ледь не зазнали великої поразки.
Виснажена великими втратами польська армія слабшала. Жовніри не могли
дочекатися обіцяної зарплати. Зросла напруга серед польських і татарських командувачів.
Ян-Казимір, Пац та Чарнецький звинувачували одне одного в невдачах. Між тим,
татари, стурбовані нападами запорожців Івана сірка на Крим, відвели більшу
частину військ зі здобиччю додому. Не виправдались сподівання поляків і на
козаків Івана Богуна, якого спеціально звільнили з в’язниці, щоб використати в
поході. Польське командування отримало відомості про те, що Богун підтримує
зв’язки з московітами і наказало заарештувати полководця. Обставини загибелі
українського воєначальника достеменно невідомі. На найімовірнішою версією, 17
лютого його спробували заарештувати, однак Богун вчинив опір і загинув у
сутичці. Можливо колись ми побачимо фільм про видатного сина України, який не
хотів коритися жодним ворогам.
Під загрозою удару московських військ, яким
надходили підкріплення, поляки розпочали відступ. Ян-Казимир з литовською
армією відступив у Білорусь, а угрупування Чарнецького на Правобережну Україну.
Помпезний похід поляків на Лівобережжя завершився крахом. За деякими оцінками
було втрачено три чверті армії. За словами самого Чарнецького, військо зовсім
не могло продовжувати бойові дії. Однак українці не надто виграли від цього.
Лівобережжя зазнало значних спустошень, до того ж перемога зміцнила там позиції
Москви.
Українське
повстання на Правобережжі
Поразка польської армії на Лівобережній Україні
стимулювала правобережних українців до боротьби проти польської влади і на
Правобережжі. Ще восени 1663 року серед правобережної старшини сформувалась
група змовників, які розпочали боротьбу проти Тетері та його польських
покровителів. До цього угрупування входили, зокрема колишні гетьмани Іван
Виговський та Юрій Хмельницький, які уже не мали пропольських ілюзій, та
патріотично налаштований православний митрополит Тукальський. На початку весни
1663 року на Правобережжі спалахнуло народне повстання. Польські сили під
проводом Себастіана Маховського, які були залишені тут, завдали повстанцям
поразки. Отримавши інформацію про змовників-старшин, поляки заарештували й
ув’язнили Ю.Хмельницького, Г.Гуляйницького. Івана Виговського було без суду розстріляно,
попри те, що він був сенатором Речі Посполитої. Колишній гетьман стоїчно
зустрів смерть. На розстріл пішов, читаючи акафіст Пресвятій Богородиці.
Тим не менше повстання розгоралось і надалі. На жаль, війна знову набула братовбивчого характеру. Частина козацьких полків залишилась
вірною Павлу Тетері і воювала проти своїх співвітчизників. В березні 1664 року
з Лівобережжя прибули польські війська Чарнецького та Собеського. Вони
зупинились на Поліссі для відпочинку. Було видано звернення до місцевого населення
з вимогою припинити бунт під загрозою суворого покарання. Однак сил у поляків
для цього не вистачало. Тому Чарнецький зробив ризикований крок. У супроводі
невеликого почту він поїхав до Криму, де випросив допомоги. Польсько-татарські
сили під командуванням Чарнецького відбили спроби московсько-українських військ
зайняти Правобережжя, населення якого залишилось сам-на-сам з карателями.
 |
Український православний митрополит Йосип Тукальський
|
Не маючи єдиного командування повстанці зачинились в
своїх укріплених містах. Це дозволяло сяк-так протистояти польсько-татарським
силам, які складались переважно з кінноти, непристосованої до штурмів
укріплень. Чарнецьких повів маневрену війну. За поширеною версією, в цей час
він розорив хутір Суботів, де наказав викинути з могили останки Богадана
Хмельницького. Достеменного підтвердження цьому немає, однак немає сумнівів у
жорстокостей польського воєначальника щодо українців. Як писав польський
історик П.Ясініца: «Чарнецький займався тим самим, що робив десять років раніше
під час кривавих походів, описаних у віршах С. Твардовського». За допомогу у
війні татарам у рабство віддавалось населення захоплених українських міст. Така
доля спіткала, зокрема Корсунь, Стеблів. Планувалось віддати татарам ще 12
міст. Такі дії викликали обурення навіть у Павла Тетері, якого українці
звинувачували у колабораціонізмі з ворогами.
