"ШАНА" ВІД ДЕПУТАТІВ ХМЕЛЬНИЦЬКОЇ ОБЛАСНОЇ РАДИ. ПРО ЧЕРВОНО-ЧОРНИЙ ПРАПОР.

Сьогодні о 10.00 розпочалась сесія Хмельницької обласної ради. У проекті порядку денного було заплановано розглянути близько 50-ти питань. Зокрема: про використання червоно-чорного прапора, підтримку державної мови, використання зброї, недопущення підвищення тарифів на газ, стан розслідування щодо ремонту автомобільного шляху на вулиці Князів Коріатовичів в Кам'янці-Подільському, стан галузі надрокористування в області, звіт голови ради, бюджетні питання тощо. До роботи з'явилось і зареєструвалось 63 депутата.

При розгляді порядку денного, депутат від ВО "Свобода" Віктор Бурлик ініціював включення до порядку денного сесії Хмельницької обласної ради два запити: 

• "Про стан ремонтних робіт на автошляхах Хмельницької області, зокрема щодо ситуації з ремонтом відрізку автошляху в Кам'янці-Подільському на вулиці Князів Коріатовичів", 
• "Про прояви діяльності на території області антиукраїнських структур" ( щодо факту зібрання представників комуністичної партії 16.03.2018 на території Макаронного заводу).

Депутат обласної ради від ВО "Свобода" Дмитро Лучков вніс пропозицію включити до порядку денного "Звернення до центральних органів влади щодо неприпустимості підняття ціни на газ для населення".

Свободівець, депутат обласної ради Анатолій Панчук під час сесії обласної ради запропонував питання щодо використання революційного червоно-чорного прапору розглянути в першу чергу. Зокрема, він наголосив: "Сьогодні в залі присутні дівчата і хлопці, які прийшли підтримати це питання. Вони і досі воюють на Сході, захищаючи нашу з вами Незалежність. Тому і ми повинні розуміти всю важливість і першочерговість цього питання".

Двічі обласна рада голосувала і двічі відхилила пропозицію свободівця Анатолій Панчук поставити першим у порядку денному питання щодо використання революційного червоно-чорного прапору. 

Яскравим та промовистим був виступ Олександра Попова (Дракона) - Командира 7-ї Резервної сотні ДУК ПС в Хмельницькій області .

На своїй сторінці в Фейсбук Олександр Попов написав : "Вже 4-а година йде, а робота сесії Хмельницької обласної ради не розпочата. Причина - рішення про підняття червоно-чорного прапора визвольної боротьби українського народу над державними будівлями в пам’ятні дні поряд з державним.
Але акцент з самого рішення, за яке депутати і голови фракцій заявляють проголосують «ЗА», змістився на вимогу перенести це питання на першочергове."

Герой російсько-української війни Назарій Чепко звернувся до депутатів зі словами: "На сотнях могил полеглих захисників України майорить червоно-чорний прапор. Тисячі добровольців на війні використовують поряд з державним синьо-жовтим, революційний червоно-чорний прапор. Для мене і побратимів є сепаратистами і посібниками Путіна ті, хто не проголосує або утримається під час ухвалення рішення про використання червоно-чорного прапора у Хмельницькій обласній раді".

Але до виступів добровольців, воїнів російсько-української війни, провладна більшість продемонструвала "стабільну глухість". Свободівці вимушені були вдатись до блокування трибуни, адже така зневага, зокрема до тих, хто проливає свою кров за Україну, є неприпустимою.

В пленарному засіданні 18-ї сесії обласної ради було оголошено 20-ти хвилинну перерву з ініціативи голови обласної ради, а незабаром - ще одну перерву, далі -переву на обід .

Підтримати побратимів свободівців приїхали кам'янчани. Зокрема, голова Кам'янець-Подільської міської організації зазначив: "Нещодавно ми в Кам'янці-Подільському доводили громаді та провладній більшості важливість рішення щодо використання червоно-чорного прапора. Це було нелегко, але рішення ухвалили і вже в День добровольця та День народження Тараса Григоровича Шевченка в Кам'янці поряд з державним прапором майорів червоно-чорний. Сподіваюсь, що депутати обласної ради зрозуміють важливість цього кроку і здоровий глузд та патріотизм переможе власні амбіції".