«Ставищанська
була оказія: і про неї нема що писати, і не було в ній чого похвалити»
Під час цих подій показовою стала оборона Ставища,
яка тривала з 4 липня по 1 жовтня 1664 року. Як писав польський військовий Ян
Пасек «Ставищанська була оказія: і про неї нема що писати, і не було в ній чого
похвалити». Місто намагалися взяти польсько-козацько-татарські війська під
проводом С. Чарнецького. Місто обороняло кілька тисяч повстанців під проводом
полковника Дячка та отамана Булганя. 11 липня відбувся генеральний штурм міста. Жовніри й татари прорвалися через вали і захопили міську браму. Однак знову
поляків підвели їхні союзники. Татари кинулись по ясир, виникло сум’яття, яким
скористались оборонці, пішовши в контратаку через дві інші брами й відкинувши
ворога. Спантеличений невдачею, Чарнецький наказав спалити в полі збіжжя,
заблокувати місто, стягнути наявні 41 гармату в одне місце і розпочати облогу. Збудувавши
міцні укріплення, оборонці Ставища демонстрували чудеса мужності й стійкості,
відбиваючи наступ переважаючих сил ворога. Наприкінці липня - на початку серпня
відбувся другий штурм, до якого залучили слуг та обозну челядь. Їв вдалося
оволодіти частиною валів, однак слабка координація з власною артилерією,
(цифрового радіозв’язку тоді не було)))) призвела до того, що наступаючі
зазнали великих втрат від «дружнього вогню». Пізньої ночі поляки відступили.
Втрати були значні. Коли Чарнецькому показали роту загиблих піхотинців, він з
гнівом сказав: «війна людей не родить». В двох штурмах було вбито і поранено 5
з половиною тисяч осіб. У деяких полках залишалось по кілька десятків чоловік.
Польське командування хотіло за будь-яку ціну
здолати опір повстанців. Сам Чарнецький, попри великі втрати, 23 серпня писав,
що має надію швидко здобути місто, і що не матиме спокою, «поки не зруйнує
цієї оселі опришків». Сам він їздив, навколо міських укріплень, накинувши
поверх одягу й обладунків тигрову шкуру, за що ставищами прозвали його «рябим
собакою». Польська артилерія
безперервно обстрілювала місто. Для цього з Шаргороду були доставлені всі
необхідні припаси. Серед польських артилеристів відзначався купець зі Львова на
прізвище Юзефович. Під час одного з обстрілів загинув Дячко. На його місце було
обрано сотника Чопа. Повстанці протрималися до початку жовтня і з настанням
сильних холодів пішли на переговори про здачу. В результаті поляки погодились
не руйнувати місто. Однак Чарнецький наказав міщанам заплатити контрибуцію татарам
та зняти з храмів дзвони, якими скликали оборонців на міські стіни.
Наприкінці осені 1664 року С. Чарнецькому та
П.Тетері вдалося досягнути значних успіхів у боротьбі з повстанцями та відбити
спроби невеликих московсько-козацьких загонів проникнути на Правобережжя. Польсько-татарські
війська завдали українському населенню величезних втрат. Як похвалявся сам
«рябий собака» Чарнецький: «Сміливо напишу, що сто тисяч вже тут загинуло цього
хлопства у цьому році». Однак українці продовжували боротьбу.
Чарнецький з Тетерею готувались до подальших боїв, зокрема писали листи до
Криму з проханнями про військову допомогу. Занепокоєний цими зусиллями
лівобережний промосковський гетьман Брюховецький, у свою чергу, просив допомоги з
Москви, зазначаючи, що «Якщо Чарнецький, відпочивши на становищах, навесні
знову почне робити спроби захопити Умань і Лисянку і буде продовжувати
надсилати листи, міста не дочекаються перемоги і здадуться».