Тож, для 18-ї сесії Хмельницької обласної ради питання порядку денного, шани і поваги до воїнів російсько-української війни виявились занадто складними. Після 3-х перерв, рада так і не спромоглась розглянути першим питанням питання червоно-чорного прапору. Лише 23 депутата проголосували за це рішення. Керуючись статтями 15 Регламенту обласної ради та 46 ЗУ "Про місцеве самоврядування", головуючий оголосив перерву в засіданні до 27 березня 2018 року (початок о 10.00). За цей час має попрацювати розширена комісія з числа депутатів, військових, добровольців і дійти згоди.  Але згоди стосовно чого, коли всі присутні заявляли начебто підтримку цьому рішенню? Воїни отримали "шану" від депутатів: їм доведеться чекати ще 5 днів для продовження сесії.

Коментар голови Хмельницької обласної організації ВО "Свобода" Олег Лопатовський щодо небажання більшості облради поставити питання про червоно-чорний прапор першим у порядку денному:

"Та більшість депутатів взагалі не розуміла, про що мова. Таке враження, що текст звернення вони в очі не бачили. Я навіть переконаний, так і є. Голови фракцій взагалі не працюють з депутатами. Для них червоно-чорний прапор не має ані найменшого значення. Реакція, вибачте, як у бика на шматок червоної тканини. Про який патріотизм, про яку національну свідомість тут говорити?

Ми шоковані ситуацією навколо рішення про використання революційного прапора ОУН, який символізує одвічну визвольну боротьбу української нації.

У чому проблема, щоб поставити це рішення першим у порядку денному? Завжди депутати йшли на зустріч і виносили на голосування першочергово питання, аби не тримати людей. А змусити героїв війни чекати кінця сесії - взагалі за межею здорового глузду. Раптом для депутатів принциповим став регламент.

А деякі грамотії взагалі розповідали, що бійці приїхали з Івано-Франківська. Довелося їм пояснювати, що тут хлопці з Хмельницького, Кам'янця-Подільського, Городка".

Світлини від Ольги Саліпи.

Відео он-лайн трансляції з сесії обласної ради:

КАМ'ЯНЕЦЬКІ ВІКНА В ЄВРОПУ. ДВІР ПО ВУЛИЦІ СІЦИНСЬКОГО, БУДИНОК № 7. ФОТО.

Ця публікація складається з світлин, на яких відтворено один з сотень дворів нашого прекрасного міста Кам'янця-Подільського. 

Мешканці будинку № 7 по вулиці Сіцинського переважно пенсіонери. Саме вони стали ініціаторами цієї публікації. 

Без звинувачень, натяків ... Словом, тексту не буде. Або буде згодом. 

Насолоджуйтесь. Кам'янець-Подільський.

ПЕРЕВІЗНИК - ПРЕДСТАВНИК ГРОМАДИ, А НЕ МАРСІАНИН. ЦІНА НА ПРОЇЗД В МАРШРУТЦІ - 5 ГРИВЕНЬ.

Уявіть собі.

Ви заходите в чистеньку, гарненьку маршрутку, а там до вас з сяючою посмішкою повертається водій... Такий як цей на світлині. Не уявляєте? І чому ж?

Бо це фантастика і утопія в нащих реаліях. 

Хочемо чистеньких з приємними запахами маршруток, а ходимо місимо болото. Самі то ми теж не часто один одному всміхаємось. Ні, я нікого не захищаю і не звинувачую. Так, думки в блозі) 

Сьогодні відбулись громадські обговорення щодо підняття ціни на проїзд в міському транспорті, я не буду називати їх "корегування.." чи ще як там їх назвали, бо суті то не змінює. Варто зауважити, що це, мабуть, четверті чи п'яті слухання, на яких доводиться бути. І що я вам скажу? Рівень Сергія Віталійовича в "проведенні" слухань росте ), а у громади активність майже впала до нуля. 

Може 10-15 представників громади, понад півсотні - представники перевізників.

На початку засідання виступив представник спілки перевізників, розповів, що важко і що хлопці-водії покидають неньку Україну і шукають кращих заробітків закордоном. І важко з цим не погодитись, при всьому ура-настрої блогерів від влади, спостерігається вкрай тривожна ситуація, коли фахівці, люди робочих спеціальностей масово покидають країну. 

Ну а в нас створюються нові робочі місця хіба в нових контролюючих органах. Спадає на думку, що держава трудягу хоче "залюбити до смерті".

Представник перевізників розповів, що були різні розрахунки вартості проїзду:7, 8 , 6 гривень, але з департаментом економіки зійшлись в ціні 5 гривень.

Скажу чесно, що далі вже все було зрозуміло. Ціна буде такою - 5 гривень.

Потім виступали представники від громади, від перевізників. Свою аналітику показувала в слайдах Майя Гурська. Були запитання про зарплату, про культуру, про пільговиків, про підроблені посвідчення...

Пані з залу побажала більшої ввічливості і культури від водіїв. На що отримала відповідь, що водій - це кам'янчанин, а не марсіанин, яка громада - такі і водії.

Були мегафони і крики, навіть подекуди лайка.

Прикро, що доводиться підвищувати ціну на міські перевезення.

Прикро, що громаді, по великому рахунку, байдуже на такі заходи.

Прикро, що люди вкотре вимущені покидати країну.

Прикро, що для того щоб працювати, потрібно "годувати" постійно "кришу".

Прикро, що в діалозі, ми, навмисне кимось спровоковані, не вміємо вести діалог, не чуємо один одного. Таку роль нам відвели.

Прикро, що ті, котрі активні в мережі, зовсім пасивні в житті. 

Прикро, що комунальний транспорт додихає.

А втім, березень, весна, болото . 

Дещо з слухань на відео.

СМОЛОСКИПНИЙ МАРШ В ПАМ'ЯТЬ ПРО ГЕРОЯ УКРАЇНИ РОМАНА ШУХЕВИЧА

5 березня 2018 року в Кам'янці-Подільському відбувся Смолоскипний марш на честь Героя України Романа Шухевича. Організаторами виступили ВО "Свобода", ДУК "Правий сектор", ВГО "Сокіл".
Про мету проведення маршу розповів голова Кам'янець-Подільської організації ВО "Свобода"

Зокрема, він зазначив, що націоналісти міста спільним маршем вшановують пам'ять визначної постаті українського народу та привертають увагу кам'янчан до Героїв, котрі поклали своє життя за Україну і, продовжуючи наслідувати вчинки Героїв, сьогодні захищають країну від ворога.

Олександр Попов (ДУК "ПС") та Михайло Посітко ВО ("Свобода")



Під час ходи націоналісти та патріоти міста згадували захисників Конституції Ігора Гуменюка та Сергія Крайняка, котрі до цих пір знаходяться у застінках.

Також згадали і полеглогона полі бою побратима Мирослава Мислу. "Мисла в строю", -вигукували націоналісти, адже Герої не вмирають, вони своїми подвигами увіковічнюють своє ім'я на скрижалях історії України.

 

По завершенню, на майдані Відродження, звучали промови від керівників ВГО "Соколу" Назара Чепка, Ігора Сосни, командира 7 роезервної сотні ДУК "ПС" Олександра Попова, голови Кам'янець-Подільської організації ВО "Свобода" Михайла Посітка.

Потім - була Молитва націоналіста та Славень.