«Лебедина
пісня» «рябого собаки»
На початку 1665 року українське повстання на
Правобережжі спалахнуло з новою силою. Одним з перших в січні повстало
нескорене Ставище. Жителі спромоглись завдати поразки польському загону
Маховського, який втратив до 200 осіб. Тоді сам Чарнецький швидким маневром
несподівано увірвався в місто й вчинив жорстоку розправу. Всіх старшин було
страчено, мешканців пограбовано, а місто спалене. Така ж доля спіткала місто
Боярку. Але ці події стали «лебединою піснею» польського воєначальника.
Отримавши за одними даними під Ставищем, за іншими – під Лисянкою вогнепальне
поранення ,Чарнецький залишив фронт і вирушив до Польщі. 6 (16) лютого 1665 року
польський полководець помер у селі Соколівці поблизу Дубна на Рівненщині.
Припускалося, що окрім рани, його отруїв один з козаків у якого він зупинявся.
Перед смертю Чарнецький отримав королівський наказ про призначення польним
гетьманом Польського королівства.
 |
Великий підчаший коронний Ян Замойський
|
Смерть Чарнецького позначилась негативно на бойовому
потенціалі польського війська. Його наступник Ян Замойський не мав такого
авторитету і досвіду, до того ж сам невдовзі загинув. Більшість татар, забравши
ясир, покинула Правобережну Україну. Серед польських військ, які так і не
отримали зарплати, яким не вистачало матеріального забезпечення, посилилось
дезертирство. Вони зазнали низки поразок. Тим часом у Польщі знову розгорілась
боротьба між королем Яном-Казимиром та Єжи Любомирським. Обидві сторони
намагались залучити польські війська, які перебували в Україні. В результаті
більшість останніх повернулись до Польщі. Вслід за ними подався до Польщі
гетьман Павло Тетеря, який перебував у становищі політичного банкрута. Однак
Іван Брюховецький, виїхавши саме в той час до Москви на переговори не зумів
скористатись з ситуації. На спустошеній Правобережній Україні запанував хаос і
анархія, яка тривала декілька місяців, доки Петро Дорошенко не розпочав останню
відчайдушну спробу зберегти українську державу. Але це вже інша історія…
Стефан Чарнецький був похований у родовому маєтку
Чарнца. Його дружиною була Софія Кобежицька. Мав двох дочок: Олександру та
Констанцію, які вийшли заміж за польських аристократів.
Чарнецький
належить до когорти національних героїв Польщі. Він фігурує в романі Генріка
Сенкевича «Потоп». Його прізвище згадується і в польському національному гімні
«Єще польська не згінела»
Іще Польща не загинула,
Коли ми живемо.
Що в нас чужа сила взяла,
Шаблею відберемо.
Марш, марш, Домбровський,
З землі італійської до Польщі!
За твоїм проводом
Поєднаємось з народом.
Пройдем Віслу, пройдем Варту,
Будем поляками,
Дав нам приклад Бонапарт,
Як звитяжити маємо.
Як Чарнецький до Познаня
По шведській навалі,
Для вітчизни порятунку
Вернемось по морю.
Вже там тато своїй Басі
Каже заплаканий:
Слухай-но – то певно наші
Б'ють у барабани.
Але
в цьому красивому й романтичному тексті ніц не згадано про безліч українців
життя та свободу яких відібрав польський світоч. Але, як я вже писав у
попередніх статтях – наші люди добросовісно віддають борги. Чи за комунальні
послуги, чи за геноцид. Щодо скажених собак, неважливо - рябої чи якоїсь іншої
масті, то їх слід присипляти. Кулею чи отрутою. Іншого способу лікування сказу
поки що наука не придумала. Навіть попри те, що надворі ХХІ ст. То ж не
забуваймо присипати скажених. Навіть якщо вони -національні герої наших
сусідів))))).