Більше фото в альбомах:https://www.facebook.com/groups/572884866153954/

Едуард Крилов "Тарас Шевченко в оцінці росіян"

автор Едуард Крилов, провідник Хмельницької  обласної організації ОУН, журналіст, член ВО «Свобода»

Минуло трохи більше як півтора століття з того часу, коли великий мученик за українську ідею Тарас Шевченко відійшов у потойбічну домівку з чужої, на жаль, землі, а не зі степу широкого, не від Дніпра ревучого, не з України милої. Вірного сина української нації не стало. Та залишився глибокий слід його, який немовби за інерцією протягнувся аж до наших днів. Його пам’ятали сучасники, про нього знають і українські дітки, на яких він споглядає з їхніх підручників. Чи багато спогадів залишили його сучасники про нього? Відповісти однозначно на таке питання нелегко. Можна лише сказати, що сучасники всі як один відзначали його сильний характер, могутній дух і тверду нескореність. В їхніх спогадах, правда, були суб’єктивні оцінки, але, незважаючи на різні точки зору, їх ця людина вражала. Про Шевченка міг негативно висловитися лише російський шовініст і літературний критик В. Бєлінський, який не визнавав ні української мови, ні української літератури, а в наші часи  О. Бузина,  намагаючись бути великим науковцем і неперевершеним вченим в Україні, мабуть, не без підказки  російських «братів», потоптався брудними ногами по святині нашої історичної пам’яті.

Про В. Бєлінського український поет Микола Вороний, в цілому визнаючи його талант літературного критика, 1911 року зазначив  таке: «…він вніс велику плутанину в наші відносини до знаменитого критика, поглядами якого нерідко користувались деякі представники російської інтелігенції в своїх нападах на український національний рух».

Стосовно української державності Бєлінський безапеляційно заявляв: «Малороссия никогда не была государством, следственно, и истории, в строгом значении этого слова не имела… История Малороссии – это побочня река, впадающая в большую реку русской истории. Малороссияне всегда были племенем и никогда не были народом, а тем менее – государством». Іншої думки щодо цього був другий визначний діяч російської культури Олександр Герцен. В журналі «Колокол» він визнавав українську козацьку республіку – Запорозьку Січ – , визнавав право українців на свою мову, яка мала би бути вільною, і також визнавав  право українців вільно висловлювати нею свої думки.

Особливо різко Бєлінський висловлювався про Шевченка: «…здравый смысл в Шевченке  должен видеть осла, дурака и подлеца, а сверх того горького пьяницу, любителя горелки по патриотизму хохлацкому. Этот хохлацкий радикал написал два пасквиля на государя императора – один на государя императора, другой на государыню императрицу… Я не читал этих пасквилей, и никто из моих знакомых их не читал, но уверен, что пасквиль на императрицу должен быть возмутительно гадок по причине, о которой я уже говорил. Ох, эти мне хохлы! Ведь бараны, а либеральничают во имя галушек и вареников со свиным салом…». Подумайте, що вся цю гидоту, без всякого сорому друкували в дев’ятитомному зібранні творів Бєлінського, яке вийшло з друку в 1976 – 1982 роках, коли радянська пропаганда до хрипоти в горлі розпиналася про дружбу двох «братніх» народів та про великий плодотворний вплив на розвиток української літератури ідей Бєлінського та про його батьківське піклування щодо її розвитку.

Хто навчався в ті роки в радянських школах чи вишах, добре пам’ятає, як комуністична пропаганда творила з цього «деятеля»  мало не божка, про якого російський поет П. А. Вяземський сказав: «Следовать за Белинским может только отпетый дурак».  А   відомий у всьому світі російський письменник Ф. М. Достоєвський висловився ще різкіше: «Белинский есть самое смрадное, тупое и позорное явление русской жизни». Та про це замовчувалося. Адже  не вперше російська, а пізніше російсько-більшовицька пропаганда, з ганьби робила славу, з малого робила велике, з поразок робила перемоги. Можна при цьому згадати радянську дійсність, коли про письменників-дисидентів писалося: «Не читав, але впевнений». Дуже, мабуть, були впевнені московські більшовики, коли вони із затятого російського монархіста ліпили революціонера-демократа.

Не обійшли своєю увагою Шевченка і співробітники «Современника» М. Г. Чернишевський, М. О. Добролюбов, М.О. Некрасов. Правда, в радянській історіографії та фільмографії їхній вплив на Шевченка та й взагалі на українську літературу дуже перебільшувався. Свого часу Чернишевський виклав свої думки щодо газети галицьких русинів «Слово» в статті «Національна безтактність». Газета ця утримувалася російським урядом і виражала ідеї галицьких москвофілів, котрі, до речі, і сьогодні мають місце у русинських сепаратистів. Докоряючи їм тим, що вони, не задумуючись про наслідки такої своєї діяльності, роблять справу недоречну і безтактну. І при цьому Чернишевський спирається на думку незаперечного авторитета – Тараса Шевченка.

Добролюбов в критичній статті про Шевченка подає його біографію, яку писав сам поет, тобто оригінал. А далі характеризує його поезію. Правда, він дещо принижує українську мову, вказуючи, що нею «Евгений Онегин» не «выйдет хорошо». А чи російською «Гайдамаки» вийдуть добре? Ясно, що переклад завжди гірший від оригіналу. Та проте він щиро і з високим почуттям говорить про поеми Шевченка «Гайдамаки», «Катерина», «Наймичка». Він їх розуміє без перекладу і без перекладу радить іншим почитати їх. Тож  дивно, коли нині навіть в розмові з росіянами, котрі прожили в Україні все життя, можна почути зневажливе: «Говорите на человеческом языке», або при розмові затикають вуха. І це не просто невігластво і хамство, це – твариняча дикість.

З глибоким сумом про долю великого українського поета писав М. Некрасов, присвятивши йому вірш «На смерть Шевченко», передаючи в двадцяти чотирьох рядках нелегке життя засланого в Оренбурзькі степи поета-страдника, але все ж таки для нього Шевченко є «русской земли человек замечательный».

Я. П. Полонський, чудовий російський лірик, автор низки романсів, серед яких найбільш відомою є «Песня цыганки», познайомився з Шевченком на квартирі президента Академії мистецтв графа Ф. П. Толстого. Його дружина А. І. Толстая «була, - як свідчить Полонський, - однією з найпалкіших заступниць Шевченка і клопоталася про його повернення» із заслання. Мабуть, серед мислячих розумних росіян вона не одна була такою. Полонський описує національне вбрання поета, але це не було на той час дивом, бо не один російський інтелігент натягував на себе мужицьку одежу, підкреслюючи цим свою народність. Не в захваті був він і від порядку, що панував у бідній оселі поета, його низькій кімнатці на антресолях. Та проте Полонський відзначає: «Він був демократ не в теорії, не за своїми поглядами на життя, а, так би мовити, демократ за вдачею. Свого демократизму він так само не усвідомлював, як і того мимовільного проникнення в дух народних українських дум та пісень, яке становило характерну рису його музи. Коротше кажучи, це була людина цілком безпосередня».

Як справжній великоруський поет, Полонський не міг не боготворити О. С. Пушкіна, натхненника і вчителя всіх російських поетів. Саме особа Пушкіна викликала затяту суперечку між двома творцями різномовних поезій. Шевченко не любив Пушкіна, не любив за його поему «Полтава», в якій той вихваляв Кочубея і ганив Мазепу. Спір був гострий і  запальний, але, незважаючи на це, Шевченко зберігав щиру приязнь до Полонського і радів кожній їхній новій зустрічі.

Окрім ненависті Шевченко, ніяких інших почуттів до російських царів, гнобителів його народу, не мав, особливо до Катерини ІІ, яка закріпачила українське селянство. «Саме  кріпацтво, - пише Полонський, - ненавидів він усіма силами душі своєї, і в цьому ніби вторував усім кращим настроям як нашого суспільства, так і кращих представників тодішньої нашої літератури».

На думку Полонського, Шевченко міг би стати найзнаменитішим художником Європи, якби продовжував свою роботу в образотворчому мистецтві.

Останній раз обидва лірики зустрічалися на квартирі самого Полонського. Шевченко був тоді у «дуже збудженому стані; згадував про своє дитинство, про своїх рідних, які все ще були кріпаками, скреготів зубами, плакав…»

Свої спогади, як і спогади Полонського, редакторові запланованого багатотомного видання творів Шевченка О. Русову, направив також і І. С. Тургенєв, визначне місце якого в російській літературі не може викликати ніякого сумніву. Відомий російський письменник піклувався про звільнення родичів українського поета, популяризував його творчість в Росії і за кордоном, вивчав українську мову. Згадаймо, як захищав він її в романі «Рудин». Вперше він зустрівся з Шевченком в Академії мистецтв і познайомився  з ним через Марка Вовчка. Тургенєв подає портрет краще й правдивіше, ніж це робить Полонський: «Широкоплечий, присадкуватий, кремезний, Шевченко являв собою образ козака з помітними ознаками солдатської виправки і ломки. Голова довгаста, майже лиса; високий зморшкуватий лоб, широкий, так званий «качиний» ніс, густі вуса, що закривали губи; невеликі сірі очі, погляд яких здебільшого похмурий і недовірливий, часом набирав виразу лагідного, майже ніжного, і супроводжувався хорошою, доброю усмішкою, голос трохи хрипкий, вимова чисто російська, рухи спокійні, хода поважна, постать трохи незграбна і мало елегантна».

Співчуваючи важкій долі Шевченка, поважаючи і навіть люблячи його, Тургенєв і російські письменники з його оточення не визнавали світового значення поета і художника, чим показали свою великодержавну сутність, але визнавали, що самоповага і віра в своє покликання українського поета допомогли йому вижити в  закаспійському вигнанні.

Згадує Тургенєв і покоївку пані В. Я. Карташевської Ликеру, в яку Шевченко був закоханий, і це дивувало родину Карташевських, шанувальників його таланту та його особи. Про цей епізод з життя поета згадує й Полонський, не називаючи імені нареченої. Цей факт він пояснює неприхильністю Шевченка до всього панського, що він виніс ще з дитинства. Але несумісність цих двох осіб на вищому рівні свідомості не сприяли задумові поета, і шлюб не відбувся.

Найкращі думки про Шевченка висловив М. С. Лєсков, видатний російський письменник, якого М. Горький ставив в одне нешироке коло найвизначніших письменників тих років. Про своє ставлення до українського поета він пише у своїх спогадах «Остання зустріч і остання розлука з Шевченком». Починаються спогади такими словами: «Осиротіла українська ліра! Лежить мертвий у труні поет її. Тараса Григоровича Шевченка вже нема. Сьогодні труну його опустили у вогку яму  на Смоленському кладовищі, проводжаючи  її  прощальним словом і братньою сльозою. Не говоритиму про те, яка велика ця втрата для української літератури в добу її виникнення, у день народження «Основи», що їй покійний поет співчував усім серцем. Значення Шевченка відоме кожному, хто любив рідне слов’янське слово і  розумівся на чомусь високому, виборнім…».

Лєсков з усіх російських митців розумів Шевченка і приділив йому найбільше уваги та вірив у  його велике покликання і його велике значення не лише для української літератури. Свого часу відомий український етнограф О. В. Маркович пробудив у Лєскова потяг до літератури і під його впливом Лєсков переїжджає до України, оселяється в Києві і проживає там 12 років. У результаті він усім серцем полюбив наш край, простий український народ. За роки перебування в Києві  вивчив українську та польську мови. З Шевченком він зустрічався не раз, шанував і любив його. Як і Полонський, згадує про оселю поета, але убогість її викликає у нього не відразу, а щире співчуття.

Перебуваючи рік за межами Петербурга і наприкінці січня 1861 року повернувшись до столиці, Лєсков зразу ж пішов до тієї вбогої кімнатки навідати свого приятеля. Уже немічний Шевченко сидів біля вікна, вигляд у нього був хворобливий, проте не навіював гостеві ніяких ознак близької смерті. Письменник вірив, «що могутня натура поетова, витерпівши безліч мук, не дасться хворобі, всього жахливого характеру якої я не розумів».

«Говорячи про Україну і про своїх українських знайомих, поет,здавалося, оживав: хвороблива дражливість помалу зникала і переходила то в почуття тієї теплоти і живої любові, якими надихані його твори, то в палке обурення, яке він, по змозі, стримував». Йому дуже хотілося дотягти до весни і поїхати на батьківщину, подихати її повітрям. На прощання він подякував Лєскову за пам'ять і подарував йому складений ним український буквар. Письменник в ту хвилину пригадав, як рік тому Шевченко мав намір видати перекладені ним на українську мову псалми.

Ховали Шевченка з академічної церкви. Над труною поета виступили люди з його близького оточення і «що найсильніший  відгук у душі слухачів знайшло слово улюбленого професора нашого М. І. Костомарова» та російського поета М. С. Курочкіна, «якому стримувані сльози заважали говорити лагідну промову, сповнену сердечної простоти і щирості». На могилу поета принесли багато вінків і квітів. «Відійшла навіки ще одна людина, яка ціле життя чесну думу думала і вмерла напередодні звільнення 23 мільйонів, між якими  й досі ще були і родичі поетові і люди, близькі його серцю». Правда Лєсков не уявляв тоді майбутнього пореформеної Росії, якій дав унікальне визначення у своїй творчості М. Є. Салтиков-Щедрін та й не він один, а ціла плеяда російських письменників.

Закінчує свої спогади Лєсков словами, які через певну свою обмеженість не зміг висловити Тургенєв:

«Але як  поетична діяльність Шевченка буде в числі найкращих сторінок української літератури, так і день його похорону завжди  лишиться як день знаменний в історії українського письменства і громадськості. Улюблена мрія поетова справдилась і голосно ознайомила про своє існування. Українське слово набуло права громадянства, вперше пролунавши у формі ораторської промови над Шевченковою труною. З дев’яти прощальних промов, виголошених над могилою поетовою, шість було  українською мовою. З інших трьох дві були виголошені російською, а одна –  польською, мов на знак спільного горя Слов’ян, що прийшли віддати останню шану українському поетові-страднику.

Український народ має тепер, хвалити Бога, свою літературу, має своїх ораторів, своїх істориків, та не має тепер такого лірика, яким був покійний Тарас Григорович Шевченко, що його справедливо назвали в одній із виголошених над його труною промов «батьком рідного слова».

Отже, певна частина російських літераторів, митців знали, що існує Україна, і в ній проживає український народ, а не відламок російського, і що цей народ має свою історію, культуру,  свою літературу і своїх всесвітньо визнаних  письменників. Не усвідомлюють цього лише ідейні однодумці Путіна всіх часів московської історії і носії всіх мастей шарлатанських масок, що завжди хотіли й хочуть подолати українську самобутність брехливою пропагандою, дипломатичними викрутасами або збройною силою.

БЕЗ КОМЕНТАРІВ ПРО ЗЕМЛЮ ДЛЯ КП "МІСЬКТЕПЛОВОДЕНЕРГІЯ"

На минулій лютневій сесії Кам'янець-Подільської міської ради розглядали депутати питання про дозволи на проекти землеустрою для Міськтепловоденергія на земельні ділянки на вул. Розвадовського та по проспекту Грушевського.

На сесію , котра відбудеться 6 березня винесено ще три аналогічних питання для того ж комунального підприємства:

1. Про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки за адресою вулиця Тімірязєва (біля будинку № 119) КП “Міськтепловоденергія”
2. Про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки за адресою вулиця Тімірязєва (біля будинку № 156) КП “Міськтепловоденергія”
3. Про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки за адресою вулиця Івана Франка (біля будинку № 17) КП “Міськтепловоденергія”

Щоб пояснити чим пояснюються такі проекти, на засідання фракції ВО "Свобода" (2 березня) прийшов директор підприємства Валерій Гордійчук.

Не робитиму жодних коментарів, але якщо вам цікава ця тема чи вона вас стосується, прошу переглянути цих два відео.

Фото до публікації не відображає тематику публікації і запозичене з джерела(як і текст про будинок):http://www.autotravel.ua/articles/tancuuchyi-budynok-chudesa-arhitektury-v-polskomu-/view_print.

Танцюючий будинок, або, як поляки його називають, Кривий будинок, розташований на вулиці Героїв Монте-Кассіно. Цю пішохідну вулицю в народі знають як Монтяк.Таке архітектурне дивакувате чудо з'явилося на вулиці Сопота 2004 року. Проект будинку належить архітекторам Шотинському та Залевському.

А ті, у свою чергу, надихалися малюнками знаменитого польського художника Яна Марціна Шанцера (Jan Marcin Szancer), поляки знають митця завдяки його відомим ілюстраціям до дитячих книжок, та Пера Далбергау (Per Oscar Dahlberg) - шведського художника, який живе в Сопоті.Архітекторів попросили зробити проект торгового центру, який би приваблював якнайбільшу кількість туристів, і крім того, будинок мав красиво вписуватися у старовинну архітектуру центру Сопота. Митці впоралися із завданням більш ніж успішно. Кривий будинок став не лише одним із найпопулярніших торгових центрів, а й архітектурною пам'яткою міста, сьогодні Кривий будинок - це одна із найбільш фотографованих будівель Польщі.Будинок займає площу близько 4 тис. кв. метрів. Він є частиною Торгового центру "Резидент", на нижньому поверсі розміщені торгові приміщення з барами й ресторанчиками, на верхніх поверхах - офісні приміщення, на другому поверсі розміщена студія Radio RMF FM.

Усередині архітектурні форми не настільки "криві", як зовні. Однак, плавні лінії й вигини дещо нагадують стиль великого Гауді, особливо його шедевр - Каза Міла ла Педрера.

Усередині Кривого будинку є своя "Стіна слави", як стверджують її творці, це справжнісінька голлівудська "Алея зірок", тільки в польському трактуванні.

СИМВОЛ ЧИ КРИМІНАЛ? БАТАЛІЇ НАВКОЛО ЧЕРВОНО-ЧОРНОГО В КАМ'ЯНЕЦЬ-ПОДІЛЬСЬКІЙ МІСЬКІЙ РАДІ

20 лютого під час проведення мітингу-реквієму "Герої не вмирають" свободівець Михайло Посітко запитав у людей, котрі зібрались вшанувати пам'ять Героїв Небесної сотні,чи підтримують вони ініціативу з означенням пам'ятних українських дат червоно-чорним прапором в Кам'янці-Подільському, на що отримав погодження від зібрання.

23 лютого Голова Кам'янець-Подільської міської організації ВО "Свобода", голова свободівської депутатської фракції в міській раді Михайло Посітко та Командир 7-ї резервної сотні ДУК ПС "Правий сектор" Alexandr Popov подали до міської ради проект рішення "Про використання революційного прапора ОУН на території Кам'янця-Подільського. Зокрема, за проектом рішення, рекомендується підняття біля адмінбудинку міської ради, будівлях, в яких розміщуються органи місцевого самоврядування революційного прапора ОУН у певні дати, пов'язані із визначними подіями національно-визвольної боротьби та вшанування пам'яті Героїв.

Станом  на сьогодні, вже близько 20 місцевих рад в Україні внесли аналогічне рішення і ухвалили його. Червоно-чорний на адмінбудівлях відтепер нагадуватиме українцям про історичні події, про боротьбу наших воїнів на сході в Тернополі, на Волині, Івано-Франківську, Нетішині, Ковелі . Навіть у Львові визначили дати, коли саме вивішуватимуть цей символ української нації. В жодному з прийнятих рішень, не йде мова про підміну шанованого всіма патріотами державного прапору. 

6 березня екзамен на патріотичність доведеться пройти і Кам'янець-Подільській міській раді. І вже сьогодні зрозумілою є позиція міської влади, озвучена в зауваженнях керівника юридичного управління, до проекту рішення. Не переказуватиму те, що є на відео, почуйте самі, адже в вільних трактуваннях закону, юрист робить висновки про ознаки кримінального злочину - посягання на державний символ.

 Тож, сценарій щодо цього проекту провладних депутатів від БПП, далі не пам'ятаю, бо певно і вони не дуже пам'ятають назви своїх партій, наперед очевидний. Закидатимуть про польських туристів, другорядність цього питання і таке інше. А натомість, лікарня забудовується, стадіон забудовано, Старе місто - самі знаєте, гаражі родичам і підставним.... і жодних висновків юриста про ознаки криміналу. 

Певно, ці роздуми не є об'єктивними. Та й не претендую. Дивіться і робіть висновки самі.